ENRU
Портрети з війни: Мама
5 січня, 2017

Надії Дженібековій 56 років, зараз вона — мати 14 дітей, 13 з яких прийомні. Чотирьох молодших дівчат — Іру, Олю, Надю та Надюшку — вона вдочерила перед самою війною. Двоє дівчат з вадами розвитку. Тоді ж родина поселилася в новому будинку в Жованці на околиці Горлівки, не підозрюючи, що вже скоро опиниться на лінії вогню.

Спочатку селище відійшло під контроль самоназваної ДНР, проте були активні бої і фронт рухався. Близько року Жованка була затиснута в «сірій зоні», після чого, нарешті, повернулося під контроль українських військ.

Коли на Донбасі почалася блокада, невеличкі містечка та села на лінії розмежування опинилися в повній ізоляції – без продовольства, грошей і роботи. Це спіткало і сім’ю Джанібекових. Ми даємо історію Надії від першої особи.

«Мама» – перший матеріал з серії документальних портретів людей, які живуть в зоні збройного конфлікту на Донбасі.

 «Я думала, в мене не буде дітей. В молодості перенесла важку операцію. Першою взяла дівчинку Наталку. Потім, вже після одруження, взяла хлопчика. Ну, думаю, двоє… Що таке двоє? Треба третього. Хотіла взяти ще дівчинку, а виявилося, що в неї ще братик і сестричка є. Ну і був там ще в дитбудинку хлопчик Русланчик, він буквально вчепився в мене. Тож я забрала їх всіх чотирьох

За ці два з половиною роки дуже не часто траплялися спокійні дні. Але цієї тиші ми боялися навіть більше, ніж коли стріляли. Зазвичай після затишшя починалось щось серйозніше.

Коли почали блокаду ми рік прожили на 4,5 тисячі гривень. За ці гроші я прогодувала вісьмох людей. Молодший брат багато допоміг, старші діти, сусіди – всі підтримували одне одного.

Ми були змушені завести худобу, почалося все з двох кіз, а тепер у нас ціле господарство. М’ясо своє, молоко своє. Сад був у мене дуже гарний там, в Жованці. Якось пережили.

У нас два роки не було води. От йду якось вулицею, дивлюся – вода біжить. І дивуюся: як це, невже отак просто може вода бігти?.. Люди живуть півроку без світла, без опалення. Я все літо готувала їсти у дворі на вогні. Бачили б ви ті каструлі…

Якось поїхала в місто, а там свято. Я стояла і ридала: люди святкують, люди гуляють, а ми ... Ми розучилися навіть просто спати. Велика вітчизняна за чотири роки закінчилася. А тут ось вже три роки скоро. І все на одному місці. Розумієте, що цікаво...

Приїжджаєш в Артемівськ – там війни немає. Люди про неї й чути не хочуть. Навіть у Горлівку, як би її не бомбили, ось зараз поїдь – люди живуть мирно, люди про це навіть думати не хочуть. Війна йде на цій маленькій, вузькій смужці, для тих людей, яким не поталанило жити на ній. Ось там йде війна.

Коли починали стріляти, ми говорили дітям: це лише гроза, грім. Намагалися всіляко вберегти їх від цього.

У мене діти не налякані. Як би страшно не бомбили, як не стріляли, я ніколи не дозволила собі ні злякатися при них, ні в істерику впасти.

Ніколи не плакала при них. На початках вони навіть не розуміли, в чому річ. Коли починали стріляти, ми говорили: це лише гроза, грім. Намагалися всіляко вберегти їх від цього.

Були б ми з чоловіком самі, я б до останнього лишалася вдома, нікуди б не поїхала. Все-таки свій будинок. Нехай гірший, нехай побитий... але свій. А вони до чого? Не дай бог, щось з дитиною трапиться. Як потім жити? Як? Я вважаю, що вони вже своє відвоювали. В Іри все дитинство пройшло в цій війні.

Я коли брала її, мене всі питали: «От що ти їй можеш дати?» А я хоча б просто навчу її елементарному – мити посуд, прибирати за собою, зготувати поїсти… Щось елементарне. І то вона вже не безпомічна буде, вона зможе самостійно жити. Вона зовсім не говорить, ми спілкуємося жестами. Я її розумію.

Тепер ми переїхали і я думаю все зміниться. Бо за ці роки ми забули вже як це – жити в мирі. Нам здавалося, що ця війна – вона була завжди і завжди буде. І ніколи вже не закінчиться.

Перед Новим роком волонтерам гуманітарної місії «Проліска» нарешті вдалося вмовити Надію з родиною виїхати із Жованки подалі від фронту. На зібрані кошти їм придбали невеликий будинок в Часовому Яру під Бахмутом.

Джанібекови по-троху облаштовуються в новому домі, тут вже не чути пострілів, але є інша проблема. Старші діти з родинами залишилися по інший бік лінії розмежування і дістатися туди тепер буде важче.