Чому українському бізнесу потрібні колумбійці, кенійці, ефіопці? І що заважає їм приїжджати та працювати

Що не так із наявною системою?

На папері українська модель залучення іноземних працівників має логічний і зрозумілий вигляд: кандидат отримує візу, приїжджає за контрактом і легалізується. Проте на практиці ми маємо величезне «сито», через яке проходять одиниці.

Сьогодні до списку країн міграційного ризику входять 70 держав, зокрема перспективні для нас ринки праці — Індія, Бангладеш, Ефіопія, Кенія та Нігерія. Через статус «ризикованості» кандидати відсіюються ще на етапі віз без жодних пояснень. Ті, хто доїжджає, постають перед новими труднощами вже в Україні під час оформлення дозволів. Транзит через треті країни перетворюється на непередбачуваний і часто дорогий бар’єр. Погодження та перевірка кандидатів між державними органами працюють не паралельно, а так, як це дозволяють сучасні реалії — хаотично, і кожен етап додає часу, ризиків і невизначеності.

Для бізнесу це стає фінансовою прірвою: ви інвестуєте в рекрутинг та логістику, наприклад, 50 людей, а доїжджає лише 5-10. Водночас усі мита та збори сплачуються за кожного. У таких умовах про комерційну рентабельність залучення трудових мігрантів не йдеться.

Законопроєкт № 14211: від людського фактора до цифрової прозорості

Для реальних змін нам потрібна зміна законодавчого фундаменту. Таким рішенням має стати законопроєкт № 14211, який уже перебуває на розгляді та доопрацюванні. Його суть — у формуванні прозорого цифрового шляху для всіх учасників процесу:

• створюється єдиний державний вебпортал, де роботодавець і працівник знаходять одне одного;
• уся перевірка відповідними органами відбувається онлайн до моменту в’їзду;
• якщо людина пройшла перевірку в системі, вона в’їжджає в країну з гарантіями; їй залишається лише здати біометрію для оформлення документа;
• замість розрізнених процедур і кількох етапів погодження — одна посвідка, що дає право і на проживання, і на роботу.

Це спростить адміністративні перепони, які сьогодні роблять залучення іноземців непередбачуваним і довгим квестом.

Культурний код: досвід Колумбії та міф про «чужинців»

Питання адаптації іноземців часто викликає сумніви, але кейс із Колумбією розставляє все на свої місця. Команда Fillin на практиці випробувала цей шлях, залучивши вже понад 20 працівників, які виконують завдання переважно на виробничих і складських ділянках. Безвізовий режим між нашими країнами дав змогу пройти весь шлях без зайвих припущень — від наймання до інтеграції в робочі процеси. Результат? Це успішний і цілком робочий сценарій для українського бізнесу.

Нам вдалося розвіяти більшість упереджень. Колумбійці добре інтегруються в українські команди: вони відповідальні, мотивовані, швидко адаптуються до робочих процесів і легко знаходять спільну мову з командою. Це люди з чітким наміром працювати легально і заробляти.

Масштабування цього досвіду на країни Південно-Східної Азії чи Африки — це наступний логічний крок для подолання кадрового голоду. Проте варто чесно визнати: цей шлях не буде ідентичним. Якщо з колумбійцями нас об’єднує багато спільного в ментальності, то інтеграція працівників з Ефіопії, Індії чи Бангладеш може бути складнішою через глибші релігійні, культурні та соціальні відмінності.

Це означає, що паралельно з відкриттям ринку та законодавчими змінами нам доведеться інвестувати в адаптаційні програми, роботу з колективами, а також управління культурним різноманіттям.

Страхи та реальність: що про мігрантів думають українці та бізнес

Щоб вийти за межі припущень, команда Fillin провела дослідження серед понад 700 респондентів з усієї України. Ми побачили чітку поляризацію:

• 42,4% українців підтримують залучення іноземців заради розвитку країни;
• 45,9% ставляться до цього скептично, вважаючи, що робочі місця мають належати тільки українцям.

Найцікавіший розріз — віковий. Молодь (18-34 роки) найвідкритіша. Найбільший спротив чинять люди віком 45+ та економічно неактивні групи. Це свідчить про те, що негатив часто підживлюється не реальним досвідом, а страхом перед конкуренцією за робочі місця. Але цей страх ілюзорний: залучення іноземців не забирає роботу в українців, а закриває дірки в лінійному персоналі — людях фізичної праці, без яких бізнес не може функціонувати, розширюватися і, відповідно, створювати нові висококваліфіковані місця для своїх.

Окрім того, будь-які розмови про міграцію неминуче впираються у страхи, що Україна стане транзитним коридором до ЄС або іноземці залишаться тут нелегально після завершення контрактів.

Проте ці побоювання часто ігнорують нинішній контекст. Україна сьогодні — це країна у стані війни, з обмеженими соціальними виплатами та відсутністю тих гарантій, які пропонує ЄС. Для тих, хто шукає «легкого життя» чи соціального забезпечення, є набагато привабливіші варіанти. До нас же їдуть ті, хто готовий працювати в реальному секторі економіки. 

Замість того щоб боятися міфічного напливу нелегалів, нам варто зосередитися на створенні прозорих правил. Сьогодні ми спостерігаємо зародження моделі «керованої трудової міграції». Це підхід, де держава перестає бути лише «вартовими на кордоні» і стає активним регулятором ринку праці.

Зрештою, успіх усіх цих кроків — це не лише про заповнення вакансій. Це про нашу здатність трансформуватися, відкидати застарілі упередження та створювати умови, за яких бізнес зможе працювати, наповнювати бюджет і забезпечувати відновлення країни.

Це авторська колонка. Думка редакції може не збігатися з думкою автора.