«Не було відомо, чим це все закінчиться». Кореспондентка The Guardian згадує 24 серпня 1991 року

Я пам’ятаю, то був прекрасний день, світило сонечко. Парламент, як і нині, був на канікулах, однак, у зв’язку з путчем було скликано надзвичайне засідання. Тоді я йшла спочатку по Інститутській, потім по Садовій. Була хмара людей — що ближче до Верховної Ради, то більше було людей. День засідань був досить довгим, і було невідомо, чим це все закінчиться. Всі чекали, що щось має статися. Пам’ятаю, підходить до мене у Верховній Раді депупат івано-франківської ради Микола Яковина і каже: «Хочеш щось побачити?» і я сказала: «Так!». Він відвів мене вбік і показав документ. Я дивлюся, а там написано «Акт проголошення Незалежності». Комуністична партія тоді мала більшість і не ніхто не знав, голосуватимуть вони за цей документ, чи ні.

Постанова Верховної Ради УРСР про проголошення незалежності України, опублікована в газеті «Урядовий кур’єр», серпень 1991р.

У Парламеті є підземні зали, туди ніколи не допускали іноземних журналістів, але Дмитро Павличко запросив нас. Він тоді був головою комісії ВР з закордонних справ. Нас повели тими підземними переходами, а там засідала фракція комуністичної партії. Вони обговорювали голосувати за Незалежність чи не голосувати. Пам’ятаю, як Олександр Мороз переконував їх, щоб вони голосували. Тоді головою компартії був Станіслав Гуренко, він був дуже проти.

Позачергова сесія Верховної Ради XII скликання 24 серпня 1991 р.

Ми потім вийшли звідти, і я подумала: «Вони всі проголосують!». Олександр Мороз таки переконав їх. Вони повернулись до зали і поставили документ на голосування. На табло напис «Акт проголошення Незалежності України», звук тік-тік-тік — «Рішення прийнято!». Всі присутні в залі звелися та почали плескати в долоні, до зали занесли прапор. Я дивилася на ці фотографії, а там депутат Іван Заєць та покійний депутат Олексанедр Ємець. Вони занесли стяг в Парламент, і то був перший раз, коли в Верховній Раді співали гімн.

Я пригадую, на Майдані стояв мітинг і все було мирно — стояли міліціонери та просто люди, але коли оголосили, що путч завалився, люди почали йти. Люди стояли на Майдані та біля Спілки письменників, були й такі, хто просто ходив байдуже і не цікавився новинами. Різні люди мають різні погляди, і це нормально. Дехто завжди цікавиться, що відбувається, а дехто думає лише про те, що їсти та де відпочивати. Приблизно так само було і тоді. Завжди, переважно, людей били на мітингах, але в той день міліція відступила. Я теж один раз дістала легенько по голові. Того дня до Горбачова приїхав німецький лідер Гельмут Коль, я побачила його і побігла. Там була охорона, а я одним вухом чую: «Марто, обережно!», а я перейшла межу і отримала. А після підписання Акту бити перестали. Це був перший знак, що щось змінюється.

Після проголошення Акту незалежності у сесійній залі ВР вперше лунав гімн України

В той день ми вийшли з Верховної Ради і я брала інтерв’ю у В’ячеслава Чорновола, а він каже: «Як добре, що американці приїхали нас вчити демократії, але ми знаємо, що ми робимо. Ми будемо робити так, як вважаємо за потрібне». У Заходу було таке ставлення до нашої Незалежності: «Куди Україна рветься?». Це була головна думка про Україну в Вашингтоні, і це документував історик Сергій Плохій в своїй книжці. В Сполучених Штатах не хотіли, аби Радянський Союз розвалювався, а Україна йшла своїм шляхом.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: УКРАЇНА ЗІГРАЛА ВИРІШАЛЬНУ РОЛЬ У РОЗПАДІ СРСР ПІСЛЯ ПУТЧУ — ІСТОРИК ГАРВАРДУ

Коли проголосили Акт Незалежності біля стін Верховної Ради було дуже велике піднесення, а вже потім виникло питання: «А що ж далі?». Комуністична партія мала більшість у Раді. Вже 26 серпня, це був понеділок, було ще одне засідання щодо заборони Комуністичної партії. То не була саме заборона, але їхня діяльність тоді припинилась, а рахунки заморозились. Це там, де зараз сидить Президент на Банковій, раніше це було ЦК КПУ. Я побігла з Миколою Вереснем дивитись як опечатували будинок. Це було приблизно так само, коли Янукович втік. Люди люблять ховати та красти всі докази.

Ніхто не знав, як воно має бути. Це тепер ми дивимось назад і, нібито, знаємо, що мало бути тільки так. В той час ми не знали, чого чекати. Коли 19 серпня стався цей путч, всі дуже перелякалися, не знали, що ж буде далі. Треба було бути відважним. Ніхто не знав, що Радянський Союз розвалиться. Я приїхала на 5 місяців робити своє дослідження, а про те, що Україна буде незалежною я й не здогадувалась. На це тепер легко дивитись, але тоді це було складно.

Вперше мене батьки вислали подивитися на Україну, коли я ще була школяркою. Це був 1982 рік, період застою. Наступна поїздка — літо 1990 року. Я приїхала на тиждень, аби подивитись, що мені буде потрібно, коли я вже приїду сюди на місяць. Власне жити я вперше приїхала в березні 1991 року. Мене тоді дуже вражало те, як люди поводяться. Я пригадую, тут на Майдані Незалежності був фонтан, було літо, і я з ногами залізла туди. Людина, з якою я була, спитала: «Що ти робиш?» і всі на мене дивно дивились. Тепер же це стало нормальним.

Люди тепер спілкуються і рухаються приблизно так як в Канаді та Америці, але раніше було таке відчуття, що це не демократичне суспільство. Друге враження — це величезна кількість російської мови. Я говорила українською і було дві реакції — або людина голосніше починала говорити російською, або був просто великий подив: «Як це ти спілкуєшся українською?». Мене тоді дуже вразило мовне питання.

Підняття над куполом Верховної Ради українського національного прапора

Якщо дивитися з перспективи, то змін дуже багато. Тоді були черги, бомжі та дефіцити. Раніше заходиш в магазин «Овочі та фрукти», а там лежить напівмертва картопля та морква, та ще кілька баночок з соком. І все — полиці спустошені. Я тоді знайшла Бесарабку, там був більший вибір. Нині ж багато людей забули, що таке дефіцит.

Я сподіваюсь, що суспільство через 25 років зміниться. Кожен почне підтримувати один одного. Думки у людей можуть радикально різнитися, але всі чутимуть один одного. Не має бути зовнішньої агресії. Люди, які керують Росією, будуть демократами, а між нашими країнами будуть нормальні сусідські відносини. Такі, як зараз між Канадою та Америкою. Всі не демократично налаштовані люди мають зникнути, їх не має бути при владі. А ті, хто керуватиме Україною нарешті зрозуміють, що їхній основний інтерес — не збагачення, а суспільство. Завжди будуть люди, які думатимуть більше про себе та про гроші, але їх має бути меншість. Кожна людина в цій країні повинна мати бажання тут жити та самореалізовуватись. Українці не повинні думати, як втекти звідси і куди поїхати.