«Курорт» для переселенців: з інвалідністю без світла, води і тепла

Останні місяці в «Куяльнику» живуть близько 70 людей – переважно з інвалідністю, серед них — діти, пенсіонери та матері—одиначки.

Без світла, води та опалення в порожньому корпусі санаторію «Куяльник» в Одесі і досі живуть чотири родини переселенців – ще з 2014 року. Кореспонденти Громадського поїхали в Одесу, щоб побачити, в яких умовах живуть переселенці – люди з інвалідністю, матері з дітьми, пенсіонери. І повернулися з ними в Донецьку область – в пансіонат «Святі Гори», де переміщені особи отримали нове, але тимчасове житло.

Репортаж Громадського про те, як виглядало велике переселення і чому воно більше схоже на «постійне поневіряння».

«КУЯЛЬНИК»

В одеському санаторії «Куяльник» за два роки від початку конфлікту на Донбасі отримали притулок близько 500 переселенців. Родини з окупованого і підконтрольного Україні Донбасу виїздили з-під обстрілів і селилися туди, де місцева влада змогла знайти їм тимчасове житло. В більшості випадків це були приватні установи – такі як «Куяльник».

За цей час хтось зміг влаштуватися на роботу на новому місці та винайняти окреме житло, інші – так і залишилися в санаторії. На момент нашого приїзду в «Куяльник» тут залишалось близько 70 людей – переважно з інвалідністю, серед них — діти, люди зі слабким зором, пенсіонери та матері-одиначки. Усіх просять негайно переїхати.

Опалювальний сезон тут ще не розпочинався, через холод люди в приміщенні ходять у верхньому одязі. Води теж немає кілька днів. Світло ще є, але обіцяють вимкнути з дня на день

Перший корпус санаторію – саме тут живуть переселенці – має вигляд радянського. Сіра бетонна багатоповерхівка, пошарпані вікна, великі червоні літери «Курорт» на верхньому поверсі. На дверях — оголошення: мешканцям пропонують відвідати 3D кінотеатр. Поруч — інше оголошення: список тих, хто наступного дня їде в нове «тимчасове» помешкання – пансіонат «Святі Гори» в Донецькій області. Це нове приміщення для переселенців знайшла Донецька обладміністрація. Там людям пообіцяли просторі номери з опаленням, гарячу та холодну воду, світло без перебоїв та пандуси для людей на візках. Все те, чого їм не вистачає тут.

В «Куяльнику» опалювальний сезон ще не розпочинався, мешканці і в приміщенні ходять у верхньому одязі, бо в кімнатах холодно. Води теж немає кілька днів. Світло ще є, але обіцяють вимкнути з дня на день. За ці два роки, за словами директора санаторію Араіка Погосяна, «Куяльник» заборгував 11 мільйонів 800 тисяч гривень. З міського бюджету ж отримали лише 903 тисячі гривень.

Поки чекаємо кураторку переселенців Олену Кулагіну, яка обіцяє познайомити з мешканцями санаторію, говоримо з черговою. «Зараз знову будуть вам плакатися, жалітися. Швидше б вже поїхали звідси» – каже жінка з пофарбованим в червоний волоссям і затуляє віконечко, щоб продовжити обід, від якого ми її відірвали.

Сходами спускаються мешканці «Куяльника».

«Ми тут як вигнанці, немає нікого. Без води, а скоро — і без світла, – каже переселенець Ігор на перше запитання «Як тут живеться?».

Олена Кулагіна, яка сама переїхала з Донецька, тепер представляє інтереси мешканців «Куяльника», веде переговори з керівництвом, місцевою владою, шукає житло. Розповідає, що пропонували переїхати з «Куяльника» в інші будівлі, але ці варіанти їм не підходять. Вони не хочуть жити в селах, де немає умов, не хочуть переїздити до будинків престарілих, не хочуть їхати з Одеси:

«Пропонують село Борщі міста Котовськ, геріатричний центр на вулиці Паустовській та Миропілля (село в Сумській області – ред.) Миропілля – однозначно ні, це дуже далеко. На Паустовській шикарний центр, але саме розуміння того, що це геріатричний центр і людина має перебувати в будинку пристарілих... В селі Борщі адміністрація зробила пандуси, поставила двері, але це село — в 300 кілометрах від Одеси по насипній дорозі між лісосмугою. Якщо людина захворіє, а в нас в основному – це інваліди, матері з дітьми-інвалідами, — їх не довезуть».

Ми йдемо в одну з кімнат. Алла Нєпомнящая разом з невісткою та онукою Маргаритою переїхала в Одесу з Мікіївки два роки тому.

Кілька останніх тижнів вчителька до Маргарити не приходить, бо в кімналі холодно і немає води

В маленькій кімнаті помістилися одне ліжко і стіл. Просто на підлозі —купа речей, яблука, цибуля, порожні тарілки, багато ліків. В онуки Алли, Маргарити, дитячий церебральний параліч, вона потребує постійного догляду. Коли ми заходимо в кімнату, мати годує Маргариту просто на ліжку. Дівчинка накрита кількома ковдрами.

«Маргарита полюбляє зранку снідати як королева», – сором’язливо посміхається мати.

На стінах висять малюнки та аплікації, які робила сама Маргарита. До недавнього часу вона навчалася за індивідуальною програмою. Дівчинка вже у восьмому класі. Мама пишається донькою, показує грамоти та вірші Марго, розповідає, що вона – відмінниця. От тільки кілька останніх тижнів вчителька до них не приходить, бо холодно і немає води.

Алла Нєпомнящая пояснює, що родина і досі нікуди не переїхала, бо запропоноване житло далеко від Одеси, дівчина не зможе навчатися. В санаторій «Святі Гори» не хочуть їхати, бо вважають, що там не знайдеться для неї ліків:

«Директор сказав, якщо вам важко, — якось по п’ять-шість людей збирайтеся в кімнаті, щоб було легше (переселенцям пропонували орендувати кімнати в «Куяльнику» за 2 тисячі гривень на місяць – ред.) Але кімнати маленькі, по п’ять-шість людей тут неможливо жити. Варіанти, які нам пропонують, не підходять, — там немає медицини, препаратів, далеко від Одеси. Ми залежимо від них, тому залишаємося тут».

Високооплачувану роботу в Одесі Сергій знайти не зміг, а на низьку зарплату не погоджується

«Якби не можливість переїхати в санаторій «Святі Гори», я б теж повернувся додому», – пояснює інший переселенець Сергій. В коридорі стоять пакунки, коробки з одягом та іграшками, пакети. В його будинку на Лушанщині пошкоджений лише дах, але залишатись, каже, було небезпечно.

У Сергія з дружиною — двоє дітей з інвалідністю. На родину вони отримують соціальну допомогу – 2400 гривень. Високооплачувану роботу в Одесі Сергій знайти не зміг, а на низьку зарплату не погоджується:

«Був би мир, — в Луганську зарплати більші були б. Я за дві тисячі працювати не буду. Це смішно. Вивчився в технікумі, в університеті і за дві тисячі продавати свою працю?».

ПЕРЕЇЗД

У день від’їзду з «Куяльника» біля входу галасно. Виносити речі з будівлі допомагають МНСники, яких прислали на допомогу з обладміністрації. Звідти ж — і кілька автобусів, які чекають на пасажирів: один з них для людей на візках. Журналісти місцевих телеканалів, наглядач ОБСЄ з перекладачем, пожежна машина.

Подивитись на велике переселення прийшов директор санаторію «Куяльник» Араік Погосян. Здивований, що їдуть не всі, і сподівається після того, як виселить всіх «безкоштовних» мешканців, зробити ремонт:

«Якщо ви подивитесь кімнати, що після них залишається і скільки нам треба вкласти, щоб все це відремонтувати. За рахунок відпочиваючих влітку ми виживаємо. Сезон був хороший, місць багато, відпочиваючих було більше ніж переселенців. Хотілося б ці гроші вкласти в ремонт, в розвиток. На жаль, їдуть не всі, я не розумію, чого ще залишаються, чи їм немає куди, чи вони тут лікуються... За всіма порадами МНС ми давно повинні були тут все зупинити. Це небезпечно, потребує ремонту, проводка не витримує, — двічі була пожежа, на щастя, вчасно змогли загасити. Ми всіх їх просимо знайти інше тимчасове житло, більше ми ніяк не можемо».

В’ячеслава Дудко, помічник очільника Одеської області та виконуючий обов’язки директора Центру соціальної та психологічної допомоги в Одеській області, каже, що окрім вже запропонованих варіантів, інших немає:

«Ми не можемо надати квартири в Аркадії біля моря, такої можливості немає. Ми надаємо ті об’єкти, які є. Борги за «Куяльником» залишаються. Кожен тиждень від нас йдуть листи до Кабміну з проханням переглянути це питання. Відповідають, щоб ми надали необхідні документи, але всі необхідні ми вже подали. Які ще треба – не знаю».

«СВЯТІ ГОРИ»

Ще до сходу сонця люди прибувають до санаторію «Святі гори». Їх зустрічають ті, хто приїхав раніше.

Олександр – переселенець з Донецька, якого називають «танцор». Він на візку, але бере участь у танцювальних змаганнях, очолює організацію людей з інвалідністю. Він першим показує свій номер, поки інші заносять речі, займають черги, реєструються:

«Всі стандарти передбачені. Номери для двох людей на візках – як раз по дев’яносто сантиметрів на кожного. У нас, щоправда, є поріг у ванній, на візку не заїдеш, але на поверсі є загальна душова і туалет з пандусами. Будемо обживатися, треба невеличкий ремонт, зробимо щось своїми руками, щоб коли все скінчиться, і ми повернемося додому, залишили після себе такі номери, в які вселилися».

Не всі переселенці такі натхненні та задоволені. В коридорі на першому поверсі вже сваряться за право першими обрати зручніший номер:

«Виселяйте її, вона не інвалідка, а в мене дитина інвалід, мені треба нормальний номер з телевізором і холодильником».

Адміністратори «Святих Гір» намагаються владнати ситуацію, пропонують жінці, яка кричить, оглянути інші номери. Одна з жінок веде нас у сусідній корпус показати свою кімнату.

Тут справді вже не так комфортно: немає свіжого ремонту, шпалери місцями пожовклі та відклеєні, ні обіцяного телевізора, ні холодильника, в душовій — іржа та пліснява. Жінка свариться і бігає номером, потім трохи заспокоюється і винувато розповідає:

«Може, дійсно мене не хочуть селити в нормальний номер, бо в мене багато речей. Але я перевезу все в Горлівку, хоч це й не просто – через блокпости. В мене друга група інвалідності, в сина – перша. Мене і в «Куяльнику» п’ять разів переселяли, і тут тепер таке».

Одразу після від’їзду з «Куяльника» групи переселенців, в корпусі вимкнули світло. Залишилось ще чотири родини, які не знають, куди їм їхати — Володимир Власенко, який думає, що в Слов’янську скоро будуть знову стріляти, Зинаїда Андріївна, Алла Нєпомнящая з онукою Маргаритою, які переживають, що в Донецькій області не знайдеться ліків і дівчинка помре.

ХТО ВІДПОВІДАЛЬНИЙ

В законі «Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб» від 2014 року йдеться про виділення житла тимчасово – на півроку – з обов’язковою сплатою переміщеними особами комунальних послуг. Відповідати за це мали місцеві органи влади, але на практиці цим зараз не займається жодне з відомств.

Заступник міністра з питань окупованих територій та переміщених осіб Георгій Тука називає це юридичною колізією:

«Продовження дії постанови Кабміну не відбулося і це питання не вирішено. Навіть не знаю коли це питання може бути вирішеним. Головна небезпека полягає не в тому, що термін не подовжений, а в тому, що переважна більшість цих установ, в яких компактно проживають переселенці – це приватна власність, а власникам жодним чином не передбачена компенсація. Накопичується заборгованість за комунальні послуги, яким чином буде погашатися ця заборгованість – невідомо. Ще в серпні місяці ми почали бити в набат щодо такої ситуації. Нещодавно отримав листа від НКРЗ (Національної комісії з питань регулювання зв'язку – ред.). Єдиний шлях, яким можна діяти – запровадити якимось рішенням Кабінетом міністрів для таких установ якусь окрему ціну, її затвердити, погодити, узгодити, а потім вже можна щось робити. 

Зустрічався з очільниками німецького банку KfW, домовилися про виділення кредиту близько 53 мільйон євро для вирішення проблем вимушених переселенців в тому числі і частково для вирішення проблем з житлом. Звісно, це капля в морі, але перший крок».