Як змусити Росію платити за окупацію – експерт з репарацій

Сьогодні українська економіка переживає не найкращі часи, а держава змушена розраховувати на підтримку МВФ та європейських партнерів. Тому дуже важливим є питання про те, як повернути в бюджет вкрадене режимом Януковича, а також як змусити Росію платити за анексію Криму та окупацію Донбасу.

Hromadske.Світ поспілкувалося із юристом Аленом Райлі, дослідником Центру глобальної енергетики Atlantic Council, який займається питаннями репарацій. В розмові пан Райлі розповів, скільки коштує Україні корупція на найвищому рівні, та як змусити Росію платити за анексію Криму та окупацію Донбасу.

За вашими оцінками, скільки саме режиму Януковича вдалося вкрасти в Україні?

Правильна відповідь – ми не знаємо. Натомість, у моєму дослідженні мені вдалося визначити деякі елементи загальної картини, визначити напрямки, де можуть приховуватися ці цифри.

Я зосередився на двох основних різновидах порушень – по-перше, на зловживаннях із державними закупівлями, і по-друге, на зловживаннях на податку на додану вартість.

Що стосується державних закупівель, то зазвичай Україна витрачає на них близько 12 мільярдів доларів на рік. Отже, за період в 4 — 5 років це становить не менше 40 — 50 мільярдів доларів. Далі ми розраховуємо, що за найскромнішими розрахунками близько 20% грошей, виділених на державні закупівлі, розкрадалися. Отже, ми вже виходимо на цифру у приблизно 10 мільярдів.

У порівнянні з цими порушеннями, зловживання із податком на додану вартість стосуються набагато більших цифр. Згідно з деякими пропущеннями, ці цифри сягають чверті річного бюджету країни, що становить близько 17 мільярдів доларів на рік – тобто саме тій сумі, яку МВФ надає Україні зараз. Але давайте уявимо, що ситуація меншою мірою драматична, і уявімо, що ця сума становить всього декілька мільярдів доларів на рік. Щоби виявити маніпуляції із податком на додану вартість, достатньо згадати, що велика кількість бізнесу, яка переплатила податок на додану вартість, не могла отримати повернення ПДВ без того, або «поділитися» із бюрократами, які вимагали свого «відсотку». Як правило, цей відсоток становив 18 — 20 %, це не менше 5 мільярдів на рік. Відтак, 20 мільярдів за 4 роки.

Якщо врахувати це разом із махінаціями з державними закупівлями, то ми отримаємо десь 30 мільярдів за часи режиму Януковича. І це стосується лише двох сфер, де можливо було красти — я нічого не кажу ані про приватизацію, ані про енергетичний ринок. Саме ці дві сфери найпростіше аналізувати.

Разом із державними закупівлями ми виходимо на цифру у 30 мільярдів за часи режиму Януковича.

Це здається величезною сумою. Як можна повернути ці гроші та якими є основні проблеми на цьому шляху?

Я спостерігав за різними країнами пострадянського простору, і найкращим прикладом повернення вкрадених грошей є Грузія, після Революції Троянд. Грузини почали переслідувати велику кількість представників колишнього режиму, і це було кримінальне переслідування. Вони казали дуже відверто: «Ми будемо вас переслідувати, поки ви не повернете гроші назад». І саме ця система виявилася надзвичайно ефективною. Їм вдалося повернути близько одного мільярда доларів. І це в маленькій Грузії, для якої один мільярд доларів – це величезна сума. Тоді як у великій Україні за першу половину 2015 року вдалося повернути 8000 гривень, тобто менше 200 доларів. Це дає вам уявлення про сміхотворність процесу, який зараз відбувається в Україні.

Йдеться про супротив системи. Як, на вашу думку, можна із цим боротися, із цим спротивом, з метою повернути гроші? 

Я думаю, що в Україні є юридичні ресурси для того, аби боротися із цим цілком легально. Але проблема полягає в тому, що вся правоохоронна система в Україні не є ефективною, адже вона є корумпованою. Тому, справді, важко змусити її працювати.

Водночас, оскільки чимало випадків шахрайства було здійснено у міжнародних масштабах, є можливість покладатися на суди інших країн. Наприклад, на систему прокуратури США чи на федеральні суди США – для того, щоб вести слідчі дії та висувати звинувачення проти членів колишнього режиму Януковича. Можна також використовувати те, що американці називають «Plea agreements», аби досягати певних домовленостей.

Є, щоправда, певна складність. Так, американське правосуддя може мати юрисдикцію щодо цих питань, бо багато речей стосуються американських інтересів: наприклад, гроші перетинали американський кордон, це були американські долари, залучалися американські банки тощо. Але складність полягає у відповіді на питання, чому американці мають втручатися в ці речі. Бо припустімо, що ви повертаєте ці гроші в Україну. Якою є вірогідність того, що ці гроші не підуть з України знову на якийсь швейцарський рахунок? Тож найбільшою складністю є саме бажання встановити таку співпрацю.

Окрім корупції, є інша величезна проблема в Україні – це війна. Як, на вашу думку, можливо оцінити і підрахувати втрати України від російської анексії Криму та окупації Донбасу?

Я думаю, тут можливі кілька речей. Перша річ, яку варто зробити – це створити Бюро репарацій. І підрахувати обсяг втрат – стосовно внутрішньо переміщених осіб, стосовно втраченого малого чи середнього бізнесу у Криму чи на Донбасі, стосовно фізичної руйнації заводів та обладнання великого бізнесу на Донбасі, стосовно втрат місцевої влади, і, звісно, трагедій людських смертей.

І я би рекомендував створення міжнародного аудиторського органу для перевірки процесу підрахунку цих втрат. І тоді у вас будуть цифри, яким будуть довіряти. Бо в певний момент буде укладена якась мирна угода між Україною і Росією. Коли це відбудеться, ви зможете виставити ці цифри росіянам і вимагати від них, щоб вони за все це платили.

Аби підсилити аргументи, що Росія має компенсувати втрати Україні, можна також звертатися до Європейського суду з прав людини. Ви маєте подавати позови в Європейський суд з прав людини у Страсбурзі. Україна уже подала кілька позовів до цього суду, але я би рекомендував робити це у значно більшому масштабі, спираючись на фундамент цього перевіреного підрахунку втрат.

Наприклад, один із позовів – щодо внутрішньо переміщених осіб з Донецька. Інший – щодо внутрішньо переміщених осіб з Луганська і так далі. Сенс цього полягає в тому, що Європейський суд з прав людини – це дуже важливий форум для цих справ, і ці справи можна виграти. Є прецедент – це вторгнення Туреччини в північний Кіпр. І тоді була ціла серія справ, які подавалися в цей суд стосовно незаконної окупації північного Кіпру. Тож ви можете використати цей прецедент, він дуже допомагає.

Окрім цього, досить легко пов'язати чимало речей, які відбулися в Україні, із нормами Європейської конвенції з прав людини. Наприклад, якщо ви – внутрішньо переміщена особа, ваше право було порушено відповідно до Статті 8 Конвенції з прав людини – право на домівку та приватне життя. Чи, наприклад, якщо ви володієте малим бізнесом і ваш бізнес було знищено через російську окупацію чи російське вторгнення, ви маєте права відповідно до статті 1 Протоколу Конвенції – право на власність. Тож на основі цих норм ви можете формулювати позови до Європейського суду з прав людини у Страсбурзі.

Звісно, в результаті ви можете отримати рішення Страсбурзького суду, яке буде дуже складно виконати. Але важлива річ полягає в тому, що все це створює додатковий тиск, і для Росії стає все складніше уникнути виплат репарацій.

Чи вважаєте ви, що у України достатньо ресурсів для того, щоб здійснити усю цю юридичну роботу? Адже для цього потрібно багато сил.

Я не думаю, що саме в цьому проблема. Мені здається, найскладнішим і найвитратнішим є саме процес підрахунку втрат, аналізу того, хто що втратив, і ретельної перевірки цієї інформації. Я думаю, саме це, а не правові процедури, вимагатиме найбільших витрат. Але щойно ви матимете докази того, хто що втратив, ви можете йти в суд. Є багато доказів того, що зробили росіяни, і правові прецеденти є досить-таки прямими і чіткими. Звісно, вам потрібні юристи, правові спеціалісти, але це не буде коштувати аж надто дорого.

У своєму дослідженні ви також говорите, що захід може допомогти Україні і має допомогти Україні. Але чому, на вашу думку, Захід має це робити? І які саме шляхи він може використати?

Якщо говорити про повернення активів, Захід справді може допомогти. Однак, проблемою є політична воля в самій Україні. Процес повернення активів є досить дорогим – і, можливо, вам треба буде витрачати на це 50 мільйонів євро щороку протягом десяти років. Але треба пам'ятати, що масштаб повернених активів може бути величезним. За найбільш скромними підрахунками, — це 30 мільярдів доларів. Тож одна з ідей, які були в мене, — це щоб ЄС та США позичили Україні, наприклад, 30 мільярдів євро. З них 500 мільйонів можуть бути використані як сплата за послуги юридичних компаній, які будуть займатися процесом повернення активів. А коли вони повернуть активи, з них можна буде повернути цей борг. І тоді Україна сплачуватиме процес відновлення своєї економіки з грошей Януковича.

/Тетяна Огаркова, Hromadske.Світ