Dakh Daughters про гроші на зброю, культурну дипломатію, фемінізм та концерти для військових

Про гендерні стереотипи та фемінізм

Жіночий колектив — це складно. А хіба з чоловіками легше? Та й узагалі з усіма? Це все мистецтво — спілкуватися, будувати щось, створювати. Але в нас є Владислав Юрійович Троїцький. 

У нас колись був дуже смішний випадок. Ми виступали у Відні на Wiener Festwochen — одному з найкрутіших театральних фестивалів. І після концерту в нас було обговорення з публікою, у нас так часто буває. Там лишилася купа різних людей і якісь дівчатка, які кричали «Dakh Daughters — феміністки», а потім спитали нас, чи ми таки феміністки. І тут виповзає Влад із-за куліс і каже: «А можна я на це питання відповім?»

Вийшов. Розказав, що жінка — це так прекрасно, що жінка — це символ життя, і от я надихаюся ними, а вони мною. Не знаємо, чи феміністкам зайшло, але вони вже не кричали.

На той момент мало хто з нас розумів насправді, як відповідати на це питання. Це питання не просте. Насправді найкращі жінки й феміністки, яких ми зустрічали, — це ті, які кажуть: «Ми не феміністки».

Цей термін часто неправильно сприймають. А ще виходить, що в якийсь момент ми опинилися в такому світі, де, якщо ти жінка, ти маєш казати, що ти — феміністка. І в тебе немає іншого вибору. Бо якщо ти кажеш, що ти не феміністка, то виходить, що ти ніби проти жінок. 

Узагалі кожна жінка — це настільки окремий космос, що їм дуже складно об'єднуватися, якщо немає однієї людини, яка буде викликати довіру однаково в різних членів команди, такого інтелектуального й емоційного авторитета. І нам пощастило, що в нас є така людина. Це — Влад. 

Він має математичний такий склад розуму, він усе коригує. І взагалі цей увесь наш шлях «дахівський»… За 20 років разом ми пройшли певний вишкіл. Такі солдати «Даху», які робили «ГогольФест» своїми руками, прибирали «Арсенал» у протигазах, будували це все. Влад нам дав таку школу життя, що зараз ми просто на рівні високого професіоналізму взаємодіємо, просто «йдемо по приборах». От маємо поїхати в тур — кожен розуміє, що він робить. Питань нема. Якщо виникають питання — ми відразу їх розрулюємо. Тобто як машина. Офігенно відчувати, що ми досягли цього.

Хто є хто в Dakh Daughters

Соломія Мельник — це вокальний коуч Dakh Daughters. Вона завжди робить музичні поправочки та вчить пісень. Соля — командир. Ганна Нікітіна — медіатор. Грає на гітарі. Руслана Хазіпова — вона велике серце. Ритм-драм-секс. Наталя Zo Зозуль — це окремий космос. Ми всі — всесвіти, а вона такий ще окремий всесвіт. Але в якийсь момент вона приносить якісь правильні тексти, які ми використовуємо. Вона багато пише. Вона — Загадковий Сфінкс. 

Наталя Галаневич — вона наше потужне поетичне гаряче серце. Коли починалися Dakh Daughters, вона дуже топила, щоб ми викопували наших старих класних поетів. Вона в нас топить за цю історію, і це її надпотужна сила. І вона дуже гарно плаче. Коли треба й коли не треба. У неї просто ці сльози, вони так ллються естетично, ну просто як у кіно. Ти прям очищаєшся разом з нею, причащаєшся цими слізьми.

Ніна Гаренецька не має часу зараз грати з нами. Але в нас теж для неї є прізвисько, вона — Божественний Бонус. Коли Ніночка раптом з'являється з нами і грає — це катарсис. 

Таня Гаврилюк не працює тепер з нами. Складна історія, тому що в нас не було, на жаль, комунікації. Ми чекали, що вона зробить від себе якусь заяву, але вона не вважала це важливим або можливим. Але тут і немає чого сказати. Насправді все було дуже просто. Ми почали працювати, в нас почався новий проєкт, а вона все казала: «Зараз, зараз я приєднаюся». А потім поїзд поїхав і це вже було неможливо.  

Про адаптацію до нових реалій

Є якесь відчуття відірваності від реального життя, коли бачиш військових, особливо з ампутованими кінцівками. Ми ще не знайшли якоїсь інструкції, як з ними спілкуватися, що можна говорити, чого не можна. Дякувати, не дякувати. Якщо дякувати, то дякувати за що, адже для кожної людини це різне. 

Був страшенний шок, коли ми приїхали у Львів і до нас прийшло багато військових, і майже всі ті, які на реабілітації. Ми після концерту вийшли до них фотографуватися, підписувати футболки. І вони усміхнені, зі сльозами на очах: «Дівчата, дякуємо, ви нам подарували таке щастя. А ми: «Ні, це ми вам дякуємо». А вони: «Ні, це ми вам дякуємо». 

А ми… Ти розумієш, що обіймаєш цього хлопця, а він тебе обіймає єдиною рукою. І ти губишся, хоч і віддаєш йому любов. Це оця адаптація до нових реалій, вона дуже складна, але ми цей шлях мусимо всі пройти. Треба докласти до цього великих зусиль, щоб просто створювалися великі організації, які саме цим займатимуться — і адаптацією цих солдатів, і адаптацією цивільних, як це сприймати, як з цим жити. Це один із найважливіших моментів, на що зараз треба звернути увагу.  

Як змінилися Dakh Daughters за останні два роки

Напевно, ми подорослішали. Дуже швидко, як і наше суспільство. Хоча нам начебто здавалося, що ми перебуваємо в контексті розуміння подій ще з 2014 року. Ми колективно вирішили, що перестаємо грати в росії, обриваємо всі зв'язки, які в нас були не такі вже й великі, на щастя. 

Повномасштабне вторгнення змусило подорослішати, дуже швидко ухвалювати складні рішення, давати по чотири інтерв'ю англійською на день на складні теми, у яких ти не дуже. Ми починаємо разом формувати наративи — що ми говоримо, що не говоримо, як ми просимо допомогу на зброю так, щоб не засмутити європейське суспільство, тобто що ми просимо зброю не для того, щоб вбивати, а для того, щоб захищатися. І це непростий процес. Я думаю, що ми за ці два роки дуже виросли як персони.

Як працює культурна дипломатія

Це так і працює — все в комплексі. Спілкування з журналістами, спілкування з публікою після концертів, після вистав. Це дуже важливо. Працює це, звісно, точково. Але перемоги підбадьорюють.

У нас в Бордо була історія. Іспаночка, дівчинка, приїхала до Франції погуляти й випадково прийшла до нас на концерт. А ми впродовж усього концерту тримаємо конкретний напрямок — тему війни. І після концерту в нас була розмова з публікою, і та дівчинка взяла мікрофон і каже: «Я вам хочу подякувати, ви зараз змінили мою думку, я взагалі пацифістка і ніколи не думала, що захочу дати гроші на зброю, але от зараз я задонатила вам».

Останні місяці Макрон почав активно вдавати з себе такого Шарля де Голля. Що Франція — лідер Європи, треба Францію вертати до цих перших місць. І ми такі — це все ми зробили, наша культурна дипломатія спрацювала, нарешті Макрон зрозумів. Це жарт, але не такий вже й жарт. Бо всередині, в суспільстві, таки відчувається рух. Ми ж з ними спілкуємося. Вони спочатку казали: «Ой, ви бідні, але це ваша проблема». А зараз, через два роки, вони кажуть: «Ой, ви бідні, але ми з вами». І ми щоразу наприкінці концертів говоримо: ми мусимо перемогти разом. Це наша головна фраза. І люди за кордоном і справді починають так думати. 

Про життя у Франції

Ще до повномасштабного, за два тижні, нам писала режисерка Люсі Берелович, з якою ми співпрацювали раніше. Вона — директорка театру Лепріо в Нормандії. І вона казала: «Приїздіть з сім'ями, забирайте всіх, кого ви вважаєте за потрібне, ми організуємо вам проживання, ми щось придумаємо, ми допоможемо, у мене є ця можливість». 

Ніхто з нас не хотів перший час. По-перше, було не зрозуміло, як надовго це все. По-друге, не хотілося кидати свій народ. Хоч би як пафосно це не звучало, але це так. Було бажання знайти, чим ти можеш допомогти в цій ситуації тим, хто не має таких зв'язків, як у тебе, стільки друзів, якихось конектів. І так і було десь днів 10, два тижні. У кого як. Але потім ми ухвалили колективне рішення.

Ми туди поїхали не як біженці. У нас є контракти, пропозиції, серйозна офіційна робота. Так, ми маємо цей папірчик тимчасового дозволу на перебування, але ми не є біженцями, які не знають, куди приткнутися. І психологічно це значно легше.

Ми розуміємо, що ми там потрібні, нами зацікавлені й ми робимо важливу справу ще й для України. Ну і плюс ми живемо поруч, нам дозволяють репетирувати в театрі, ми робимо там нові проєкти. Звісно, ми себе весь час тішимо, що це скоро закінчиться. Але це найбільша проблема взагалі всіх нас, українців, що насправді ми не знаємо, коли це все закінчиться. Треба, напевно, просто по-буддистськи жити сьогоднішнім днем, тому що планувати зараз важко. Об’їздили тур Україною — щастя. Зробили — ідемо далі. 

Коли ми приїжджали в Київ рік тому, було відчуття розгубленості й відчуття, що ніхто не знає, як жити серед усього цього. І оце почуття провини, яке висить увесь час. Зараз такого немає. Є відчуття, що люди почали жити. Це як у Ремарка — летить бомба, а офіціант подає устриці. Треба жити. Інакше не можна.