Путінофіли у Франції: хто вони і хто може їм протистояти

27 листопада, у другому турі праймеріз французьких право-центристів, із великим відривом переміг Франсуа Фійон. 

Він здобув 66,5% голосів тих, хто взяв участь у голосуванні, — проти 33,5% його суперника, Алена Жюппе. Ще в першому турі, тиждень тому, він залишив за бортом одного з головних фаворитів, колишнього президента Ніколя Саркозі. 

Це означає, що саме Фійон буде головним право-центристським кандидатом на президентських виборах у квітні-травні 2017 року. 

Колишній прем'єр-міністр за президентства Саркозі, Фійон є одним із найбільш проросійських кандидатів у партії «Республіканців» – головної право-центристської партії Франції. 

Ще кілька тижнів тому перемога Фійона здавалася нереальною. Фійон ішов третім і здавався лише блідою тінню Саркозі. Але в останній момент він обійшов своїх конкурентів; і його перемога стала черговим свідченням того, що політика в багатьох країнах Європи, зокрема у Франції, схилилася до консерватизму. 

Цілком можливо, що на президентських виборах у Франції змагатимуться передусім два консервативні кандидати із явними чи прихованими симпатіями до Путіна: право-центрист Франсуа Фійон та лідерка ультраправого "Національного фронту" Марін Ле Пен. 

Громадське спробувало розібратися, ким є французькі путінофіли, чим вони відрізняються між собою, і хто їм може протистояти. 

Франсуа Фійон та Владімір Путін.Фото kremlin.ru

Фійон: друг Путіна? 

Франсуа Фійон добре відомий французьким виборцям. У 2007 — 2012 роках він був прем'єр-міністром Франції, за президентства Ніколя Саркозі.

Його робота очільника французького уряду збіглася з «прем'єрством» Владіміра Путіна у Росії. Тому формально з Путіним більше спілкувався саме Фійон. Французька преса пише про відверту дружбу цих двох людей: вони зустрічалися багато разів, зокрема на дачі Путіна у Сочі. На смерть матері Фійона Путін вислав йому пляшку вина врожаю 1931 року – року її народження.

Фійон також виступав на зустрічах «Валдайського клубу» – прокремлівського дискусійного формату, який часто використовується як один із засобів російської пропаганди. Після його виступу у вересні 2013 році частину французької громадськості обурили ці надто теплі стосунки. Тоді Фійон називав Путіна «cher Vladimir», «дорогий Владімір». Він критикував Францію Олланда, називаючи її залежною від США – що дало привід одному депутату від соціалістів написати, що Фійон «обрав Путіна проти своєї країни – цілком так, як це робить Національний фронт».

У програмі, з якою Фійон ішов на праймеріз «Республіканців», він пропонував зняти санкції з Росії та співпрацювати з Москвою щодо сирійського питання. У цьому він йде радикально проти нинішньої французької позиції: Франція Олланда та Росія Путіна займають діаметрально протилежні позиції щодо Сирії та Асада.

Коли 19 жовтня Путін збирався приїхати в Париж, щоб відкрити російський православний собор та новий «культурний центр», Фійон вимагав від Олланда його прийняти. Французький президент відмовився це зробити – і, зрештою, Путін до Парижа не прилетів.

Серед прихильників Фійона у середовищі «Республіканців» є люди, які давно підігрують Путіну. Тривожним сигналом є те, що Фійона підтримав Тьєррі Маріані, розповідає в ефірі Громадського Сесіль Весьє, професорка університету Ренн-2.

Маріані — французький депутат, колишній міністр в уряді Саркозі, який часто їздить в анексований Крим. Саме він ініціював голосування у французькому парламенті за резолюцію про потребу зняття санкцій з РФ.

Є також інші депутати, які часто їздять в Крим, підтримують анексію, — і висловлюють свою підтримку Фійону: такі як Ніколя Дюк або Ів Поззо Ді Борґо.

Утім, путінофільство Фійона не є аж таким однозначним.

«Франсуа Фійон не є «карикатурним» проросійським політиком, — говорить Громадському Бенуа Віткін, журналіст французької газети Le Monde. — Коли Фійон говорить про Путіна і про Росію, він часом може їх критикувати. Наприклад, він сказав якось, що Путін не є демократом, чи що Росія є не є демократичною країною, що Росія не є такою країною, як Франція. Це те, що відрізняє його від проросійських людей у його команді, але також від Національного фронту», — додає журналіст.

Проросійськість Фійона є більшою мірою результатом його політичного «прагматизму» та «реалізму», аніж беззастережним захопленням Путіним. Фійон дотримується позиції, що час покінчити із євроатлантизмом, передусім із гегемонією Сполучених Штатів, — аби Європа могла мати своє слово. Однак це не передбачає радикальних кроків – на кшталт виходу з НАТО.

«Фійон вважає, що альянс Європи із Путіним додасть сили Європі у справі послаблення гегемонії США, і захистить Європу від ісламізму, від міжнародного джихадизму на Близькому Сході та в Африці, — говорить Громадському французький політолог Матьє Радубе. — А тому Росія виступає для нього "чи не єдиною силою на європейському континенті, яка дає можливість утворити альянс, який би захищав цінності європейського континенту, — і водночас не ставав би на шлях расизму, фашизму, зіткнення цивілізацій тощо – усіх цих ідей, які властиві, приміром, Національному Фронту», — додає він.

Тому його симпатії до Путіна можуть мати певні межі. Фійон, наприклад, критикував Росію за дії в Алеппо, називаючи їх "злочином" та "катастрофою", які треба "засудити з найбільшою силою", але додавав, що це "результат нашої неспроможності в останні чотири роки", зокрема "нашої відмови вести діалог з Росією, тією мірою, якою це можливо" та "вести діалог з режимом [Асада]".

Якщо Фійон стане президентом, постає питання, до якої межі може йти його путінофільство. Його прагматизм може в певний момент спричинити його відхід пропутінської лінії. Фійон може «відійти від Путіна, якщо порядок денний, запропонований Росією, йому не пасуватиме», — додає Радубе.

У цьому контексті важливо слідкувати за тим, якою буде позиція Фійона по Криму і Донбасу. Наприклад, по кримському питанню він серйозно розходиться з ультраправими.

"Я не думаю, що він колись визнає анексію Криму. Принаймні зараз він говорить, що він її не визнаватиме", - говорить Громадському Бенуа Віткін з Le Monde. Ще одна двозначність: Фійон хоче зняти санкції з Росії, але водночас говорить, що потрібно дотримуватися Мінських угод. Однак якщо Росія і далі не буде їх дотримуватися – якою буде позиція Фійона? Це також залишається питанням.

Варто також розуміти, що французькі право-центристські виборці голосували за Фійона не тому, що він дружить з Путіним. Російське питання було фактично відсутнім на порядку денному передвиборчих дебатів.

Фійон переміг передусім тому, що електорат правих дуже сильно відвернулися від Ніколя Саркозі. Результати право-центристських праймеріз свідчать про те, що французькі консервативні виборці продовжують обирати ідеї Саркозі (які великою мірою уособлює Фійон) – але відкидають особистість Саркозі.

«Саркозі нерідко сприймають  як занадто експансивну особистість, а тому виборці віддали перевагу більш зваженому політику», — розповідає Радубе.

Поза тим, Фійон пропонує своєрідний ліберально-консервативний синтез. В економіці він виступає з ідеєю «шокових ліберальних реформ», що має зробити французьку економіку значно гнучкішою та вільнішою для бізнесу.

Натомість в ціннісній сфері він обстоює повернення традиційних цінностей, висловлює любов до християнської та католицької історії Франції та займає дуже жорстку позицію щодо ісламістського тероризму. Фійон показує себе «хранителем традиційної Франції», — коментує Громадському Галя Акерман, французька письменниця та журналістка.

Саме це приваблює багатьох людей у Франції.

Національний фронт: гроші Кремля

На відміну від Фійона, путінофільство «Національного фронту» Марін Ле Пен є значно прямолінійнішим.

Ультраправа французька партія підтримує більшість ідей кремлівської пропаганди і навіть частково фінансується Кремлем.

У 2014 році Національний фронт уже отримав кредит від російського банку – так званого First Czech Russian Bank – обсягом у 9 мільйонів євро. Тоді, цілком можливо, це була нагорода за підтримку анексії Криму. Принаймні про потребу такої нагороди під час анексування Криму говорили в Кремлі, про що свідчать зламані групою Anonymous листування кремлівського чиновника в березні 2014-го року.

Її [Ле Пен] опис української ситуації скалькований з російської пропаганди: Майдан вона називає «переворотом», Крим називає історично російським, а агресію Росії вважає результатом помилкової політики ЄС в Україні

Зараз Національний фронт шукає 27 мільйонів євро на вибори 2017-го року. І цього разу не приховує, що може звернутися до того самого російського банку: мовляв, французькі банки неохоче кредитують політичні кампанії. Цілком можливо, цей новий пошук російських грошей завершиться успіхом. Кумедність ситуації полягає в тому, що, за французьким законодавством, у разі виходу Марін Ле Пен у другий тур (а це дуже ймовірно), вона половину своїх витрат зможе компенсувати з державного бюджету. Тобто повертатиме вона путінський кредит за рахунок французьких платників податків.

Ле Пен досить недвозначно заявляє, що якщо її оберуть президентом Франції, вона визнає Крим частиною Росії. Її опис української ситуації скалькований з російської пропаганди: Майдан вона називає «переворотом», Крим називає історично російським, а агресію Росії вважає результатом помилкової політики ЄС в Україні.

Крім того, Національний Фронт підтримує ідею "зіткнення цивілізацій", яка важлива для наративу Кремля. Відповідно до ідей Ле Пен, європейці мають протистояти "ісламській" цивілізації з Близького Сходу. Для них Росія є частиною "європейської" цивілізації – а тому силою, яка має здатність протистояти ісламістській загрозі.

Тому, на відміну від позицій Фійона, у Марін Ле Пен немає жодних двозначностей. Її політика може бути "copy-paste" політики Кремля.

Альтернатива зліва

Чи зможе хтось кинути виклик цим двом правим кандидатам на виборах весни 2017 року?

Це складно спрогнозувати: французька «лівиця» сьогодні відверто в кризі. Рейтинг схвалення президента-соціаліста Франсуа Олланда рекордно низький – у жовтні він впав до 4%.

Поразка Алена Жюппе на праймеріз право-центристів свідчить про те, що ідеї поміркованого центру та антирадикалізму сьогодні у Франції не в моді.

Утім, це не означає, що другий тур Фійон — Ле Пен є неуникним.

Річ у тому, що обидва кандидати великою мірою змагаються за схожого виборця: людей, які хочуть повернення консервативних цінностей, католицької традиції, які хочуть активнішої боротьби проти ісламізму. Це вивільняє величезний простір для лівих та ліво-центристських кандидатів, які могли би згрупувати навколо себе людей, що прагнуть протистояти цій правій та ультраправій загрозі.

Деякі фігури у французькій політиці і справді можуть кинути виклик правим.

Якщо говорити про соціалістів, то тут чимало уваги прикуто до нинішнього прем'єра, Мануеля Вальса.

Вальс відносно молодий (54 роки), амбітний, справляє враження політика «нової хвилі».

Він може стати кандидатом від соціалістів у результаті праймеріз лівих (соціалісти та зелені), які відбудуться у січні 2017 року.

Вальс поки не ризикує кидати відвертий виклик Олланду: він, все-таки, завдячує йому чимало. Але він дозволяє собі деякі критичні натяки.

Наприклад, він гостро відреагував на публікацію "Президент не мав би цього казати" – книжки двох журналістів Le Monde, в якій вони переповідають свої розмови з Олландом за останні роки. Вальс м'яко, але відверто натякнув, що деякі фрази у книжці внесли розкол у середовище соціалістів – і тепер він мусить відновити єдність партії.

Інший можливий кандидат від лівих – Еммануель Макрон. 39-річний колишній міністр економіки за президентства Олланда, а до того – інвест-банкір, Макрон добре відомий у в елітах міжнародної політики, світових фінансових кіл та брюссельської бюрократії.

Еммануель Макрон. Фото Flickr

Макрон не братиме участі в «праймеріз» лівих: він навмисне дистанціюється від чинної влади, щоб не стати жертвою кризи її популярності. У квітні 2016 року, — ще коли він був міністром економіки за президента Олланда – Макрон створив свій власний рух, En marche! («Рухаймося вперед!»). Зараз він налічує близько 90 000 членів. Ідеологічно він намагається балансувати між правими та лівими, сподіваючись на неідеологічних та поміркованих виборців.

На відміну від багатьох своїх суперників, Макрон радше «аутсайдер» у політиці. Ніколи не обіймав виборних посад, ніколи не обирався в парламент. Але багато хто бачить у ньому рятівника Франції: він не має шлейфу політичного минулого, але має образ сучасного успішного економіста. Він також не поділяє популярного у Франції скепсису щодо США та Брюсселя: Макрон прихильний до Євросоюзу, до глобалізації та до "євроатлантичної" дружби.

Ще одна потенційна кандидатка – Крістіан Тобіра: колишній міністр юстиції, яка просувала закон щодо "шлюбу для всіх", тобто також для одностатевих пар. У багатьох людей ліво-ліберальних поглядів вона користується повагою і захопленням. "Її кандидатура могла б якщо не перемогти на виборах, то принаймні об'єднати соціалістів та започаткувати нову дискусію у межах партії, коли вони будуть в опозиції", - розповідає Громадському Радубе.

Від того, як ліво-центристські кандидати зможуть мобілізувати своїх прихильників, залежить дуже багато у французькій та європейській політиці.

Якщо ж їм цього не вдасться, у другому турі 2017-го змагатимуться два "праві" кандидати.

І змагатимуться, цілком можливо, у тому, хто з них буде радикальнішим та войовничішим щодо цінностей ліберального світу.