«Юля програла без мене». Олексій Ковжун про роботу з Тимошенко, танк до Москви, «Азов» і пісні Цоя
«Колись до Києва приїхав покійний вже Олександр Липницький — радянський і російський культуролог, режисер, телеведучий, журналіст, музикант гурту «Звуки Му».Саша Липницький, обійняв нас із Сергій Лисенко — український режисер, сценарист та актор.Сергієм Лисенком і подякував нам за те, що ми не *банулись. Я питаю: “У якому сенсі?”. Він каже: “Ну бо всі *банулись”», — пригадує Олексій Ковжун, нині медіаексперт, а в 1980-1990-х — діяч київської рок-сцени. Він розповів Альберту Цукренку про андеграунд 1980-х, участь у Борис Єльцин — російський державний і політичний діяч, президент російської федерації з 25 грудня 1991 року по 31 грудня 1999 року.виборах Єльцина та роботу з Юлією Тимошенко. А також про те, кого підтримав би сьогодні Віктор Цой — культовий радянський рок-виконавець 1980-х років, засновник і лідер гурту «Кіно».Цой та чому до москви — тільки на танку.
Про 1980-ті
Це був момент відмови в існуванні цієї х*рової цивілізації совєтської в широкому сенсі. Я потім дізнався про цю назву (ми тоді цього не знали) — внутрішня еміграція. Тобто ти живеш там, де живеш, просто ти не береш участі в їхніх інституціях, ти не береш участі в їхніх щурячих перегонах, якихось кар’єрах-шмальєрах. Лише час від часу доводилося влаштовуватися на офіційну роботу, коли приходив дільничний і казав: «У тебе є два тижні, інакше ти сядеш на два рочки за дармоїдство». І тоді або вантажником до магазину, або моя улюблена була робота — санітаром на «швидкій», яка, до речі, виявилася дуже корисною в плані розуміння людей.
Батьки, ясна річ, переймалися, бо в чоловіка має бути справа: «Ти ж цікавився хімією. Чому ти не закінчив університет?». Я кажу: «Бо мене виперли КДБшники, відправили в армію на перевиховання — не допомогло. І я зрозумів, що яка хімія. В університеті в нас були два викладачі, які викладали українською. Аналітичну хімію викладав автор підручника українською, бо йому було пофіг. І Червінський викладав українською історію КПРС. І він казав: «Ви — не хіміки, ви — радянські хіміки». І оця думка мені щось не давала спокою. І в сраку ту хімію, якщо вона радянська.
Я нещодавно прочитав у когось зі своїх однолітків приблизно таке: ми думали, ніби ми разом боремося або якось протистоїмо совєтській владі, а насправді ми недооцінювали, що це просто така версія русні.
Про субкультури та будбат
У КДБшних протоколах я проходив як загадковий для мене хіпі-пацифіст. При тому, що я не був пацифістом.
У радянській армії я зброї не бачив в очі, бо, як усіх неблагонадійних, мене відправили до будбату. Це було таке квазівійськове рабство насправді. Зі мною служили люди, що відсиділи в тюрмі, і вони скаржилися, що в тюрмі було набагато краще, вільніше і приємніше. І ніхто не крутив мозок, на відміну від совєтської армії. Тобто, навіть якби я був пацифістом, будбат — окей.
В якийсь момент я вважав себе панком, тому що любив психоделічну музику, і тоді ми всі курили марихуану. Про це можна казати — навіть мої батьки знають, що я тоді курив марихуану. Тепер, на жаль, виріс з цього. Але також любив якийсь там Sex Pistols. З одного боку, це було piece & love, а з іншого — hate & war. І воно якось так було досить комфортно.
Про російський андеграунд
Колись приїхав покійний вже Саша Липницький, він був одним із таких культуртрейдерів на московії, він був бас-гітаристом у «Звуках Му» і взагалі багато зробив для існування цієї андеграундної культури. І він приїхав до Києва десь на початку 2000-х, обійняв нас із Сергієм Лисенком і подякував нам за те, що ми не *банулись. Я питаю: «У якому сенсі?». Він каже: «Ну бо всі *банулись». І ми потім під чарку почали загинати пальці. Цой — помер, Мамонов — *банувся, тоді ще живий був, Лєтов — *банувся. Ну тобто всі.
Але я так розумію, що в агресивному середовищі росіянському не лишалося простору. Тому що все ж таки росіянське середовище виявилося набагато більш агресивним, ніж совєтське.
Я пам’ятаю, як я повертаюся додому і мені дали послухати першу платівку Doors і 81-й альбом King Crimson. У мене ці дві платівки під пахвою, і я іду Хрещатиком, а на центральному гастрономі (це навпроти ЦУМу) висить напис: «Комунізм = радянська влада + електрифікація всієї країни». І я розумію, що я — носій абсолютної істини. Бо в мене є класна музика, а всі, хто тут ходить, це просто читає чи бачить, — всі мудаки. У сучасній росії це неможливо.
Десь року з 2014-го з росіянської музики можливо було слухати якогось Цоя, а зараз це все одно неможливо. Тобто я не можу собі уявити. Платівки стоять, бо це частина моєї біографії, частина моєї підліткової культури, але я не можу собі уявити, коли з друзями під чарку — от, а нумо Цоя увімкнемо. Якось це дивно.
При тому, що це дуже смішна штука, коли питають: «А от як ви вважаєте, от з тих, кого ви знали, — вони були б з нами чи проти нас?». Я точно знаю, що Цой був би зіркою в Південній Кореї або взагалі в Азії. І точно висловлювався б проти росіянської агресії. Навіть без спіритичного сеансу я точно можу це знати. Бо він був інший, він не вписувався в цю совєтську історію. І потім у росіянську не вписувався. Тобто він був такою окремою одиницею. Але, знову ж таки, музика російською — ну нє, сорі, аж ніяк.
Про українську естраду
На жаль, українська естрада, яку я застав, була стидною. Скажімо, «Кобзу», «Смерічку», Яремчука я відкрив для себе достатньо нещодавно, хоч як сумно це звучить.
УТ-1 — це взагалі був такий заповідник жаху, куди трамваї приїжджають помирати. Де якісь викопні дядьки й тітки завивали щось ну абсолютно викопне в жахливому світлі. Це було вкрай не сексі. І я вважаю, що УТ-1 у великому боргу перед українською нацією. Вони думали, що вони такий заповідник створюють, а вони насправді робили українське не сексі й не модним. Вони в цьому взяли участь.
«Територія А»? Вона сприймалася як щось несерйозне, зроблене на колінці. Воно й було зроблене на колінці. І, скажімо, мені досі жаль. Я пам’ятаю, як мій добрий друг Толік Весклярський написав абсолютно геніальний хіт. Написав на знак протесту проти неякісної музики, яка була на «Території А». Ця пісня досі грає в мене в голові. «Полюби мене, Наталя». Абсолютно геніальна, про «непотрібна та Австралія, будем жити ми в УНР, полюби мене, Наталя, полюби, благаю я». І я кажу: «Братан, зробімо з цього хіт». Він каже: «Та нє, я її написав на задньому сидінні таксі, доки їхав на Лісовий масив, і це стьоб. Я кажу: «Це не стьоб, це хіт». — «Воно ж на трьох нотах». — «Ну, пофіг. А скільки нот в I Feel Love Мородера?».
Тобто моє попсенсибіліті сказало, що це міг би бути блискучий хіт, який був би зараз актуальним, і він був би в топах «Території А», але все ж таки в нас не було відчуття, що це справжнє. У нас було відчуття доморощеної саморобної художньої самодіяльності.
Про свободу, виховання і травми
Повна свобода — це можливість: я хочу в туалет, я можу сісти й насрати. Виховання тобі каже — так не можна. І це в тебе певна травма, бо тобі щось забороняють. І це норм.
З іншого боку, є перекоси. З недавнього — була широка дискусія в цьому старечому фейсбуці про мізогінію й об’єктивізацію жіноцтва в рекламі Третьої штурмової бригади. Водночас я розумію, що ті, хто цю рекламу робив, заклалися на те, що будуть розмови. І в них був козир — вони сказали, що насправді всі жінки, які там знялися, — це дружини солдатів, і деякі з них самі служать. Але прогресивне жіноцтво це якось збудило. При тому, що, як завжди з рекламою, особливо з рекламою рекрутингу під час повномасштабної війни, якщо воно працює — відійди, не плутайся під ногами. Але — поговорімо про це. І я уявляю, яке це роздратування викликає у військових. І це зайве. Але, знову ж таки, це частинка дорослішання, частинка переходу в цивілізований простір, де є травми, частина яких корисна, як-от заборони срати під парканом чи курити в літаку.
Про пісні Цоя на вулиці
Мене це дратує. Мій добрий друг і колега Костя Батовський, коли музиканти грали росіянську музику після 2014-го, в нього завжди зі собою були росіянські монетки, він підходив і кидав їм п'ять рублів. Це був його такий персональний протест. Після повномасштабного вторгнення війна прийшла додому до кожного. І росіянська музика на вулиці — це тепер політична заява, до того ж дуже х*рова політична заява.
Що не так із росіянами
У мене була цікава розмова з українським художником Олегом Тістолом, який сказав, що він вкурив оцей національний код, якщо можна так казати, про населення без нації, про росіянців, в совєтській армії. Я йому дуже вдячний. Він подарував мені такі думки. Бо я йому кажу: «Я розумію, що вони не зовсім люди, і це звучить жахливо. Це абсолютно якась така нацистська історія, коли люди, але не люди». Я кажу: «Мені важко». Він каже: «У мене є формулювання. У них немає рис, які відрізняють людину від нелюдини. Це емпатія, совість», — і я від себе додав: тяга до правди. У мене відчуття, що вони імітують людяність.
Я брав участь у виборах Єльцина, і мені за це не соромно, бо це була краща альтернатива. Я взагалі працював як перекладач, бо я рекомендував — а нумо краще знімемо це музичне відео, тому що його візьме ВВС, а потім воно віддзеркалиться сюди, й вам британці скажуть — це окей, а це не окей. Тобто я начебто західну цю історію до них приводив за ручку. Бо я тоді ще не розумів, що це імітаційна штука і толку з них не буде. Тоді було відчуття, що є надія.
Я пам’ятаю, як я приїхав у 2005 році в Москву і мене розпитували так само, як ми розпитували англійців і американців у 1980-х: «А правда, что у вас?». Я: «Ну да». Усі: «Вау». І я тоді почав розуміти, що це якийсь жах і маячня, і відтоді я більше там не бував.
І я дуже добре пам’ятаю у 2009 році день народження мого московського тоді ще друга Вови Месхі, киянина в минулому, в Берліні. Зняли розкішний готель, клуб зняли. Музиканти, діджеї, актори, моделі, ну тобто богема. Ми заїхали раніше, готель наш з п’ятниці, а сьогодні ще якісь люди живуть. І десь о 2-й ночі хтось каже: «Зробіть тихіше, будь ласка». І модний московський діджей каже: «Да пусть слушают, пусть знают, рускіє прієхалі». Окупанти.
Ну і потім інший чувак мені каже: «О, а когда ти к нам прієдєш?». Я кажу: «Только на танкє». Я тоді побачив цю звірячу історію серед людей, які «секс, наркотики, рок-н-рол» начебто.
І цікаво було, бо до Революції гідності я машинально вважав, оскільки, так би мовити, я у креативному класі, я, як і належить креативному класу, — ліволіберал. Ну бо всі хороші, все окей. Аж потім, обертаючись назад, я зрозумів, що я насправді давно був націоналістом і русофобом, просто воно якось у мене було настільки органічно, що я навіть цього не формулював.
Про роботу політконсультантом
Я в якийсь момент зрозумів, що не можу себе назвати професійним політичним консультантом, бо професіоналу пофіг, з ким працювати. Ребрендинг комуністів — давайте ребрендинг комуністів, можу працювати хоч із чортом рогатим. Я насправді це зрозумів після Помаранчевої революції, бо тоді я, як і значна частина населення України, пройшов ритуал посвяти з населення в громадяни й зрозумів відповідальність за долю країни. І тоді починаєш в цю історію інвестувати — інвестувати душу, кров серця, час, кровохаркання. І тому дуже легко, як я Юлю звільнив у 2009-му, і президентські вона програла без мене з цими тигрюлями та іншим брєдом. Бо я пам’ятаю навіть цю виделку, коли я кажу, що ви маєте орієнтуватися на молодь, ІТ, оця вся історія, а не на тітоньок. А вона каже: «На жаль, таких людей, як ти, дай боже, щоб 3%, а нам потрібні вибори, а це гарантований ядерний електорат, ми його не можемо втратити». Я кажу: «Ну, мабуть, нам не по дорозі, бо ви були силою майбутнього і прогресу, принаймні я так бачив, а тут ви перестаєте нею бути». І гудбай.
Я пам’ятаю, у мене був зірковий час пізньою весною 2022-го, коли я зустрічав людей, коли всій країні стало зрозуміло, що «Азов» — це абсолютно епічні герої, такі з червонофігурних ваз грецьких. Ну тобто нереальні люди. І я зустрічаю людей, кажу: «Ну що, ти все ще вважаєш мене неонацистом через мою співпрацю з “Азовом”?». Вони щось белькотіли. Причому я й українців ловив таких дуже-дуже хороших, і західних всіляких діячів. І цікаво було їх мучити й дивитися, як вони виправдовуються. Бо мені ще у 2014 році було зрозуміло, що це неймовірні люди. Я тоді був готовий їх захищати, готовий захищати їх і зараз, бо вони захищають нас.
Про брата Данила
Я ніколи не називав його на ім'я, бо він завжди для мене був або малий, або братець. У моїй тусовці він проходив як Ковжун-молодший. А потім я потрапив у середовище, яке було цікавим мені, яке було, напевно, найбільш важливим для країни, для того, щоб ми вистояли. Це волонтерсько-військове середовище 2014 року, де я проходив як Ковжун-старший. Бо це була грядка малого, він там був зіркою.
Реально, він був людиною відродження. Тут започаткував ці турелі, які наземні дрони, які він придумав у 2013 році й започаткував у 2016-му, і зараз вони нарешті стоять на озброєнні. І водночас працював другим режисером на майданчику, знімав кіно чи рекламу. А також був айтівцем. Людина, яка може зробити все.
Уже минув деякий час, але я все ще не можу усвідомити втрату. У мене в голові малий десь застряг між Дніпром і Харковом. І от має десь якось повернутися. Бо без нього тяжко і важко.