Як протистояти сучасному популізму — інтерв'ю екс-радника британського прем’єра

Якщо і є людина у світі, яка вміє професійно шукати відповідь на те, як відповідати зростаючому популізму, це Меттью Тейлор – виконавчий директор британського Королівського товариства мистецтв – установи, до якої належали Чарльз Діккенс та Джон Адамс, із 1754 року займається розвитком науки і суспільства.

Тейлор був стратегічним радником британського прем’єра Тоні Блера та очолював політичний відділ. Він пішов з політики, яка, на його думку, перетворюється на змагання, і шукає способів, як зробити її ефективнішою.

Громадське поспілкувалося з Тейлором після низки перемог популістів у США та Британії.

Фото thersa.org

Як протистояти емоційним рішенням і загрозі надмірності

Ви не один рік шукаєте способи, як  протистояти популізму. Після референдуму щодо виходу Британії з Євросоюзу, після перемоги Дональда Трампа у США, на тлі майбутніх виборів у Франції, де в праворадикалів є шанс виграти, – можемо говорити, що  популізм набуває потужностей. Що саме пішло не так?

Не варто все спрощувати.  Далеко не все летить шкереберть. Сучасний світ набагато кращий для життя,  аніж 20, 50 або 100 років тому. Людство загалом живе ліпше. Ми досягли значних успіхів – зокрема, йдеться і про зменшення бідності у світі. Та попри сучасні війни – приміром, у Сирії – світ є більш мирним, аніж коли-небудь досі. Тож  нам не треба відмовлятися від прогресивних ідей. Прогрес людини не зупиняється, і розвиток технологій дає підстави для оптимізму.

Перед нами стоїть низка викликів. Перший – це те, що люди ухвалюють рішення керуючись емоціями.  Водночас ті, хто сповідують ліберальні і центристські погляди незадоволені результатами нещодавніх волевиявлень у Британії та США. Ми можемо реагувати двома способами: або бути цинічними й розчаровуватися, або ж стати самокритичними. Треба наважитися проаналізувати, де ми схибили, що зробили не так і що варто змінити.

Центристи замість бути самокритичними йдуть протилежним шляхом – цинізму та надмінності, немовби демонструючи моральну перевагу над суперником

Вочевидь підтримка виходу Британії з ЄС та результати американських виборів показали, що тактика популізму вкрай дієва. Та це не кінець. Треба спершу усвідомити, що дії чинної політичної еліти, яка сповідує прогресивні центристські ідеї, а також членство Британії в ЄС та Гілларі Клінтон, були неефективними. І причини  цієї невдачі потрібно обміркувати і сприйняти.

Мене зараз бентежить, що центристи замість бути самокритичними йдуть протилежним шляхом – цинізму та надмінності, немовби демонструючи моральну перевагу над суперником. До людей, які проголосували не за їхнього кандидата, вони ставляться мало не з презирством. Тож спершу треба розібратися, де ми припустилися помилки.

А чи британська еліта, медіа це усвідомлюють? У перший день після референдуму у Британії відбувалися масові рефлексії «як ми опинилися в цій ситуації». Щось подібне відчувалося після оголошення результатів американських виборів у США. Однак, якщо дивитися на політичні кола Лондона, виникає враження, що всі змирилися і забули про це. Люди ніби адаптувалися до нової реальності. Чи справді відбувається дискусія і пошук помилок?

Буду відвертим – я вважаю, що ні. Я думаю над цим, адже Королівське товариство мистецтв воліє ставити такі незручні запитання. Але загальної дискусії немає. Можна говорити про політичний вакуум. Ліві у британській політиці стають більш розгніваними, більш різкими до людей, з якими вони не погоджуються. І цю тенденцію не можна назвати здоровою. Тоді як причин, чому голосування виявилися не такими, занадто багато і вони надто складні. Неможливо зрозуміти Брекзит, не проаналізувавши хиби Європейського Союзу як демократичного інституту, неуспіху європейського проекту і розчарування, яке відчували люди. Йдеться про брак солідарності, брак консенсусу щодо кризи біженців.

Не можна зрозуміти успіху  Трампа, не розібравшись, чому американці відкинули Клінтон. Насправді виборці не вважали її класичним корумпованим політиком. Вона програла, адже її асоціювали з чинною верхівкою. Коли люди дізналися, що під час публічних виступів вона робила одні заяви, а перед банкірами Goldman Sachs – геть інші, чи коли вона необережно висловлювалася про прихильників Трампа, саме це стало індикаторами того, що керівна верхівка далека від народу. Тож коли чинний політикум розпочне відверту дискусію,  то має це зробити з позиції самокритики. Та, на жаль, наразі цього ми не спостерігаємо.

Що не так з демократією і як ремонтувати систему?

Зараз Україна підбиває підсумки третьої річниці Євромайдану. Для багатьох людей європейські, гуманітарні ідеї були основою цього протесту. Та водночас українці дивилися на Велику Британію та Сполучені Штати як на приклад: от у них двопартійна система, а у нас – сотні партій, у них є суспільне мовлення, а в нас – ні. Можливо, треба йти їхнім шляхом. Та виявилось, що ці інструменти мають свої недоліки – і двопартійна система, і система представницької демократії. Авторитарні лідери і популісти уже навчилися добряче маніпулювати цими інструментами. Чи ви досліджуєте те, що якісь хиби зашиті в саму систему сучасної демократії? Що можна зробити?

Ви маєте рацію. Грубо кажучи, політичні партії не виконують свого призначення. Суть політичної системи великою мірою полягає у відносинах політиків/держави та ринку. Одні наводять аргументи на користь більшої свободи у відносинах ринку, інші ж ратують за зменшення втручання держави в економічну сферу. Загалом прогресивні сили  мають бути зацікавлені, щоби демократія справді працювала.

Політична залученість на рівні міста є більш конструктивною, аніж на рівні держави. По всьому світу мери мають значно більшу популярність, аніж прем’єр-міністри чи президенти країн

Та я не думаю, що це цікавить прогресивні сили. Фактично вони кажуть: «Поки ми перемагаємо, не важливо, чи правильно функціонує система». Я ж переконаний, що це помилково. Ми повинні усвідомити, що функціонування демократичної системи і легітимність наших демократичних установ, має важливе значення, особливо якщо шукати баланс між ринком і державою. У цьому немає нічого безпрецедентного. В історії вже були подібні приклади. Скажімо, свого часу США змогли витриманий цей баланс.

А що це за інструмент – окрім активної участі громадян у політичному житті? Ми не запитуємо, чи є панацея, але в якому напрямку рухатися?

Перш за все, ми переконані, що політична залученість на рівні міста є більш конструктивною, аніж на рівні держави. Протягом наступних десятиліть світ перетвориться на федерації міст. На рівні міста політичні сили не настільки розмежовані за політичною ознакою. По всьому світу мери мають значно більшу популярність, аніж прем’єр-міністри чи президенти країн.

Керівники міст діють керуючись логікою вигоди для своєї партії. Вони залучають методи, випробувані в бізнесі: об’єднують людей і досягають успіху спільними зусиллями. Коли у місті снігопад, мер дістає лопату і відкопує сніг разом із своїми виборцями. Що більше політична влада схилятиметься до рівня міст та регіонів, то конструктивнішою ставатиме політика, то ближчою вона буде до людей.

По-друге, треба і далі шукати  способи ефективної співпрацювати між людьми. Приміром, Королівське товариство мистецтв впроваджує ініціативу, – і ми нею дуже пишаємося, – яка допомагає громадянам краще зрозуміти економічні процеси.

Останнім часом ми мали кілька виборчих перегонів, під час яких дебати щодо економіки були жахливими. Стало очевидно, що люди взагалі не розуміють складні економічні концепції. До прикладу, у випадку з Брекзитом люди просто відмовилися від запропонованої економічної експертизи, вони відмовилися вірити експертам. Тому зараз по всій Британії ми намагаємося пояснити, чому це важливо, ми намагаємося де-міфологізувати економіку, зруйнувати міфи довкола неї. Люди повинні розуміти економічні процеси – і вони повинні почувати себе у цій сфері настільки впевнено, що бути здатними обговорювати її під час серйозних дискусій. Тож окрім цього нам потрібні нові освітні методи.

І врешті-решт, проблема пов’язана і з соціальними медіа. Вони досягають успіху у багатьох речах – у тому, щоб висловлювати обурення, організовувати масові зібрання. Пригадайте роль фейсбуку під чи єгипетській революції. Але в тому, що стосується справжнього порозуміння, спонукання людей створювати щось разом, фейсбук не настільки успішний.

У політиці куди більшу вагу повинні мати інновації, які допомагають не тільки мобілізувати учасників протестів, але й об’єднувати людей. Мене завжди тішить, коли нові технології використовують для того, щоб залучати людей до спільного пошуку вирішення певної проблеми.

До великих змін малими кроками

Упродовж тривалого часу ви пояснювали, що волонтерство — це те, що робить людей щасливими. Що щастя в сучасному світі залежить не від успіху чи грошей, а коли люди діляться чимось. Упродовж останніх трьох років в Україні чимало людей стали волонтерами: вони працюють на державні установи, підтримують тих, хто мав тікати від війни, збирають кошти на допомогу армії. Зараз ми відчуваємо, що займатися волонтерством надто довго неможливо. Люди втомлюються і після двох-трьох років стає зрозуміло, що волонтерством не можна займатися вічно. Що ви скажете на це?

Щоб досягти масштабних змін, треба  велика кількість малих змін. Найефективнішими є установи, які залучають людей для малих справ, які  не вимагають надто багато часу, але є частиною чогось великого, широкомасштабного

Створюючи нові демократичні інститути, треба, щоб вони буди практичними і могли показати і швидкий результат хай і в чомусь малому, але й дбати про довгострокову перспективу. Інакше буде здаватися, що система неефективна. Але також важливо, щоб якийсь загальнонаціональний рівень не суперечив тому, що люди роблять на місцях. Справді дуже складно щось зробити, ініціювати якусь справу, коли на рівні держави політика геть протилежна. Так само складно змінити щось у всіх країні без дрібних кроків на локальному рівні.

Цю розмову можна назвати нудною, але насправді це дуже важливо – власне. Свого часу саме на цих принципах створювалися політичні партії. Час минув, світ змінився, а вони залишаються такими самими. Вони не дають людям відчуття задоволення потреби чи надії на можливі зміни.

Ідеться про те, щоб люди організовувалися на місцевому рівні, але водночас думали про універсальні цілі? Чи я вас правильно вас розумію?

Це може звучати банально, але тут нічого нового... Скажімо, ви сидите в барі і ведете розмову з трьома людьми. Перший співрозмовник каже, що своє життя він присвячує допомозі самотнім людям, які живуть поблизу нього. У нього є п’ятеро прекрасних сусідів. Але коли я запитую, що треба зробити, аби вирішити загальну проблему щодо самотності серед літніх людей, він не матиме відповіді. Він просто зосереджується на п’ятірці сусідів.

Заводжу розмову з другим співрозмовником, і він каже: «Я лобіюю новий закон, який подбав би про самотніх людей». Я відповідаю: «Це добре, але що ти робиш для своїх сусідів, які теж є самотніми?» І він каже, що його цікавлять не вони, а загальна ситуація в державі. Тож я повертаюсь до третього співрозмовника, і той каже, що він дбає про своїх самотніх сусідів, але водночас використовує свій досвід у державній установі, намагаючись покращити законодавчу базу. Хто з цих людей, на ваш погляд, має найкращу історію? Очевидно, що це третій. Тому ми повинні створювати державні інститути на таких самих принципах.

Більшість людей схильні переоцінювати свої вміння. Приміром, понад 90% людей переконані, що вони хороші водії. Здавалося б, це просто прояв людської природи. Та річ у тім, що чи не найбільше люди переоцінюють перевагу своїх моральних рис

Три роки тому в розмові ми дійшли до висновку, що є причини зберігати оптимізм – дарма, що медіа створюють значно негативнішу картинку. Та річ у тім, що на початку ХХ-го століття, сто років тому люди теж були переконані у тому, що вони живуть в епоху прогресу. Та врешті все пішло шкереберть. Чи не турбує вас це?

Великою проблемою сьогодні є злість, гнів. Ми живемо у світі, в якому вельми багато людей піддаються гніву. Їм кажуть, що їхнє життя не є настільки хорошим, яким могло б бути, і в цьому винен хтось інший. І це небезпечно. Це спекуляції на людських емоціях.

Буквально кілька тижнів тому науковці оприлюднили дослідження, яке стверджує, що більшість людей схильні переоцінювати свої вміння. Приміром, понад 90% людей переконані, що вони хороші водії. Здавалося б, це просто прояв людської природи. Та річ у тім, що чи не найбільше люди переоцінюють перевагу своїх моральних рис. Кожна людина схильна вважати, що вона належить до соціальної групи з найвищим рівнем моральності. Більшість людей переконані, що вони кращі за інших. І так було завжди, так влаштована наша природа: нам потрібно мати таке переконання, інакше на нас чекає депресія.

Та у світі XXI століття, у світі соціальних медіа, технологічного прогресу і популізму, ця тенденція спричиняє велику проблему. Роль політичної системи, роль демократії і людей, які створюють демократичні інститути – шукати методи протидії цій людській рисі. Об’єднувати людей, нагадувати їм про спільне, а не про відмінне. Щоб вони утримувалися від бажання звинувачувати у своїх проблемах інших людей.

Я не стверджую, що у світі немає пригнічених. Я не кажу, що у світі немає поганих людей і що ми не повинні прагнути змін. Однак ми повинні належним чином реагувати на цей сплеск гніву. Адже коли людина гнівається, – і це я кажу з огляду на особистий досвід, який є у кожного, –  вона менш схильна до раціональних рішень і більш схильна до того, щоб вчинити дурницю.

Певна річ, історія людства протягом останніх кількох століть насамперед є історією прогресу. Водночас вона багата і на трагедії, катастрофи і геноциди. Тож нас має справді турбувати світ, який є менш раціональним, злішим. Тому вже зараз нам необхідно міркувати про те, як створити зручініші та ефективніші установи, які б дозволяли людям позбутися своїх страхів і допомогти зосередитися на тому, що нас об’єднує. Зокрема, наша гуманність.