«Побили всіх, дострілювали, а він між побитими живий зостався» — спогади очевидців про Волинь у 1943

Через 73 роки після подій на Волині 1943-го в Польщі виходить у прокат фільм Войцеха Смажовського «Волинь». В Україні стрічку мали показати і в столичному кінотеатрі «Київ» за участю режисера. Але сеанс скасували, в МЗС пообіцяли «перенести на більш сприятливий час».  

Громадське поїхало на Волинь, в села, де відбувались події 1943-го року, аби запитати тих, хто ще бодай щось пам’ятає, як вони ставляться до цієї пам’яті, як цю пам’ять передають власним дітям і онукам, як взагалі говорять про події на Волині у 1943-му — як про україно-польський конфлікт? Волинську трагедію? Волинську різанину? Геноцид? Національно-визвольну війну? Помсту? Як?

ХУТІР КРАСНИЙ САД (МАРУСЯ). 

«ВОНА ПОМІЖ ПОБИТИМИ ЖИВА ЗОСТАЛАСЬ»

У Луцьку ми зустрічаємося з місцевою істориком Лесею Бондарук. Вона цікавиться темою Волині в 1943 році зі студентських років.

Вже у селі Михлин Горохівського району Волинської області ми зустріли журналістку з Луцька. Вона записувала інтерв’ю з місцевою головою про те, як село перейшло на енергозберігання. Ми розповідаємо, що цікавимось історією Красного Саду, колега каже — щось чула, але цією темою не займалась.

Голова села Михлин — тридцятирічна Мар’яна Білецька. В агломерацію, якою вона керує, входить і хутір Маруся, який всі називають на старий лад — Красний Сад.

Мар’яна все знає про те, що сталось на Великдень 19 квітня 1943 року в Красному Саду, але запевняє, що краще має знати Надія Луй, їй 93 роки. Вона переселенка з Холмщини.

Надія Луй живе на хуторі Маруся на вулиці Красносадській. Це єдина вулиця у селі.

«Ми — місцеві — ніколи не кажемо, що то хутір Маруся, завжди кажемо, що йдемо на Красний сад», — розповідає Мар’ яна і рахує хати, що залишились, — разом їх тут 8. Людей на хуторі зареєстровано ще менше — семеро.

Третя хата, пофарбована в блакитний, — це хата Надії Луй. На порозі нас зустрічає її дочка Женя. Чекаємо, доки питає, чи мама захоче розповідати. Чуємо в хаті:

«То до мене телебачення приїхало? Кажеш, аж з Києва? Та я розкажу...»

Було дві клуні, то в ті клуні людей заводили і розстрілювали. Залишились вони двоє з тіткою, ще двоє михлинців, михлинців ніби не розстрілювали, чогось лише красносадців

«Ви тільки голосно говоріть, бо я погано чую», — просить баба Надя. І ми починаємо розмову.

Жінка на хуторі найстарша, про Великдень 1943-го тут більше спитати нікого. Всі очевидці вже померли. Саму бабу Надю переселили на хутір в 1946-му, на початку операції «Вісла». До того вона жила на Холмщині:

«Нашу хату спалили і нам одразу сказали швидко зібратись, а там вже сусіднє село горить, то ми похапали, що мали, і нас вивезли. Куди везли, — ніхто не казав. Коли приїхали сюди, то якісь люди тут ще були. Була моя хазяйка (жінка, до якої в хату спочатку поселилась сім’я Надії Луй — ред.), вона жива зосталась, ще молода була, вона і її тітка, вони між побитими (застреленими — ред.) в клуні зостались. Було дві клуні, то в ті клуні людей заводили і розстрілювали. Залишились вони двоє з тіткою, ще двоє михлинців, михлинців ніби не розстрілювали, чогось лише красносадців. Ніби німці розстрілювали, кажуть так, що ніби німці...»

Надія Луй не знає, навіщо вбили 104 красносадіців. Більше спитати немає кого.

Її дочка Женя показує нам, де була одна клуня, в якій розстрілювали людей, і де була інша. Зараз на місці обох — поля. Між цими полями — дорога, обабіч якої обласна влада в 2012 поставила пам’ятник на згадку про вбитих жителів хутора.

Зараз на місці клунь, в яких розстрілювали людей, — поля. Між ними при дорозі — пам’ятник на згадку про вбитих жителів хутора

На пам’ятнику — Діва Марія та Ісус Христос, посередині — хрест. Під хрестом — гранітна плита. На ній напис: «19 квітня 1943 на цьому місці польські та німецькі карателі винищили мешканців села Красний Сад, тіла яких спочивають у спільній могилі на цвинтарі. Вклонись їхній пам’ яті. Прости винних у мученицькій смерті їхній і будеш прощений».

«Ми тут завжди перед річницею приходимо і робимо порядок, діти зі школи приходять, але і місцеві прибирають, немає так, аби тут було брудно», — каже Мар’яна.

Біля крайньої хати — старий цвинтар. Останнім тут поховали чоловіка Надії Луй. Всі інші могили  старі й повалені, окрім двох новіших обелісків. На одному напис: «Тут спочивають Павлов Іван (прожив 45 років) і Павлов Саша (прожив 15 років)». На іншому: «Тимощук Ігнат Петрович, син Микола, (11 років), замордований, трагічно загинули в 40 роках. Спасибі за добрий, чесний, працьовитий наш рід. Нащадки, 2015 рік».

Цвинтар у селі на хуторі Марся (Красний Сад)

Посередині цвинтаря стоїть великий чорний обеліск. Дві гранітні плити, а між ними — свічка, обв’язана синьо-жовтою стрічкою. На двох плитах записано всіх 103 убитих мешканців Красного Саду і одного із сусіднього села Бережанка.

«Красний Сад — від того, що там були такі квітучі сади з яблуками. І там жили дуже працьовиті заможні люди, і бачимо тут, що жили сім’ями», — розповідий сільська голова.

На лівій плиті записано п’ятеро людей з прізвищем Галій, один з них — внук, 6 Жарицьких, один з яких — немовля, 9 Кобернюків, 9 Новосадів, на правій плиті — 7 Мельничуків, 13 Павлових, 22 Тимощуки. Зверху напис: «Вбиті 19 квітня 1943 поляками». Барельєф теж обласна влада встановила.Напис на обеліску

Біля місцевої школи Михлина діти грають у футбол, в них урок фізкультури. Вони ходять в 4 — 6 класи. Питаємо, чи знають вони щось про те, що сталось в Красному Саду.

— Там всіх вбили поляки, — кричать діти навперебій.

— Зводили в клуню і розстрілювали.

— Нікого не жаліли, — кричить дівчинка. — Ні дітей, ні старих.

— Вилками кололи, всім, що було.

— А звідки ви це знаєте? Це вам в школі розповідали? —  питаємо.

— І в школі, і батьки.

— А ви чули, що в інших селах ніби українці так вбивали поляків? — запитуємо.

— Ні, ні, — кричать.

— Неправда, — каже білява дівчинка.

«НАШ СВЯЩЕНИК ПОПЕРЕДЖАВ КАТОЛИЦЬКОГО, АЛЕ ТОЙ СКАЗАВ, ЩО ЗАЛИШИТЬСЯ ЗІ СВОЇМИ. ЙОГО ТЕЖ ВБИЛИ»

Село Павлівка — це 54 кілометри на південний захід від Михлина. Все ще  Волинська область.

Сільська голова Ніна Адамівна Петренко радо погоджується розповісти історію села. У 1943 Павлівка була не селом, а містом і називалась Порицьком. В місті жили євреї, поляки та українці, були відповідно синагога, церква і костел.

«Костел стояв тут, де тепер нова євангелистська церква — розповідає Ніна Адамівна і показує нам фотографію костелу. — 11 липня 1943 була неділя. Поляки зібрались, як то завжди в костел. Гарно вбрані. І тут з лісу — звідти з півдня — вийшли хлопці. Ніби так було, що мали напасти на українців, то ніби їх випередили, ну так кажуть старі люди. Зайшли в церкву і там всіх знищили»

Зображення костелу у Порицьку, де  в 1943 році розстріляли поляків

На моє уточнення, що в польських дослідженнях пишуть, що в Порицьку в той день загинуло 220 людей, Ніна Адамівна каже, що в костелі більше 60 — 70 людей поміститись не могло (місцевий краєзнавець Ярослав Царук наводить цифру 38 вбитих в костелі і ще 14 за його межами).

«Наш священик попереджав католицького, але той казав, що він залишиться зі своїми, його вбили теж», — додає сільська голова.

Тут теж є старий занедбаний цвинтар. Але він не український, а польський. На ньому посередині між старих родинних склепів і повалених пам’ ятників —  три хрести, під якими — гранітні плити. На плитах теж написані прізвища убитих, але вже польською мовою.

Прізвища загиблих у Порицьку в 1943 році на одній з гранітниз плит на цвинтарі

Тут шестеро людей з прізвищем Палінка, з яких одна дитина 9 років, а одне немовля, 6 Закшевіцьких, одному з яких 6 місяців. Є тут і прізвище чотирьох з дому Філіповичів — матері і трьох дочок. А от 12 річний син Станіслав Філіпович — єдиний, хто того дня вижив у костелі.

«Він сам не розповідав того, хіба що ми розпитували. Він товаришував з моїм покійним чоловіком, — розповідає місцева жителька Павлівки Олена Новосад про Станіслава Філіповича. — Прийшли і побили всіх, дострілювали, а він між побитими живий зостався. Та 12 років. І вже смеркає, і він лежить живий, та дитина —12 років, і думає, як йому вийти. І він вийшов, і пішов тут на цвинтар до склепу — там переночував, бо холодно, а він в шортиках, сорочці. Потім він до своєї хати, сюди поруч, пішов, а там німці вже були, то він лишився з німцями жити».

Прийшли і побили всіх, дострілювали, а він між побитими живий зостався. Йому 12 років було

Олена Новосад, мешканка Павлівки, очевидиць подій 1943 року

Станіслав Філіпович вижив тоді, пізніше він знайшов батька, який повертався з фронту. Вони разом поїхали в Польщу. Приїжджати  вже не в Порицьк, а в Павлівку дорослий Станіслав почав у дев’яностих. Товаришував з Новосадами, які жили поруч із цвинтарем.

А на початку двохтисячних почав писати в сільраду Павлівки з проханням про дозвіл встановити колони, що залишились від підірваного комуністами після війни костелу на цвинтарі. Сільрада дозволила. Пізніше Філіпович просив про встановлення пам’ятника на цвинтарі:

«Він прислав нам проект, на якому от ці три колони від костелу, що тут на цвинтарі лежать, а між колонами стоять три стільці — великий, середній і маленький, які би мали символізувати чоловіка, жінку і дитину. Ми не могли дозволити того пам’ятника, бо наші стосунки тоді ще не були такими — ну, до порозуміння ще не йшли, ми не дозволили» — каже Ніна Адамівна

Ми не могли дозволити того пам’ятника, бо наші стосунки тоді ще не були такими — ну, до порозуміння ще не йшли, ми не дозволили

Ніна Петренко, сільська голова

Але Філіпович писав не лише в сільраду Павлівки. Він писав і президенту. У 2003 на шістдесяту річницю трагедії в Павлівку приїхали два тодішні президенти — Леонід Кучма та Алєксандр Кваснєвський. Це не дуже позитивно сприймали місцеві мешканці Павлівки. Ніна Адамівна тоді теж була сільською головою:

«До мене мої односельчани приходили, казали, що я буду сидіти в тюрмі, казали, — покайся. Але я їм відповідала: ну, дорогу ж поставлять в селі до приїзду президентів, ну не заберуть же ж потім цю дорогу з собою в Польщу. І бачите (показує на дорогу, спеціально зроблену до приїзду президентів — ред.), — стоїть (усміхається - ред.)».

Президентів тоді справді намагались блокувати представники правих сил. Протестуальники стояли з плакатами: Польще, покайся. І навіть зуміли перекинути одну вантажівку, щоб перекрити дорогу президентам, але вони поїхали іншою. Тоді на цвинтарі і з’ явився пам’ятник, — без стільців, але з хрестами. Поруч на виїзді села Кучма з Кваснєвським відкрили ще один пам’ ятник з написом: «Пам’ять, скорбота, єднання» — двома мовами. Пам’ ятник стоїть на місці й досі. Щоправда, лампадки на польському цвинатрі ніхто не запалює.

«Хіба на 11 липня, коли річниця загибелі і поляки приїжджають поминати» — каже Олена Новосад

«Ми з поляками жили дружно, — це ми прийшли до хати пані Анни. Їй було шість, коли «хлопці з лісу» прийшли розстрілювати в костел поляків. — Я гралась з сусідськими хлопцями, поляками, вони старші були, то знімали мене з вікна і ми йшли бавитись».

Панні Анна пригадує, як одному хлопчикові навіть допомогла втекти, коли розстрілювали поляків.

«Я ще раз кажу, що ми жили дружно з поляками, а що десь, може, люди через війну подуріли, і таке творилось, то це я не знаю».

Біля хати з пані Анною сидять її внуки. Поки бабця згадує, — хлопці хваляться, що знайшли два роки тому заіржавілу стару гвинтівку на городі — ще з часів Другої світової.

Як пані Анна з Павлівки (Порицька), так і пані Надія з Михлина (Красного Саду) кажуть, що історію займати не треба. І що з поляками жили дружно. А чому питання зараз піднімається, вони не знають.

«ІСТОРІЯ ТУТ НЕ МАЛА ЗНАЧЕННЯ»

В селі Михлин, до якого належить хутір Маруся (колишній Красний Сад), сільрада, клуб і більярдна зала живляться електроенергію від сонячних батарей і вітряків. На паркані біля входу в нову будівлю сільради висить плакат, що екологічна енергетика — це проект в рамках україно-білорусько-польського співробітництва.

— А історія ніяк не завадила в провадженні цього проекту? — запитуємо сільську голову Михлина Мар’яну.

— Ні, ну це було в рамках культурного оспівробітництва, наші діти їздили в Польщу, їхні — до нас в Україну. Історія тут не мала значення.

На подвір’ї сільради висить три прапори: український, Євросоюзу та польський. Польський — трохи нижче:

— Просто зі щогли зсунувся, треба машину з ферми, щоб підняти, бо сама не підніму, — усміхається Мар’яна.

Від автора:

Досі точно не підраховано, скільки сіл постраждало в 1943 році на Волині від масових убивств. Але історики кажуть про сотні населених пунктів. Дослідники з польського боку наводять цифри вбитих поляків і українців в кожному селі, в той час як українські досліднки ці цифри виправляють. І перші й другі посилаються на спогади очевидців тих подій, яких насправді залишилося вкрай мало.

Ексгумацій майже не проводили, а встановити більш-менш точні цифри загиблих без цього неможливо. Історики Ярослав Грицак та Андрій Портнов на питання авторки відповіли, що Волинню-1943 на рівні грунтовних досліджень в Україні ніхто не займався, в Польщі — теж. Польські та українські історики називають цифру загиблих у Волинській трагедії/різанині/геноциді чи волинському конфлікті до 10 тисяч українців і від 60 до 100 тисяч поляків. Історики кажуть, що не можна мірятись трупами, і разом з тим продовжують це робити.