ENRU
Втекти від ФСБ. Детективна історія зі скандальним фіналом
19 серпня, 2016

Кримська «ФСБ» зацікавилась Юрієм Ільченком через його демонстративну проукраїнську позицію та неприйняття російської анексії півострова. Його викликали на допит, потім затримали та вкинули до СІЗО, де він провів 11 місяців, протягом яких слідчі намагались зробити його то командиром «Правого сектору» у Криму, то екстремістом. Але доказів не було. Тож навіть місцевий суд відпустив чоловіка, втім, лише під домашній арешт. Та залишатись у домашньому ув’язненні Ільченко не захотів — вирішив покинути півострів. І це йому вдалося. А за два місяці після вдалої втечі кримський екс-політв’язень зміг за допомогою активістів вивезти із Севастополя і своїх літніх батьків. Навздогін силовики кинули Юрієві звинувачення у розбещенні малолітньої дівчинки, які він відкидає.

Викладач-екстреміст?

Він був звичайним викладачем мов у Севастополі. Юрій Ільченко вчив дітей української, польської, болгарської та англійської. Писав блоги в інтернеті. Коли у 2014 Росія захопила та анексувала Крим, Юрій не сприйняв цього. Разом із батьком та мамою він офіційно відмовився від російського громадянства – їхні заяви мали номери 1, 2 і 3. Ба більше – своїм учням, друзям та знайомим Ільченко пояснював, чому анексія незаконна, переконував їх не брати російських паспортів. У себе вдома та на роботі разом із проукраїнськими городянами відзначав українські державні свята, такі як День Незалежності 24 серпня. Під час святкування навіть робив пряме включення для українського ТБ – із досить жорсткою антиросійською риторикою.

Відео телеканалу БТБ, 24.08.2014

Після такого ефіру за ним не могли не прийти.

«25 серпня 2015 року, наступного дня, до мене прийшли співробітники ФСБ та ЦПЕ. ЦПЕ — це так званий Центр протидії екстремізму. Вони питали мене, чому я не взяв російський паспорт. Як я зрозумів, вони це відслідковують. Питали про моє ставлення до Путіна. Я відверто сказав, що ставлення у мене негативне. Я намагався звернутися на гарячу урядову лінію, українську. Там мені відповіли, що нічим не можуть допомогти та порадили звернутися на гарячу лінію СБУ. Я подзвонив туди, сказав, що мене можуть заарештувати. За кілька хвилин до мене прийдуть співробітники ФСБ та ЦПЕ, але мені там теж сказали, що допомогти нічим не можуть. Чотири години тривав обшук, потім був обшук в офісі. Потім мені повідомили, що затримали спочатку на 2 доби. Зрештою відправили до Севастопольського ізолятору тимчасового триманння» — пригадує Юрій.

Кожен ув’язнений не мав ліжка, тобто ми чергувалися. Один спить, двоє чекають, коли звільниться місце. Ми утримувались на площі меншій 1 кв.м на людину. Хоча навіть за їхніми нормами це має бути мінімум 4 кв.м

Допити та інші слідчі дії тривали майже рік. 2 липня 2015 Юрія заарештували і доправили до Сімферопольського СІЗО. Його звинувачували у розпалюванні міжнаціональної ворожнечі та екстремізмі – за його допис в інтернеті, де він закликав до повної блокади Криму. Разом з тим слідчі намагались надати звинуваченням серйозності – від Ільченка вимагали зізнатися, що він ніби-то є керівником «Правого Сектору» у Севастополі чи навіть в усьому Криму. Він відмовлявся, адже не є членом жодної партії чи організації.

Майже рік у СІЗО

У Сімферопольському СІЗО Юрій Ільченко відсидів майже рік — 11 місяців. За цей час схуд на 30 кілограмів:

«Я утримувався в СІЗО Сімферополя. Це єдине СІЗО в Криму. Зараз ще будується в Севастополі, тому що російська влада намагається зробити не якомога більше шкіл та шпиталів, а якомога більше в’язниць. Умови були жахливі. Кожен ув’язнений не мав ліжка, тобто ми чергувалися. Один спить, двоє чекають, коли звільниться місце. Ми утримувались на площі меншій 1 кв.м на людину. Хоча навіть за їхніми нормами це має бути мінімум 4 кв.м.

Їжа була така, що сніданок та вечерю ми навіть не брали. Зранку було те, що називалось кашею, але це було неїстівне зовсім. Я не знаю, в якій це пропорції і якою брудною водою це розбавлено, але це було щось страшне. Ввечері було щось прогіркле з капусти, чи невідомо з чого. Ми брали лише на обід перше і залишали лише рідину. До цієї рідини додавали те, що нам передавали в передачках. Іноді щастило, коли комусь передавали якийсь шматочок ковбаси або щось подібне, цибулю, картоплю. Це ще раз кип’ятили, варили і намагалися зробити хоч якусь їжу. Для нас були смаколиками хліб та батони з волі. Це було вже щось надзвичайне. Ледь не святом раз на тиждень вважалися макарони, але це макарони не такі як ми їмо тут. Це щось сірого кольору, незрозумілої форми і те, що нормальна людина, навіть дуже бідна не їла б», — пригадує кримський політв’язень.

Спілкуватися з Чийгозом ми могли лише тоді, коли нас виводили в так звані «кабінети»: коли приїжджав слідчий та адвокат, збирали кілька ув’язнених і вели до іншого корпусу. Там були маленькі кімнати, які зачинялися, і там ми спілкувалися з адвокатами та слідчими

За його словами, оскільки СІЗО було переповнене, йому вдалося побачитись там і з іншими кримчанами, яких місцеві силовики та ФСБ переслідує за політичними мотивами. В одній камері з ним сиділи фігуранти так званої «справи Хізб ут-Тахрір», на одному поверсі – заступник Меджлісу кримськотатарського народу Ахтем Чийгоз. До речі, керівництво установи не дуже раділо, коли Ільченко намагався поспілкуватись із Чийгозом.

«Для мене Чийгоз — це людина, яку я дуже поважаю, я з ним познайомився так близько лише там, у в’язниці. Потиснув йому руку, нам вдалося поговорити. Нам намагалися не дати це зробити, тобто влада цієї в’язниці бачила, що ми спілкуємось, нас намагалися розтягти по камерам. Спілкуватися ми могли лише тоді, коли нас виводили в так звані «кабінети», тобто коли приїжджав слідчий та адвокат, тоді збирали кілька ув’язнених і вели до іншого корпусу. Там були маленькі кімнати, які зачинялися, і там ми спілкувалися з адвокатами та слідчими. Що стосується інших політв’язнів, то я сидів з Арсеном Джеппаровим. Ще спілкувались з Русланом та Рустемом. Це хлопці, яким дали термін 23 роки, хоча, як на мене, вони були дуже миролюбні люди. Вони ніколи нікого не закликали вбивати, чи влаштовувати терористичні акти» — розповідає Юрій.

Втім, час йшов, а переконливих доказів чи зізнань в’язнів у екстремізмі чи розпалюванні міжнаціональної ворожнечі у слідчих не додалось, пригадує Ільченко:

«Почали говорити, що мені світить великий термін, і ти лише маєш обирати, як тобі сидіти, якщо ти підписуєш все, що їм треба. Те, що я був головою «Правого Сектору» у Криму, це не відповідає дійсності. Я не був і не є членом будь-якої партії чи політичної організації. Вони були дуже зацікавлені в тому, аби я підписав ці документи, бо це зайві зірки на погонах. Мені казали, що це десь 250 тисяч, бо це розкриття резонансної справи.

Вони намагаються будь-якими способами досягти своєї мети. Це шантаж свідків. Вони намагаються сказати їм, що якщо ви не підпишете на нього, то займете його місце. Це шантаж через рідних, кажуть, що можуть бути якісь проблеми з дітьми. Шантажували також моїх адвокатів. Я від кількох адвокатів чув про проблеми, зокрема, перший приватний адвокат. Спочатку був державний, який одразу сказав: «ти думаєш, що я хочу тебе захищати?». Звичайно, що ми від такого адвоката відмовились. Другий адвокат відмовився наступного дня після того, як погодився. Справа в тому, що співробітники ФСБ прийшли до нього і провели бесіду».

Втім, наполегливість слідчих не дала результатів, тож навіть місцевий суд, коли вчергове переглядав запобіжний захід Юрію Ільченку, вирішив випустити хлопця із СІЗО під домашній арешт. Йому вдягли на ногу електронний браслет та відпустили.

З-під арешту – на волю. Через мінні поля

Це було на початку червня. Ковтнувши свободи, бодай і обмеженої електронним браслетом, Юрій вирішив тікати з анексованого Криму. Його батько не схвалював цю ідею, адже обидва вони розуміли, що шанси невеликі – виїхати офіційно Юрій не міг, а переходити адмінкордон нелегально – означало або бути впійманим та отримати довічне ув’язнення, або загинути на якомусь з мінних полів, якими рясно наповнили Перекопський перешийок ще під час захоплення Криму.

«Я сам оцінював, що вірогідність того, що це вдасться 1 — 2%. По-перше, був ризик, що мене спімають одразу, бо я не знав, хто там чатує перед будинком. Можливо, там десь хтось ховався, я цього не знав. Вони могли ховатися як в машинах, так і в квартирах, які знімали недалеко. Потім я гадав, що буде оголошений план перехоплення, будуть заблоковані усі дороги» — каже колишній в’язень.

Та пані спитала мене, чи я вийшов з лісу і я сказав: «так, я перетнув російський кордон через ліс»

Але він почав готуватись – вивчав, коли змінюється або зникає «наружка» — зовнішнє спостереження, підгадував влучний момент. Тікати вирішив 12 червня, на день Росії, бо думав: о, тоді силовики святкуватимуть та будуть менш пильними. Зі слів Юрія його втеча звучить як кіношний детектив – він перевдягнувся в одяг батька, взяв паличку своєї хворої матері та покинув домівку. Потів зрізав браслет із ноги та автостопом, із кількома пересадками, дістався ближче до адмінмежі із материковою Україною. Яку ніби-то і перейшов – вдало, не потрапивши ані на мінні поля, ані на патрулі:

«Може це театрально, але я насправді тоді відчував такі почуття, коли я зрузумів, що я вже на нашій вільній землі, то я впав на коліна, подякував Богові за це, поцілував українську землю. Лише після цього прийшов до цього кіоску, де пані приймала документи, показав свої документи. Весь був закривавлений, обдертий. Та пані спитала мене, чи я вийшов з лісу і я сказав «так, я перетнув російський кордон через ліс». Вони викликали головного по цьому пунтку пропуску, він дуже швидко подивився на мої документи і сказав, що я можу йти. Привітав мене з тим, що я вільний, на вільній землі».

В історії, озвученій утікачем є очевидні невідповідності. Ну хоча б ліс, якого у степах північного Криму просто немає, як і стіни, через яку він ніби-то переліз. Можливо, Юрій не розкриває, як насправді покинув Крим, аби не закривати цієї можливості у майбутньому для інших або ж з невідомих нам інших причин. Та все ж Ільченко опинився на волі. З того часу за допомоги ініціативи КримSOS почалась підготовка до виїзду із Севастополя його стареньких батьків.

«Почали продумувати, як це робити. Бо батьки літнього віку, їм важко пересуватись. І тому думали, яким чином їх з Севастополя привезти сюди, що із житлом і так далі. І власне знайшли людей в Криму, які погодились їх машиною забрати, привезти і провести через кордон, бо мамі дуже важко пересуватись» — пояснює співзасновник ініціативи «КримSOS» Алім Алієв.

ФСБшиники у Севастополі зрозуміли, що батьки Юрія збираються покинути місто – почали погрожувати.

«Ми вирішили, коли дізнались, що він перейшов кордон, що теж будемо рушати в Україну. Почали речі, які можна віддавати, продавати. Вони дізнались про це, сказали – мовляв, ви речі продаєте, ви що, вирішили їхати на Україну? А я: а що, ми громадяни України, ми маємо право їхати до себе, на Батьківщину. Поки ми його не знайдемо, він у розшуку, ви нікуди не поїдете. Вас з Криму не випустять. Все що можна, це п’ять торб, ми зібрали документи там, речі необхідні, пательню и каструлю, яка не пригорає. О третій ночі виїхали до Новоолексіївки, домовились з водіями. Ми хвилювались, вони ж  (співробітники ФСБ — ред.) попереджали — не намагайтесь. Виїхали за український кордон, я дивлюся, він біжить назустріч, він вже приїхав» — розповідає Геннадій Малов, батько політв’язня-втікача.

Екстреміст чи педофіл?

Зараз батькам орендували невеличку хатинку. Сам Юрій Ільченко повертається до викладацької роботи у Львові. Тим часом 17 серпня російський слідчий комітет у Севастополі оголосив Ільченка у розшук. Причому – за звинуваченнями у «насильницьких діях сексуального характеру стосовно малолітньої». Сам Юрій, звісно ж, називає нові звинувачення спробою дискредитувати себе після того, як пошив у дурні всемогутнє ФСБ:

«Фантазія російької влади не знає меж. Я зустрічався з однією жінкою, в неї була дочка, з якою ми їздили відпочивати. Були разом і в Карпатах, і в Феодосії знімали будиночок, під Євпаторією відпочивали, у Львові були, в різних інших містах протягом 4 років. Святкували всі свята, дні народження, навіть у 2015 році. І ось вони хотіли мені збрехати, що нібито ця пані проти мене щось написала. Це була відверта брехня, я дізнався це коли знайомився з матеріалами. Насправді, як ця жінка, так і дівчинка (на момент арешту їй було 11 років, зараз вже 12), вони мені дали якнайліпшу характеристику. Коли дівчинку опитував психолог, у тому висновку було написано те, що я замінив їй батька. Її батько покинув її, коли їй було 3 роки. Ніколи навіть поганих слів не було, не те що дій.

Вона писала, що я для неї є другим після матері. Вона завжди мене захищала і захищатиме. Вона так само, як і її мати, вважала, що я ніякий не злочинець, нічого поганого ніколи я не робив. Найголовніше те, що у цьому висновку психологічному зазначалось, що її намагалися вмовити написати на мене наклеп.»

Втім, російські та кримські ресурси виклали в інтернет відео, «злите» силовиками, на якому людина, дуже схожа на Ільченка, хоча і не скоює безпосередньо сексуальних дій, але торкається дівчинки зовсім не як вчитель. Кадри начебто зняті у кабінеті, де викладав Ільченко. Сам він продовжує наполягати, що відео – фейк.

Yuriy

 

У коментарі Громадському Юрій теж каже:

— Знаючи, яка у них є апаратура, можна було і ліпше зробити.

— Тобто, це не ви на відео?

— Це фейк. Там, наприклад, використовували моє приміщення, офіс, але це монтаж, це не відповідає дійсності.

Дивно тільки, що Ільченка оголосили у розшук лише зараз, через два місяці після його втечі, та оприлюднили відео теж саме тепер, а не тиснули цими кадрами на нього, коли вимагали зізнатися в екстремізмі. Є питання і до того, що кілька разів на цих кадрах чоловік дивиться прямо у камеру, але продовжує свої дії.

В будь-якому разі зараз ці кадри ще мають перевірити на достовірність українські експерти, на цьому наполягатимуть саме ті громадські активісти, які допомагали вивозити батьків політв’язня. Якщо з'ясується, що запис справжній, тоді реакції вже слід чекати від правоохоронців.