Від заборони радянської влади до світового шедевра кінематографу: історія створення фільму «Колір граната» Сергія Параджанова

Про фільм «Колір граната» 

Стрічка «Колір граната» була знята у 1968 році на кіностудії «Вірменфільм», що в Єревані. Фільм розповідає про життя вірменського поета Саят-Нову, який творив у XVIII столітті. Художній фільм поділено на кілька алегоричних новел, кожна з яких показує дитинство, юність, зрілість, старість і смерть поета. 

Історія створення фільму «Колір граната» розпочинається у 1963 році. Тоді СРСР гучно святкував 250-ту річницю з дня народження вірменсько-азербайджанського поета Саят-Нови. Комуністична партія вирішила зробити з нього символ радянської «дружби народів» з огляду на те, що його творчість була дуже популярна на Кавказі. Сценарій майбутнього фільму затвердили у 1966 році. 

На сьогодні відомо про декілька версій стрічки. Перша — змонтована на студії О. Довженка Марією Пономаренко. Ця версія фільму мала назву «Саят-Нова». Її хронометраж найдовший — 90 хвилин. На вимогу радянських цензорів Параджанов скоротив роботу й перейменував на «Колір граната». Друга версія мала хронометраж 78 хвилин, але також не задовольнила цензорів. Після того, як Параджанов відмовився знову перемонтовувати стрічку, її віддали радянському режисерові-пропагандисту Сергію Юткевичу. Той вставив російськомовні титри, змінив звукоряд і вирізав декілька еротичних та релігійних сцен. Нова версія фільму мала хронометраж 72 хвилини. 

«Колір граната» майже чотири роки лежав на полиці. І лише в 1973-му його випустили у прокат, але Параджанов до цього вже не мав жодного стосунку. Попри всі переробляння чиновники Держкіно все одно не розуміли творчого задуму режисера і вважали, що таке кіно не потрібне радянському народу. Тому прокат був обмежений.

До наших днів збереглися дві версії фільму — найкоротша, яка належить Юткевичу, та «режисерська версія» Параджанова. 

Головні ролі у фільмі виконали Софіко Чіаурелі, Спартак Багашвілі, Мелкон Алекян та Вілен Галстян. Оператором виступив Юрій Іллєнко. 

Завдяки своїй незвичній колірній палітрі (у центрі наративу — червоний) та алегоричному формату оповіді «Колір граната» став класикою світового кінематографу. Фільм отримав високі оцінки критиків та глядачів. На IMDb його рейтинг становить 7.6, на Rotten Tomatoes — 94%, а на Letterboxd — 4.1 з 5.

Мартін Скорсезе назвав цей фільм «кінематографічним досвідом, що лишається поза часом». А Французький кінорежисер, актор, сценарист і продюсерЖан-Люк Годар зазначав, що «фільм може дати вам усе, чого ви могли б побажати».

Про арешт Параджанова

Після закінчення навчання у Всесоюзному державному інституті кінематографії (ВДІК) Сергія Параджанова відправили працювати режисером-постановником на Київську студію художніх фільмів.

З Україною пов'язана значна частина його творчої біографії. Тут режисер зняв фільми «Наталія Ужвій», «Золоті руки», «Думка», «Перший парубок», «Українська рапсодія», «Квітка на камені» та одну з найвідоміших своїх стрічок — «Тіні забутих предків». 

У 1965-1968 роках Параджанов починає проявляти свою активну громадянську позицію разом з іншими відомими діячами української науки та культури. Він протестував проти масових політичних арештів в Україні. Звертався до вищих органів влади з вимогою роз'яснити причини переслідувань українських інтелектуалів і виступав за проведення відкритих судових процесів.

У 1973 році, вже після виходу «Кольору граната», Параджанова заарештували й засудили до пʼятирічного увʼязнення за гомосексуальність, «спекуляцію» та «український націоналізм». Радянська влада сподівалася, що в тюрмі життєвий шлях режисера й завершиться. А втім, там він набув неабиякого авторитету. Через це його кілька разів переводили на різні зони. 

На захист Параджанова розгорнулася міжнародна протестна кампанія. Звернення до радянської влади з вимогою відпустити режисера із в’язниці підписали світові митці — Франсуа Трюффо, Жан-Люк Годар, Федеріко Фелліні, Лукіно Вісконті, Роберто Росселліні, Мікеланджело Антоніоні. Врешті у 1977 році його звільнили. Через заборону жити в Україні режисер переїхав у Тбілісі. Там органи й далі його переслідували. 

Через цензуру та численні заборони світ так і не побачив такі стрічки Параджанова як «Intermezzo», «Київські фрески», «Ікар», «Сповідь». Режисер помер у 1990-му, не доживши до розпаду СРСР лише рік. 

Вплив на культуру

Сергій Параджанов своєю творчістю міцно закарбував своє імʼя не тільки в українській, але й у світовій історії. 

Стрічка «Тіні забутих предків» принесла режисеру 39 міжнародних нагород у десятках різних країн. Свої вітання йому надсилали Фелліні, Антоніоні, Куросава. Існує також легенда, що видатний польський режисер Анджей Вайда став перед ним на коліна й поцілував руку, дякуючи за цей шедевр.

Сергій Параджанов мав не тільки унікальний кінематографічний погляд. Навіть у повсякденному житті режисер намагався зберігати свій неповторний стиль. Він любив носити різноманітні капелюхи, робив інсталяції.

У 1987 році Параджанов познайомився з відомим французьким модельєром Івом Сен-Лораном. Кажуть, що Лорана дуже вразили артистичні образи «Кольору граната», тому він попросив Параджанова намалювати для нього декілька ескізів. Режисер натомість намалював цілий альбом, який до сьогодні зберігається в музеї Іва Сен-Лорана у Парижі. 

Життя після смерті 

У 1995 році американська співачка Мадонна випустила кліп на пісню Bedtimestory. Режисер відео Марк Романек використав низку образів із фільму Параджанова «Колір граната». 

У 2020 році Леді Гага представила кліп на композицію 911. Відео побудоване на образах зі стрічок «Свята гора» Алехандро Ходоровського, «Вісім з половиною» Федеріко Фелліні та «Колір граната» Сергія Параджанова. Режисером кліпу виступив Тарсен Сінгх. Раніше, у 2000 році, він зняв фільм «Клітка» з Дженніфер Лопес у головній ролі, де також були відсилання до образів Сергія Параджанова.

Автор: Артур Зайонц