«Ми всі хочемо вранці прокинутися і побачити, що кошмар закінчився» — інтерв'ю з режисером Ахтемом Сеітаблаєвим

Ахтеме, ви зараз починаєте зйомки фільму про захист донецького аеропорту, про українських військових, про «кіборгів». Яке там буде співвідношення художнього вимислу, переосмислення і документальності?

Ви правильно помітили, це перш за все художній фільм. Але сам сценарій був написаний за конкретними спогадами абсолютно конкретних людей — тих, кого сьогодні називають кіборгами.

Я колись вів програму «Хоробрі серця», одна з передач була присвячена цим воїнам. Героями цієї програми були 9 осіб з різних військових підрозділів, з різними долями, нюансами, але всі вони були об'єднані однією ідеєю: захисту Батьківщини і подальшим будівництвом такої Батьківщини, в якій хочеться жити самим. А найголовніше, щоб в ній хотілося жити і дітям. І коли я їх послухав, стало абсолютно очевидно: якщо не знімати про них кіно, то це буде злочином.

Наскільки я розумію, Наталя Ворожбит написала сценарій.

Так, блискучий український драматург Наталка Ворожбит. Ми припускаємо, що це буде дуже динамічне, дуже емоційне кіно, буде багато бойових сцен, зокрема й комп'ютерної графіки, але передусім ми хочемо, щоб цей фільм був про народження і пошук нових смислів, про народження нових людей нової країни. І тому там дуже багато часу приділено діалогам, дуже непростим, дуже конфліктним, практично про все. Про дуже широке коло питань, які турбують і нас, тих, які живуть на мирній території, і особливо тих, хто там, на фронті.

Це і те, що вони роблять там, яку країну захищають, в якій країні хочуть жити. Це і мовне питання, і питання мотивації, це і конфлікт поколінь. Для нас насамперед важлива ця складова частина фільму. Зараз будуються декорації, підготовчий період завершується, сподіваємося на початку лютого почати знімальний період.

Ахтем Сеітаблаєв

Фото: screenshot з відео

Я не випадково запитала про співвідношення документального та художнього. Я помітила, що зараз став популярний такий мікс вимислу і фактичної бази. Наприклад, книга «Аеропорт» Сергія Лойка на цьому побудована. Загалом, я читала чимало книг саме про цю війну, побудованих на такому змішанні. Це у мене викликає подвійні почуття: все ж, ми зараз живемо в такій інформаційній реальності, де ми самі часом не можемо відрізнити правду від вигадки. Наскільки виправдано створювати книги, фільми на основі такого змішування, чи не заплутає це глядача ще більше?

Для того щоб документувати ті чи інші події, існує документальне кіно або хроніки. Коли нічого не вигадується, нічого не передбачається, а є сухий конкретний фактаж. І цим займається дуже немало людей, які працюють в документальному кіно. У цьому ж випадку, я і моя команда, ми бачимо перед собою інше завдання. Наскільки виправдано? Ну, напевно, це вирішувати глядачеві, адже ми пропонуємо йому не готові відповіді. Пропонуємо йому багато непростих питань, які самі собі дуже часто ставимо.

Я маю на увазі, чи не буде глядач потім говорити, що він знає точно, як це було, тому що він бачив це в фільмі? Посилатиметься на це як на джерело.

Можливо, у мене такий досвід був і з фільмом «Хайтарма», але там мова йшла про події, які відбулися в 44-му році, 18 травня; часто на нього посилаються. Ми дуже педантично підійшли до написання сценарію, це була скрупульозна робота в архівах, зокрема і в КДБ у Москві.

Я завжди попереджаю, що передусім це художній фільм. У нас було близько п'яти великих круглих столів за участю журналістів, істориків, людей з різними точками зору, кардинально протилежними, це було ще до війни в Криму, після виходу фільму. Фільм був розібраний покадрово, і поки ніхто не зміг довести, що «Хайтарма» і фактаж, перероблений в художній фільм, не відповідають дійсності.

Сьогодні бути українцем — це не стільки етнічна приналежність, скільки абсолютно конкретний вибір між минулим і майбутнім

Дуже часто говорять: якщо хочете побачити, як відбувалася депортація, подивіться фільм «Хайтарма». З одного боку, це для мене велика проблема, тому що все ж це художній фільм, я не беру на себе сміливість сказати що я хронікер, який, грунтуючись на суто документальних фактах, розповідає ту чи іншу історію, але мене це, звичайно, і гріє і тішить, тому що це означає, що праця всієї нашої команди не була даремною. І на фільм можна посилатися.

У випадку з кіборгами є небезпека і проблема в тому, що не такий великий часовий проміжок між подіями, які ми будемо описувати, і сьогоднішнім днем. Ми усвідомлюємо, що будуть різні думки, будуть говорити і так, як ви припустили, тому що насправді ми опираємося на документальні факти і спогади, компілюємо деякі події,  характери, поведінкову лінію тих чи інших персонажів. Просто з тієї причини, що неможливо розповісти історію Донецького аеропорту і 242 дні вмістити у дві години. Принаймні у нас це не вийшло на етапі сценарію.

Ми не ставимо перед собою такого завдання, ми якраз хочемо розповісти про те, що турбує і нас.

Режисер Ахтем Сеітаблаєв (праворуч) на знімальному майданчику художнього фільму "Хайтарма" Фото: Ельзара Музафарова

Тобто це не буде однозначний героїчний епос?

Якщо ви маєте на увазі ура-патріотичне кіно, то ні. Я противник такого роду фільмів. Але хочу сподіватися, що дуже потужний заряд на те, що ми переможемо з однієї простої причини, тому що це цивілізаційний вибір між минулим і майбутнім. І сьогодні бути українцем — це не стільки етнічна приналежність, скільки абсолютно конкретний вибір між минулим і майбутнім.

І тому я дуже хочу сподіватися, що це відчуття перемоги над собою, над своїми страхами, над своїм смутком, тому що дуже багато з того, на що ми сподівалися, відбувається дуже швидко.

«Ми вибираємо у владу людей, які гарно говорять»

Ви сказали про нових людей і нову країну. На ваш погляд, країна вже нова? Це оновлення відбулося?

Ні. Звичайно, мені теж хочеться прокинутися завтра вранці в європейській країні не за географічним визначенням, а за дуже багатьма іншими складовими: за роботою соціальних ліфтів,  верховенством права, за справедливими судами.

Одного ранку прокинутися, вийти у двір і побачити ідеальні дороги, ідеальні тротуари, щасливих усміхнених пенсіонерів з гідною пенсією, які вибирають, куди їм поїхати у відпустку. На жаль, я реаліст. Я думаю, що це дуже непростий шлях до тих демократій, які вже «стрижуть свої газони», але вони теж йшли до цього не 5 років, не 10, а 200 — 300 років.

Інша справа, я прихильник того, як колись казав покійний Каха Бендукідзе, що Україні треба здійснювати стрибкоподібні рухи, підніматися не по сходинках, а «ривками». Просто у нас немає іншого виходу, інакше це затягнеться настільки, що дорогою до ідеї ми забудемо, до чого ми йшли і чого хотіли.

Ми живемо в дуже швидкісний час, тому це можливо, було б бажання, була б політична воля. Таку політичну волю в українців я спостерігаю. Вона мені дає надію думати, що це перемога над пережитками «совка», перемога над нашим вічним «я хочу жити в європейській країні, але якщо щось станеться, то щоб кум все порішав».

Режисер Ахтем Сеітаблаєв на знімальному майданчику художнього фільму "Хайтарма" Фото: Ельзара Музафарова

На скільки відсотків відбулося завантаження нової країни?

Складно оцінювати, я б розділив це. З одного боку, з ким не поговориш, всі хочуть, щоб не було корупції, не було другого, третього — всього того, що до нас прийшло і культивувалося, з чим було звичніше жити, тому що існував суспільний договір: ви там собі нагорі крадіть і нам не заважайте; ви там живете своїм життям, а ми тут своїм.

Неможливо жити в стані перманентного відчуття війни, інакше ти не зможеш дихати

Дуже складно ставати на рейки особистої, конкретної відповідальності за непідметені вулиці, за погані дороги, хоча, здавалося б, як це тебе стосується? За це відповідає Укравтодор. Значить про це не треба мовчати, треба писати і питати, куди поділися наші податки.

Тому, якщо говорити про перезавантаження, воно дуже важко йде. І, звичайно, дуже багато опору зустрічає на своєму шляху. Уявіть, десятиліттями це все будувалося, вросло і проросло в нас корінням. Якщо Мойсей водив людей 40 років пустелею тільки для того, щоб відійшло покоління, яке погоджувався бути рабами!

При цьому ми живемо в розвиненому з точки зору інформаційних технологій часі. Здавалося б, ти можеш черпати інформацію з інтернету, звідки завгодно, але українці черпають інформацію все одно з телевізора. Ні для кого не секрет, що велика частина ЗМІ — це все ж приватний бізнес певних людей.

Ахтем Сеітаблаєв

Фото: screenshot з відео

Але зате тут люди різні, а в Росії — однакові.

Це дуже радує. Я абсолютно не порівнюю. Я адже говорю про це саме тому, що вірю, що щось зміниться. Саме тому я живу в Україні і вважаю себе українцем кримськотатарського походження. Я говорю про це тому, що мені не байдуже. Але при цьому я вірю, бачу кроки до реформ. Нехай невеликі, але вони є.

Зараз ще страшно, що ми звикли до війни, яка ніяк не закінчується. Вона стала частиною нашого повсякденного життя. Ось вчора я купувала щось на ринку, і переді мною бабуся сказала: «Будь ласка, ось цієї ковбаси, я солдатам відправлю».

Адже ми всі живі люди, і, напевно, цілком природно, що звикаємо до всього. Я ось тільки сьогодні вранці читав спогади одного з воїнів-кіборгів, де він якраз пише про ті жорстокі дні. І він, згадуючи, говорить про те, що дуже страшно було перші три дні, а потім організм перелаштовується, адже він фізично перестає боятися. Для мене це абсолютно незрозуміло. Саме тому ці люди і вважаються героями, вони чітко розуміють, що той чи інший крок може спричинити смерть, але при цьому свідомо на нього йдуть.

Ми за якоюсь абсолютно вивихнутою звичкою вибираємо собі в депутати, у владу людей, які красиво виглядають і красиво говорять

Ми дуже багато говорили з психологами про те, що можна вважати подвигом — це в принципі відступ від норми. Саме завдяки таким відступам від норми ми можемо тут спокійно сидіти і пити чай. Так ось, він [воїн-кіборг] говорить про те, як потім зрозумів, що це цілком природно. І слава богу, що так відбувається, тому що неможливо жити в стані перманентного відчуття війни, інакше ти не зможеш дихати.

Актор та режисер Ахтем Сеітаблаєв (ліворуч) у ролі радянського льотчика Аметхана Султана під час зйомок художнього фільму "Хайтарма" Фото: Андрій Швачко

Тобто це звичка?

Це індивідуальні особливості організму людини і захисна реакція суспільства. Інша справа, щоб ця звичка не стала байдужістю. Якщо для тебе звично гривню перерахувати дитині загиблого воїна або купити палку ковбаси і пригостити того, у кого цього немає, або написати пару слів на листівці...

Чи можна наблизити закінчення цієї війни?

Ми це і робимо. Я взагалі переконаний, що українці абсолютно унікальна нація. Хто б міг подумати, що за останні 10 років вдруге люди вийдуть на Майдан і зметуть владу? Після розчарування у персоналіях  Помаранчевої революції, які її «просрали». Вибачте за мою  французьку, але по-іншому не можу сказати про цю людину. Обдурити стільки надій, життів, зовсім реальних життів, які були віддані за це.

Пан Ющенко, м'яко кажучи, дуже сильно помилявся. У нього були всі шанси ще тоді почати змінювати цю країну. Саме через нього і йому подібних, через їхню нерішучість або «договорняки» сьогодні ми бачимо людей, яким по 20 — 22, яким місце в інститутах, щоб вивчитися і міняти країну, але вони зараз воюють.

Ми за якоюсь абсолютно вивихнутою звичкою вибираємо собі в депутати, у владу людей, які красиво виглядають і красиво говорять. Ми не обираємо програми і не стежимо за їхнім виконанням. Ми на емоційному рівні вибираємо. З одного боку, мене це радує, тому що українці живі і відкриті люди. З іншого боку, це засмучує, тому що від виборів до виборів третина закладу під назвою «Верховна Рада» населена бандитами, злодіями і, м'яко кажучи, популістами.

Актор та режисер Ахтем Сеітаблаєв (ліворуч) у ролі радянського льотчика Аметхана Султана під час зйомок художнього фільму "Хайтарма" Фото: Андрій Швачко

«Завжди є вибір між совістю і грошима»

Ви говорили не раз, що культура повинна об'єднувати. Загалом, це досить поширена теза. Але в останні роки, як мені здається, на тлі цього конфлікту культура почала ще й роз'єднувати. По різні боки барикад опинилися режисери, актори, діячі культури. Ви якось відчуваєте це? Може, у вас є особисті історії, пов'язані з розривом відносин на тлі того, що сталося.

Якщо ви маєте на увазі той вододіл між російськими колегами і українськими, то так. Не секрет, що до війни величезна частина телевізійного контенту, виробленого в Україні, вироблялася на замовлення трьох російський телеканалів — «Первого», «России» та «НТВ» або «Домашнего». І цілком природно, що головні ролі грали російські актори, бо навіщо робити з актора іншої країни, умовно кажучи, медійну особистість?

Я теж не виняток, тому що я знімав, по-моєму, фільмів шість на замовлення двох з цих трьох компаній російських. І в них знімалися дуже відомі артисти: і Гафт, і Тализіна, і Немоляєва, і Гуськов, і Кортнєв — я всіх не згадаю зараз.

Я не можу сказати, що підтримую з усіма стосунки, але історія з Валентином Йосиповичем Гафтом для мене — особистий біль. Я його дуже сильно любив, та що вже... і люблю. І те нещасливе інтерв'ю, яке він дав, мені здається, що це інтерв'ю дуже сильно хворої людини, яка говорила це, щоб його залишили в спокої і не смикали. А деякі це сприйняли на «ура, Крим — наш!». Не хочу називати імена, сенсу немає. Ми не спілкуємося, і я цього не схвалюю.

Мені неприємно інше: що чимала частина українських артистів не бачить нічого страшного в тому, щоб їздити виступати для країни-окупанта. Я не хочу нікого засуджувати, з іншого боку, я ж теж маю право на власну думку. Коли вони апелюють до того, що, мовляв, «подивіться, у президента там є кондитерська фабрика в Липецьку» ...

Вже немає.

І слава богу! Або кажуть: «Ну ви подивіться, працюють російські банки в Україні». І вони мають рацію. Я теж щиро не розумію, що вони тут роблять. З іншого боку, ну ось, якщо емоції прибрати, то ми ж тут мріємо про правову державу. Можливо, це пов'язано з тим, що це буде недемократично і не відповідатиме європейським нормам.

Завжди є вибір між совістю і грошима. Я майже впевнений, що практично нікого, хто їздить в Росію і виступає там, ця війна ніяк не торкнулася

Сам я сказав би: «Так, ВТБ, Альфа-банк, Сбербанк, на вихід!» Але я не президент. І актори мають рацію, коли кажуть: «Ми просто співаємо і танцюємо». Мають рацію в тому, що це особистий моральний вибір кожного.

Вся історія людства рясніє прикладами, коли у тебе є вибір між сидінням на ланцюгу і ситим життям, або свободою і необхідністю чогось добиватися. Завжди є вибір між совістю і грошима. Я майже впевнений, що практично нікого, хто їздить в Росію і виступає там, ця війна ніяк не торкнулася. Ні їх, ні їхніх близьких.

Мені дуже складно уявити артиста, якого обпекла війна, і який поїде туди, знаючи, що ця країна, що результати її дій завдали травми або призвели до загибелі їхніх близьких людей. У цьому сенсі культура розділяє. Але я особисто «за» такий розподіл. Я хочу їсти за чистим столом.

Ахтем Сеітаблаєв

Фото: сторінка Ахтема Сеітаблаєва у facebook

«Нас знищити можна, перемогти не можна»

Як ви думаєте, українська влада достатньо уваги приділяє кримським татарам, кримському питанню?

З одного боку, чимало. Візьмемо телеканал АТР: це приватний телеканал патріотично налаштованого щодо України, але за фактом російського громадянина Ленура Іслямова. Але! У влади вистачило розуміння, можливостей і сили усвідомити, що це єдиний у світі кримськотатарський телеканал, який в найжорсткіші дні в Криму дотримувався проукраїнської позиції, потім був змушений виїхати звідти і мовить зараз з території материкової України, зокрема й на Крим, піднімає дуже правильні питання і розповідає кримським татарам про кримських татар. Розповідає про тих, кому непросто, кому важко. Про сім'ї, в які прийшла біда, коли їхніх батьків заарештували за різними надуманими приводами.

ВР за 3 роки так і не спромоглася ухвалити закон, в якому говорилося, що кримські татари — корінний народ Криму. Що ще і кому повинні довести кримські татари, які повернулися на свою Батьківщину, абсолютно чітко означили і показали свою проукраїнську позицію?

Ви ж знаєте, що дві третини тих, хто сидить в російських в'язницях у кримських справах, — це кримські татари. Перші волонтери, які допомагали українській армії, були кримські татари. Перший загиблий за територіальну цілісність України, — кримський татарин Решат Аметов, життя і смерть якого влада поки що, до речі, ніяк не відзначила.

З іншого боку, Верховна Рада за три роки так і не спромоглася ухвалити закон, в якому говорилося б про те, що кримські татари — корінний народ Криму. Що ще і кому повинні довести кримські татари, які повернулися на свою Батьківщину, абсолютно чітко означили і показали свою проукраїнську позицію — громадянську і життєву?

Мені здається, це наслідок того, що багато депутатів Верховної Ради  мають свій бізнес у Криму або якийсь афільований бізнес. Мені щодня надсилають фото з полиць кримських супермаркетів з абсолютно конкретними торговими марками — українськими. Я цього не розумію.

Якщо у випадку з Ощадбанком, ВТБ, напевно, я можу допустити, що є якісь міжнародні правові відносини, які не дозволяють сказати «На вихід!», то зі своїми виробниками можна якось швидше розібратися?

Як може існувати вільна економічна зона з Кримом? Як це можливо? Я думаю, що це наслідок того, що в багатьох при владі ноги — з Радянського Союзу, з тієї барижної системи координат, коли бабло не перемагає, а множить зло. І коли кількість грошей важливіша, ніж сльози дитини, у якої батько помер на війні.

Національний лідер кримських татар, Уповноважений президента України у справах кримськотатарського народу Мустафа Джемілєв (ліворуч) з Ахтемом Сеітаблаєвим на знімальному майданчику художнього фільму "Хайтарма" Фото: Гульнара Бекірова

А немає відчуття, що до анексії тут не дуже добре знали культуру кримських татар, історію, навіть кухню?

Ви абсолютно праві. Хоча якраз з кухнею були знайомі краще. Я в Києві живу з кінця 2004 року. Це було моє друге повернення до Києва, я тут навчався в театральному інституті. Якби років п'ять тому ви зупинили на вулиці 10 киян і запитали б їх, що вони знають про кримських татар, то 8 з них відповіли б, що це пахлава і чебуреки на березі моря, що це якісь будиночки-самозахоплення, що це вічно незадоволений народ, який хоче відпиляти Крим і приєднатися до Туреччини.

І до речі, дуже багато таких розмов ведеться і зараз в середовищі українців, коли вони чують про те, що кримські татари мріють про свою автономію у складі України. Це якраз дуже велика проблема.

Але справедливості заради треба сказати, що не тільки про кримських татар нічого не знали. Але всі роки незалежності України або нічого не робилося для цього, або це робилося спеціально. Я схиляюся до другого: спеціально продукувались ці страхи між нами всіма — між кримськими татарами і українцями, між сходом і заходом. Там маргінали, там потенційні сепаратисти, там незрозумілі татари, там заробітчани... «Розділяй і володарюй» — дуже зручний постулат.

Якби років 5 тому ви зупинили на вулиці 10 киян і запитали, що вони знають про кримських татар, то 8 з них відповіли б, що це пахлава і чебуреки на березі моря, якісь будиночки, самозахоплення, вічно незадоволений народ, який хоче відпиляти Крим і приєднатися до Туреччини

Ми не об'єднані в політичну націю, у нас немає єдиного відчуття, що ми один народ у своєму різноманітті. А хочемо ми, загалом, одного і того ж. Ви ж теж хочете, щоб ваші діти жили під мирним небом і ходили в нормальну школу? Я теж цього хочу. Ви ж хочете заробляти на улюбленій роботі? Я теж хочу. Ви хочете, щоб, якщо виникне проблема судового порядку, щоб суд був справедливий?

Лі Куан Ю, якого так люблять згадувати наші політики і діячі, адже він же, крім того, що сказав «Посади трьох друзів», сказав: для того, щоб людині досить вільно брати участь у житті своєї країни, потрібно не думати щохвилини про шматок хліба. Інакше все її  життя буде присвячене добуванню хліба насущного. А для цього потрібно, щоб вона заробляла ну хоча б близько 5 тисяч доларів на місяць. Це той мінімум, який дозволяв би українській родині не замислюватися про добуванні хліба, не працювати, вбиваючи по 12 годин на день, коли вдома вистачає сил тільки на те, щоб повечеряти і заснути, а мати можливість підняти голову і подивитися трохи ширше.

Але ж тоді проблема починає виникати при владі. Якщо громадяни освічені, забезпечені базовою можливістю нормально жити, вони починають об'єднуватися за інтересами, у них з'являється можливість читати, цікавитися, їздити: а як там в інших країнах?

Вдумайтеся: я десь читав, що 80 відсотків населення Луганської області ніколи не покидали Луганської області. І це не їхня провина. Але як легко управляти людьми, коли вони нічого іншого не знають і коли їм немає з чим порівняти.

Ахтем Сеітаблаєв

Фото: сторінка Ахтема Сеітаблаєва у facebook

«Багато слів прийшли в українську з кримськотатарської»

Я читала в одному з ваших інтерв'ю, що багато глядачів, подивившись фільм «Хайтарма», дивувалися, що раніше в Криму так багато говорили кримськотатарською. Дійсно багато про це не знали?

Практично ніхто не знав, що до Другої світової війни, до скасування Кримської тодішньої АРСР, діловодство велося кримськотатарською мовою. Офіційними мовами були кримськотатарська і російська. Тоді кримськотатарську мову ще не перевели на кирилицю, все писалося латиницею. У мене збереглися документи моєї матері, її свідоцтво про народження, вони на двох мовах.

А навіщо це все розповідати? Тоді це підтвердить те, що кримські татари — автохтонний корінний народ Криму. Адже тоді українці і кримські татари будуть цікавитися історією не тією, яку за них написали, а більш-менш об'єктивною.

Є дуже багато джерел, з яких ми можемо дізнатися, що між кримськими татарами і українцями було багато складнощів, але було дуже багато світлого: це спільні битви, це і шлюби, це і взаємне проникнення культур в різних аспектах. Дуже багато слів в українській мові — це тюркізми, багато прийшло з кримськотатарської мови. Це і тютюн, і бочка, і штани, і козак, і навіть слово хохол. Хохол означає «син неба». Так називали воїнів Атілли, в гвардії якого воїни ходили з оселедцями (чубами). І йшлося про те, що наш Всевишній тримає чоловіків за цей чуб, і цей взаємозв'язок і направляє людину на правильний шлях.

А що відбувалося з кримськотатарською мовою після розпаду Союзу? Вона розвивалася або, навпаки, забувалася?

Наскільки я пам'ятаю, я повернувся до Криму молодою людиною, мені було 16 років, і вступив на акторський факультет, у нас викладали кримськотатарську мову, і я знаю точно, що відкривалися факультети. Це відбувалося незважаючи на опір місцевої влади всіх рівнів. Ми ж прекрасно знаємо: Крим — махровий заповідник комунізму. Це почесна пенсія для працівників НКВД, КГБ, партійних керівних органів, чиї нащадки стали хедлайнерами «кримнаша». І на це ніхто уваги не звертав. Навіщо? Є ж кримські татари, є кого ненавидіти. Ну, це справи давно минулих днів.

Повернемося все ж до мови.

Так, були і відкривалися факультети, у нас викладалася кримськотатарська мова і орфографія, і орфоепія. Кримські татари так багато десятиліть пручалися, що нас знищити можна, перемогти не можна. У тому числі мову. Вона розвивалася. У цьому велика заслуга наших поетів, наших стареньких, які її зберігали вдома. Починаючи з громади в сім'ї...

Домашнє спілкування кримськотатарською завжди залишалося?

Звичайно.

А у вас в родині як говорили?

Здебільшого на рідній мові, але ще російська присутня.

кадр із фільму "Хайтарма"

А ви потім довчали кримськотатарську?

Мову я розумів завжди, тому що виріс в середовищі своєї сім'ї і родичів. Кримські татари так і намагалися селитися, це було цілком природно. Тому що коли їх відправляли в депортацію і викидали буквально в поле, вони намагалися триматися один одного, так легше було вижити.

У дитинстві в радіусі 500 метрів від нас жили лише родичі. Тому абсолютно спокійно можна було дітей відпускати і цілком природно, що ти перебував у мовному середовищі. Але дитячий садок і школа були російськомовні, а я ще жив у такому досить особливому узбецькому місті Янгиюль (що в перекладі з узбецької мови означає «нова дорога»). Це місто було побудоване політичними в'язнями, зеками на вільному поселенні, і там були і далекосхідні корейці, і поволзькі німці, і чеченці, але здебільшого кримські татари. І мова спілкування між цими етнічними групами, як у світі англійська, так у цьому місті, та й по всьому Союзу, була російська.

А потім я вступив на акторський факультет, це був перший курс, який набрали в 1989-му році для відроджуваного кримськотатарського театру. І тоді обов'язковою умовою стало не тільки розуміти кримськотатарську, але й володіти нею.

Якщо зараз знімати фільм повністю кримськотатарською, чи знайдеться стільки акторів, які будуть говорити грамотно?

Залежно від масштабу фільму. Але взагалі я вам так скажу: знайдеться. Щонайменше є 2 — 3 десятки акторів кримськотатарського театру в Сімферополі, деякі артисти, які живуть у Києві. Все залежить від завдання. Якщо ви хочете отримати відповідь «так» або «ні», тоді «так»!

Ахтем Сеітаблаєв (ліворуч) Фото: сторінка Ахтема Сеітаблаєва у facebook

А які є проблеми з розвитком мови зараз? Що потрібно, щоб розвивати кримськотатарську мову?

Перш за все займатися з дітьми. Мені складно оцінювати з наукової точки зору, але, мені здається, що найбільший мовної пробіл — це те, що стосується точних наук. Викладання алгебри, геометрії, фізики, хімії, біології і так далі. На мою думку, і в роки незалежності повний 10-річний цикл навчання кримськотатарською мовою був, якщо не помиляюся, тільки в одному ліцеї під Бахчисараєм.

Більше того, немає жодного вищого навчального закладу, де б викладали кримськотатарською. Точніше, він був і є в Криму, але, по-моєму, тільки окремі предмети. А це ж дуже взаємопов'язано. Людина провчилася своєю мовою десятирічку, закінчила вуз рідною мовою, далі працювати вона куди піде?

Має бути вибудуваний ланцюжок. А він в якийсь момент обірвався.

Він обірвався у 1944-му році, 18 травня. І поки що все, що робиться, хвала Всевишньому, зберігається. Але без стратегії дуже складно. Без підтримки держави складно собі уявити розвиток мови. Це дуже затратна частина: це і педагоги, і підручники, і навчальні заклади.

Я перерахував кілька дисциплін, а уявіть: це треба перекласти, можливо, ті чи інші поняття в цих точних науках ввести в ужиток. Ясна річ, що є іноземні, запозичені слова в хімії, алгебрі і так далі. Та все ж якось треба пояснити, що цей елемент з цієї таблиці по-кримськотатарськи звучить так-то або придумати його. І домовитися в своєму середовищі, що це ми називаємо так. Я, можливо, фантазую і кажу не зовсім правильно, але мені це видається так.

кадр із фільму "Татарский триптих" (2004) режисера Олександра Муратова

«Мені сниться батьківщина моєї мами»

Ви в одному з інтерв'ю говорили, що окупація закінчиться раніше, ніж ми думаємо. Ви в це вірите? І коли, як ви думаєте?

Складне питання. Ми всі, звичайно, хочемо вранці прокинутися і побачити, що весь цей кошмар закінчився. Я дуже часто розповідаю цю Біблійну історію про те, як в Страсну п'ятницю 2017 років тому було не так багато людей поруч з пророком Ісою, які вірили в те, що він в неділю воскресне. Але, напевно, і в тому числі, завдяки цим людям, він воскрес.

Можна багато аналізувати тему санкцій, які, я переконаний, працюють. І напевно, треба, щоб вони були жорсткішими, я переконаний в цьому. Можна обговорювати, а чи потрібно мати кримським татарам свою дивізію в складі Збройних сил України, яка буде фактором чіткого посилу, чіткого для будь-якого окупанта, що тут будуть захищатися зі зброєю в руках. А не так як сталося, на жаль, під час анексії Криму, коли 20-тисячний армійський корпус в Криму забув про свою присягу.

Я хочу сказати, у що я вірю і чого я хочу. Закінчиться це великими чергами, якщо моста не буде, а буде він навряд чи. Чергами на паром кримськотатарських колабораціоністів, які біжать попереду паровоза і розповідають, як добре кримським татарам жити під окупацією. Закінчиться знаходженням і затриманням тих, на чиїх руках кров. Якщо до того часу їх не «пришиє» ФСБ як людей, які володіють інформацією, що може дуже сильно скомпрометувати і без того вже скомпрометовану владу. Логічно було б це продовжити тим, що люди, які хочуть бути громадянами України і обирати собі владу, повинні скласти іспит на знання мови та історії держави.

Наостанок коротке питання: який сон вам найчастіше сниться про Крим?

Є в Криму пара улюблених місць: це батьківщина моєї мами під Судаком. Там є одна гірська ущелина. Я був там найменше, але чомусь сниться саме воно. Але якщо говорити про Крим, це запах насамперед. Лаванда ...