Роліт. Будинок другий: пацюки, шпагат Марії Сосюри, коханки-друкарки та преферанси Миколи Лукаша

Пацюки добиралися до третього поверху

У письменницькому домі на нинішній вулиці Коцюбинського, 2 переважають люксові п’ятикімнатні квартири — з Засклена виступна з площини фасаду частина приміщення, яка дозволяє збільшити внутрішній простір житла, а також поліпшити його освітленість та інсоляцію.еркером, просторим кабінетом, де, за задумом архітектора, мали висіти картини, щоб письменники надихалися світлом, красою і творили. Вікна виходять на тиху вулицю, через дорогу простягається сквер, а за ним — велотрек.

У цьому будинку народилася і прожила все життя письменниця й журналістка Мар'яна Ангелова.

«Моя мама Тамара Коломієць мала після закінчення Київського університету (зараз імені Тараса Шевченка) їхати додому на Черкащину. Але Павло Тичина, Максим Рильський, Платон Воронько, які опікали й любили її  молодий талант, наполягли, щоб вона залишилася в Києві як перспективна поетеса. І їй дали на першому поверсі помешкання, але не цілу квартиру, а дві кімнати. Ще одну займав класик єврейської літератури Іцик Кіпніс, якого після семи років сталінських таборів “понизили” у квартирному питанні: до цього він мав квартиру в Роліті. Мешкав він з донькою Беллою. Останню кімнату заселяв геніальний письменник, перекладач, дисидент Микола Лукаш. У цій письменницькій комуналці я народилася в 1961-му, — розповідає пані Мар'яна. — Так, нас у квартирі жило семеро: я з сестрою і батьками, Кіпніси та Лукаш».

Після закінчення Другої світової війни минуло лише 15 років, проживання різних родин в одній квартирі було звичним явищем. Навіть мрією, бо багато хто тулився у підвалах. А письменницька елітна комуналка багатьом здавалася палацом.

«Будинки навколо — в руїнах. Їх загороджували зеленими парканами, ця звичка лишилася й зараз, коли недобудови чи будинки, які мають реконструюватися, закривають зеленим, — розмірковує пані Мар’яна. — Я була маленькою дівчинкою, але добре пам’ятаю повоєнну антисанітарію. Розвелося дуже багато пацюків, вони заполонили собою всю нижню частину Афанасіївського яру, де розташований наш будинок. Гризуни пробиралися аж до третього поверху по вентиляційних шахтах, трубах, прогризали плінтуси й з’являлися у квартирах. Я жила в постійному страху. Отрути не було і мама постійно з ним воювала: ставила мишоловки, заводила котів. Багато котів».

Роліт і новий будинок об’єднував один закритий двір, де діти гралися в розбійників. За двором вище були садки, характерні для тогочасного Києва, і вирубані зараз. На гілках груш робили мотузяні гойдалки, на яких письменницькі діти злітали понад парканами.

Микола Лукаш: перекладач, який ходив обідати в Інтурист, щоб чути вимову іноземців

Мар'яна Ангелова згадує теплу атмосферу своєї комуналки. Коли її батьки сварилися, Кіпніси забирали її з сестрою до себе в кімнату. А Микола Лукаш був для неї подібним на святого Миколая. Дівчинка мріяла, щоб її рідний батько став таким добрим і ласкавим до неї. Сам перекладач одягався бідно, не мав пальта, і взимку ходив у піджаку. Але її — Мар’яну — водив у «Дитячий світ» (найбільший дитячий універмаг, розташований у «Пасажі» на Хрещатику). «Миколо, тільки нічого їй не купуй», — наставляла Тамара Коломієць. «Боже борони», — відповідав Лукаш. Але робив по-своєму.

«Ми заходили в універмаг і всі продавчині бігали навколо нього: такий уже ж він красень. Питають: “Який розмір у дівчинки?” — “Та не знаю, вона не моя дитина”. Жінки здивовано перезиралися», — сміється пані Мар’яна.

Якось купив маленькій сусідці колготи, сандалики, платтячко і пальтечко. На додачу ще й велику ляльку та два пакети найдорожчих шоколадних цукерок.

«Це людина, яка переклала всю світову літературу: Шекспіра, Гете, Сервантеса, Флобера. Знав 22 мови, які вивчив самотужки, а його жодного разу не пустили за кордон. Він працював у нашій комуналці всю ніч. Прокидався пізно і йшов на “снідання-обідання” до ресторану «Інтурист», щоб почути живу мову від іноземців за сусідніми столиками — чи не єдине місце, де це було доступно, — розповідає пані Мар’яна. — А ввечері пив чай чи компот, який називав “компітом”. Він любив гратися словами».

Перекладач, байдужий до побуту, голився лише в перукарнях. Часто свої гонорари роздавав. На свій перший купив Тамарі Коломієць письмового стола. А потім на день народження подарував намисто з бурштину, яке донька досі зберігає.

Коли заарештували й посадили Івана Дзюбу за його дослідження Цю працю присвячено аналізу радянської національної політики в Україні. Вона мала значний вплив на розвиток національного руху 1960–1970-х рр. ХХ ст. і набула широкого розголосу як в Україні, так і за кордоном.«Інтернаціоналізм чи русифікація?», Лукаш, на той час уже знаний перекладач і літературознавець,  публічно підтримав його. І запропонував відсидіти за Дзюбу 10 років, бо той має сухоти, а от він здоровіший. На цю пропозицію не пристали, але зі Спілки письменників Лукаша виключили, і роками не друкували.

Пані Мар’яна зітхає: «Його фактично знищили. Економити він не вмів, заощаджень не мав. Він жив на той час не в нашому будинку, у крихітній квартирі, де викинув навіть газову плиту, щоб складати книжки. Мусив працювати листоношею. Коли приходив до нас, мама весь час хотіла нагодувати його борщем, а він соромився. Лукаш грав у преферанс і всі дружно програвали йому гроші, щоб підтримати. Були також люди, які просили його про переклади й публікували їх під своїм прізвищем, а гонорари віддавали йому».

Таємниці життя від Марії Сосюри

У районі письменницького містечка була лише одна українська школа. Всі діти літераторів ходили туди, так само і діти академіків, їхній будинок теж був неподалік. Відвідували школу й діти простих робітників. Скажімо, в однокласника Мар’яни мама була двірничкою.

«Я росла в українськомовній бульбашці. Всі письменники говорили українською, хіба кілька російських і єврейських — російською. І тому я дуже дивувалася і питала в мами, коли в якомусь середовищі чула російську: чому вони так, а ми так? І вона відповідала: “Українська — наша таємна мова, вона така красива і незвичайна”. І це давало мені відчуття певної вищості. А пізніше я прочитала у племінника Сингаївського (Микола Сингаївський написав пісню “Чорнобривці”) Сергія, що в їхній родині використовували теж фразу про таємну мову. Думаю, що в такий спосіб письменники прищеплювали дітям певне почуття гордості».

Пані Мар’яна пам'ятає Олеся Гончара, який гуляв у сквері, нині його імені: вродливого й ошатного. Вона згадує, як із сестрою була в гостях у Сосюр. Дівчатка подзвонили у двері й почули голос Володимира Сосюри: «Курво, (так звертався до дружини) відчини, хтось прийшов. Мабуть, Тамарині діти». 

«Ми дружили з сином Сосюр, але вони рано залишили будинок і свою квартиру здавали. Але спогади про Марію Гаврилівну (дружина Сосюри, яку поет називав «Муркою») для мене дуже цінні. Вона була частим гостем у нашому домі. Жінка красива, активна і затята, усіх дівчаток опікувала і відкривала таємниці життя. Наприклад, прийде і каже моїй сестрі: “Оксано, поторкай мій прес”. Тоді давала мені. Прес — залізний. А далі йшла розмова: “Дівчата, ви повинні цими мужиками жонглювати. От я в цирку працювала акробатесою. В мене була напарниця Наталка. От я — біла головка, а Наталка — чорна головка. І не мужики нами жонглювали, а ми ними”. І показувала, як сідає на шпагат! А їй було за 70. Мала фантастичну фігуру. Коли йшла Сінним ринком, всі грузини дарували фрукти».

Сосюра мав романи, і багатьом жінкам присвячував вірші. Його дружина з них дізнавалася про коханок. Пані Мар’яна роз'яснює:

«Вона розуміла своїм жіночим чуттям, що йому треба емоційні сплески, пошук еліксиру для лірики. Але, з іншого боку, їй це боліло, і вона влаштовувала гучні скандали. Якось викинула його друкарську машинку у вікно. Вона впала якраз під нашими вікнами. Її відремонтував дядя Міша, єврей, і відтоді мав таку репутацію: “Я той майстер, який полагодив машинку, яку Марія Гаврилівна кинула у Володимира Миколайовича і вона випала у вікно”».

Марія Сосюра відома як агентка Міністерство державної безпеки СРСР, існувало з 1946 по 1953 рік.МДБ, яка роками доносила на тусівку «ролітівців» і свого чоловіка зокрема. Є документи, які про це свідчать. Та Мар'яна Ангелова впевнена, що «Мурка» посвятила чоловіка у своє вербування. Ба, навіть більше —  вони разом вигадували звіти.

Дружина Сосюри поклялася МБД мовчати про своє шпигунство. Але довірилася одній людині — і це її згубило. Жінку не раз бачили в готелі знайомі й пліткували про її розбещеність. Щоб розвіяти чутки, вона надіслала листа голові Спілки письменників УРСР Олександру Корнійчуку, де пояснила, що в готелі мала явку з куратором. «Я довіряю вам своє життя», — написала. Просила, щоб Корнійчук вплинув на наклепників, не видаючи її таємниці, а той натомість доніс, що Марія викрила себе. Її засудили до 10 років таборів за розголошення державної таємниці й антирадянську агітацію. Відсиділа 5. За цей час Сосюра побрався з іншою, але коли «Мурка» повернулася, ніс її кволу на руках додому з вокзалу. Ту жінку вигнав і знову одружився з Марією. Їх розлучила смерть Сосюри. Вона ж пережила його на 30 років. 

Коханки-друкарки й гонорари по 50 копійок

Більшість письменників запрошували додому машинодрукарок. Це були молоді, красиві, освічені дівчата, які щодня ходили до літераторів, що їм друкували свої твори. Між ними часто завʼязувалися не лише формальні стосунки.

«Коли письменник залишав свою дружину заради іншої обранки, розставання проходили шляхетно. Жінки розуміли, що чоловік іде в нові стосунки, щоб бути продуктивним у літературі. І не треба забувати, що письменники турбувалися про колишніх уже дружин і дітей. Лишали їм квартири, допомагали грішми. Скажімо, коли Андрій Малишко пішов до поетеси Любові Забашти, він підтримував свою доньку Валентину й авторські права на свої твори заповідав їй. А це немалі кошти».

Про кошти: поети заробляли значно менше ніж прозаїки. Скажімо, у ті роки Юрій Мушкетик за гонорар від своєї першої повісті «Семен Палій» купив батькам хату. Мама пані Мар’яни Тамара Коломієць емігрувала з дорослої поезії у дитячу: там у часи тотального контролю й тиску було вільніше. Хоча й там примудрялися щось табуювати. У Коломієць була казка «Недобрий чоловік Нехай» про хлопчика, в якого всі літери в  книжці поросли бур'янами. Цензор заявив: «Це шкідлива література».

«Мама мала на увазі, що мову треба визволяти з забуття. Книжку заборонили на довгий час», — переповідає пані Мар’яна про 60-ті.

Щоб заробити, Коломієць писала рецензії до чужих творів, маючи 50 копійок на одну. Жилося несолодко.

«Але одного разу нам посміхнулася вдача. До мами звернулися з видавництва з малюнками про пригоди поросят. Треба було написати текст. І мама чудово впоралася, Видання цієї книги принесло нам 500 карбованців і ми купили складений будиночок з дерева. Ми поставили його на дачі, він і досі є», — розповідає пані Мар’яна.

І зараз у будинку по вулиці Коцюбинського, 2 є продуктовий магазин. Зберігся він з часів забудови, тоді називався письменницьким гастрономом. Мав гарний статус серед жителів району, бо мав різноманітний вибір продуктів. Скуповуватися міг будь-хто, але вважалося, що його постійні клієнти — таки ж літератори, бо мали більший достаток.

Мій син зняв свій перший фільм про Лукаша

У 1985 році чотирикімнатна комунальна квартира стала власністю Тамари Коломієць і її родини: двох доньок і шести онуків. Її не стало 2023-го у віці 88 років. За життя жінка написала понад 50 дитячих книг з віршами, казками, лічилками, загадками.

Одна з найпопулярніших — «Гарна хатка у курчатка» — видана сумарно більш ніж мільйонним тиражем. Незадовго до смерті поетеси їй написала жінка з Криму і зізналася, що полюбила і вивчила українську мову завдяки цій книжці. І попросила подарувати їй примірник для похресника, який Тамара Опанасівна з радістю підписала.

Зараз у квартирі мешкає Мар'яна Ангелова. Вона сама поетеса, письменниця, тележурналістика, ведуча, продюсерка. Інші помешкання займають або нащадки письменників, або, і їх більшість, — далекі від літератури люди, які ці квартири купили. І зараз житло на вулиці Коцюбинського, 2 можна придбати за 200-300 тисяч доларів залежно від площі.

Наостанок пані Мар’яна ностальгійно додає:

«Мої родинні історії, історії сусідів, якісь речі, які вони відкривали у розмові, а розмови не буденні, а про щось сутнісне, скажімо про Україну і її незалежність, її правдиву історію, долучення до високих цінностей, якими я безперечно вважаю літературу, — це все й досі десь жевріє у куточку нашого будинку. Так чи інакше, діти, народжені тут, були в тіні своїх видатних батьків, але стали достойними, інтелігентними людьми, більшість вибрала творчий шлях. Скажімо, мій син Андрій Ангелов, режисер, свій перший фільм зняв про Миколу Лукаша. Зараз син служить, не сховався, не схитрував».

Щороку в новорічні свята пані Мар’яна ставить у найбільшій кімнаті, як вона каже, «смерічку». Не ялинку, не сосну, які осипаються. Так повелося з дитинства, коли для всіх письменницьких дітей її батько привозив з Івано-Франківщини, своєї батьківщини, ці деревця.