Без дзвінків, передач і побачень: як живуть останні місяці 32 полонених українці в Макіївській колонії

«Готові до обміну у форматі 1 на 3» –  таку позицію Служби безпеки України висловив її голова Василь Грицак на брифінгу в Краматорську 2 листопада.

«Коли відбудеться найближчий обмін — я не хочу струшувати повітря і називати якісь дати або цифри. Але ми дійшли вже до того, що ми готові віддавати за одного трьох, аби нам повернули наших хлопців» — сказав Грицак. 

В той же час в самоназваній «ДНР» наполягають на обміні «всіх на всіх». 

«Мы готовы произвести обмен пленными в том формате, который прописан в Комплексе мер по выполнению Минских соглашений. А именно: по формуле «всех на всех», – заявила у відповідь на заяву Васля Грицака самоназвана «омбудсмен» «ДНР» Дар’я Морозова.

Останній обмін полоненими відбувся ще у вересні 2016 року, коли з полону звільнили Володимира Жемчугова та Юрія Супруна. Відтоді якихось очевидних зрушень в обмінному процесі не було. Українські переговорники говорять про 107 — 115 українських полонених в так званих «республіках», натомість представники «ДНР» та «ЛНР» підтверджують 45 — 47 осіб. 

32 людей з цих 47 зараз утримуються в Макіївській колонії, куди їх перевели з будівлі Донецької СБУ.  

Двоє з них — це Тарас Колодій, «кіборг» з Донецького аеропорту (скоро уже два роки як у полоні), і Олексій Кириченко – боєць із Савур Могили, який потрапив в руки бойовиків «ДНР» ще в серпні 2014-го.

Зараз від них немає дзвінків, їм неможливо передати передачу. Лише — листи раз в кілька місяців, та й ті через представників ООН.

Як живуть ці два роки їхні рідні говорили на Громадському з Марією Петришин, яка допомагає у звільненні Тараса Колодія та Юрієм Кириченком — братом полоненого Олексія Кириченка. 

  Тарас Миронович Колодій

Народився у Львові в 1990 році. Воював у 80-й окремій десантно-штурмовій бригаді Збройних сил України. Тараса називають наймолодшим «кіборгом», який воював за Донецький аеропорт.

Хлопця побачили в полоні на відео, яке зняли бойовики. Тарас потрапив у полон 21 січня 2015 року.

«Він 19 чи 18 подзвонив і питав: «мамо, що там говорять? А то по телевізору показували, що там підірвали аеропорт». Вже 21 ми дізналися, що він у полоні. Подзвонили друзі і сказали, що вони в полоні, бачили в інтернеті відео. Він дзвонив тиждень тому і сказав, що в Донецькому СБУ. На роботу ходить, водять їх. Питається, що говорять про обмін в нас. Я знаю, що він вночі кричить, а зранку не пам’ятає цього. Говорять, що переговори по обміну йдуть» – розповідала в ефірі Громадського мати Тараса Галина Колодій.

Жінка записала звернення до міжнародної спільноти з проханням допомогти визволити з полону сина, який там вже 21 місяць.

 Марія Петришин, займається звільненням з полону Тараса Колодія

«Коли звільнили Ореста Петришина (родича Марії — ред.), я усвідомила, що Тарас Колодій буде наступним. Це наш львів’янин, «кіборг», зовсім молодий хлопець, якому 26 років. Його взяли в полон в Донецькому аеропорту. 26 жовтня в нього був день народження, 26 років він святкував другий рік в полоні.

Чому так тяжко? Не все залежить від нашої сторони. Зараз, якщо за повідомленнями, соціальними мережами можемо чітко простежити, що Москва на цьому будує свої певні преференції. Ми бачимо, що далі, то більше процес затягується і якихось звільнень, крім останнього, коли звільнили Жемчугова і Без’язикова, який теж довго перебував у полоні, не відбувається.

На жаль, контактів з ними зараз немає. До цього вони утримувалися в Донецькому СБУ, час від часу вони все ж могли контактувати зі своїми рідними, робити декілька дзвінків. Нехай раз в місяць, два в місяці, але родичі могли почути їхній голос, принаймні знати, що вони живі. Не можу сказати здорові, але принаймні живі і більш-менш у них все нормально. Зараз, коли хлопців перевели в колонію (32-х полонених українських військових перевели в Макіївську колонію – ред.) цього немає.

Ми спілкувалися з мамою Колодія – Галиною – чотири місяці в неї вже немає контакту з Тарасом. Ми не знаємо, який є стан хлопців, складно про це зараз говорити.

Навіть востаннє, коли писали листи, він не написав. Для нас це також загадка, ми не розуміємо, який зараз його стан. Зв’язку немає. Ми не маємо інформації.

Зараз кожен з них особливий. Їх мало, ними можуть маніпулювати, використовувати для політичної ситуації, що вони і роблять. Спочатку так говорили, він «кіборг», за нього можна вимагати кілька людей. Кожне ім’я — воно зараз на вустах, цих 32 хлопці, які утримувалися в Донецькому СБУ, їх знають всі, за рахунок цього вони і маніпулюють.

Кожне ім’я — воно зараз на вустах, цих 32 хлопці, які утримувалися в Донецькому СБУ, їх знають всі, за рахунок цього вони і маніпулюють

Тарас Колодій, 26 років. У полоні з 21 січня 2015 року

Родичі погоджуються на будь-які умови обміну. Їм не важливо кого пропонує віддати «ДНР». Ясна річ, що їм важливо забрати свою близьку людину. Таке враження, що вони (самоназвані «республіки» – ред.) керують тим процесом.

Не думаю, що представникам нашої влади, чи СБУ не важливо визволити наших хлопців. Вони зацікавлені в цьому, роблять все, щоб їх звільнити, просто, напевно, це таки зайшло в глухий кут. То вони хочуть виборів на Донбасі, то зняття санкцій. Кожного разу хочуть щось нове. Міняють букви в списках, імена. Я думаю, що це великою мірою залежить від «ДНР» та «ЛНР».

Треба працювати, всі мають бути об’єднані, це не має бути біллю якоїсь окремої матері, жінки, окремої сім’ї. Це наша загальна проблема, всеукраїнська, ми маємо підтримати тих людей, жінок, бути їм опорою. Не тільки ж є заручники, політв’язні, є і зниклі безвісти з надією, що їх звільнять і знайдуть. Є львів’янка Аліна Боднар, вона теж шукає свого брата – 80-та аеромобільна бригада – в надії, що десь були фотографії, були відео. Вона не залишає цієї надії. Є Онищук, яка теж доєдналася і каже, що були свідки, що ніби він живий і десь він був в Луганській області.

У нас при СБУ є міжвідомчий центр, які нас координують, завжди дають інформацію, коли їм не подзвониш. Звичайно, вони все не можуть розказати, бо це їхня робота, але лояльно ставляться, ідуть на зустріч.

 Олексій Степанович Кириченко 

Народився в 1975 році в Харкові. До війни був приватним підприємцем. Доброволець. Солдат 42-го Кіровоградського батальйону територіальної оброни Збройних сил України. Служив розвідником при штабі АТО. Після боїв на Савур-Могилі вісім днів полями виходив з оточення, потрапив у полон в серпні 2014 року поблизу Старобєшевого. Про те, що чоловік у полоні, його дружина Лілія дізналась від російського фотографа Марії Турченкової. Спочатку він перебував у будівлі Донецької СБУ, потім його перевели в Макіївську колонію.

 Юрій Кириченко, брат полоненого Олексія Кириченка. 

Зараз мій брат разом з іншими перебуває в Макіївській колонії. Спершу це були чутки, а потім підтвердила представниця ООН Фіона Фрейзер, коли відвідала в серпні цього року колонію, їй дозволили. Привезла звідти листи, від тих, хто забажав написати. Олексій написав листа дочці, дружині і нам. Таке враження, що коли він лист писав, думав, як нас заспокоїти, щоб мені сподобалося. Він написав, що «мені тут добре, я знаю, що зі мною відбувається, і як я себе почуваю, а ви не знаєте – у вас страхи говорять, ви собі придумуєте».

Я не впевнений в тому, що з ним все нормально. Він два роки перебуває, мабуть, під певним тиском. Я не знаю, чи коли він вернеться, це буде та особа, яка була раніше.

Я не впевнений в тому, що з ним все нормально. Він два роки перебуває, мабуть, під певним тиском. Я не знаю, чи коли він вернеться, це буде та особа, яка була раніше

Олексій Кириченко, 36 років. У полоні з серпня 2014 року

Фіона Фрейзер справила особисто на мене дуже приємне враження. Людина, якій не все одно, яка зустрічалася з кожним особисто, її представники розвозили листи по місцях. Вона займає нейтральну позицію. Коли вона з нами спілкувалася, в неї не було ніяких оціночних суджень. Вона отак розказує: «Я заходжу в камеру. В камері сидять по дві, по три або по одній людині. Ось камера три на чотири. Бачу невеличке вікно, бачу нари. Тут поличка, на якій, можливо, книга стоїть. Слідів побиття не бачу». Хто охороняє, — не розповідала про це.

Чому саме він? В мене немає відповіді на це запитання. Я думаю, що це така собі лотерея. Обміни були, і вони мали колись закінчитись. Їх же не даремно перевели. Хто лишився, той лишився. І родичі питають себе, не тільки я, чи все ми зробили? Можливо, ми щось не так зробили. Я знаю, що деякі мами їздили туди, і не впевнений, що саме це на краще було тим, хто перебував там. Олексій, коли ще був зв’язок, казав, щоб мама і не думала їхати.

Мені здається, що дуже допоміг би міжнародний резонанс. В Україні про це говорять, не знаю, чи досить часто, чи не досить, але ці розмови ні до чого не приводять. Як ми можемо вплинути на ту сторону? Сторони звинувачують одна одну в порушенні домовленостей. Якби міжнародна спільнота долучилася, дискутувала про це. Можливо, у них є своє рішення для виходу з цієї ситуації.

 Якщо раніше вони ходили на роботи, бачили сонце, могли з кимось поспілкуватися, то відколи вони в Макіївській колонії, — немає побачень, дзвінків, передач

Пояснення у переговорників одне – та сторона затягує процес і можна сказати симулює обміни. Місяців чотири — п’ять тому їх перевели в колонію – це я говорю про 32 людини – якщо раніше вони дзвонили періодично, то тепер дзвінків немає взагалі. Раніше були передачі, волонтери до них доїжджали, то тепер зв’язку з ними немає.

Ми знаємо, що тепер їх не водять на роботи, вони закриті. Напевно, стало краще харчування, мені так здається. Оці 32 особи – це люди, існування яких підтвердила сторона «ДНР». Це вселяє оптимізм, що вони нікуди не дінуться, хоча б не пропадуть. Але тепер вони сидять в стінах, якщо раніше ходили на роботи, бачили сонце, могли з кимось поспілкуватися. Відколи вони в Макіївській колонії, — немає побачень, дзвінків, передач.

Я не знаю, що мають зробити родичі, щоб їх відпустили. Мені здається, від нашої заяви мало що залежить. А, можливо, та сторона хоче, щоб ми озвучили якусь тезу. Не знаю, чи було б це правильно, якщо ви щось говорите і тоді ваш родич буде першим в списку на обмін.

Ходили чутки, що мають відбутися судові процеси, що їх передадуть в суд. Мені здається, що зараз це все заглухло, нам про це ніхто не повідомляє.