«У житті я більш цинічна». Артистка Чуприненко про насильство, гейт, провінційність, педагогіку та Херсонщину

Про кар’єру

Я дуже довго не могла взагалі відчути, що я музична артистка. От тільки цієї зими, коли отримала першу нагороду музичну на Megogo Music Awards, я відчула якусь належність до спільноти музичної.

Напевне, аудиторії, які знають мене як музикантку і як акторку, перетинаються саме через те, що цінності, які несе наш театр і цінності, про які мені важливо говорити, вони спільні багато в чому. І тому люди, яким подобається моя музична творчість, часто йдуть у театр, їм це відгукується. Або люди з театру часто починають потім слухати ці пісні. Тому це такі два кола, які перетинаються.

Про амплуа  

Можливо, бажання відсутності амплуа — це теж амплуа. Оця щирість така й намагання бути якомога більше собою. 

Через те що зараз я відчуваю себе на своєму місці і я шокована, що можу цим займатись насправді та що є на це попит, мені не хочеться щось інше робити. Але ми говорили недавно в театрі про те, що я дуже чітко відчуваю, що є паралельна реальність, у якій Маруся Чуприненко працює в новомиколаївській школі вчителькою, заміжня й має декількох дітей. І її життя на цьому завершується і так упаковано щільно. Бо в мене є освіта ще педагогічна, тобто ще є і така частина Марусі Чуприненко. І я знаю, як це сумно, коли я навчала дітей і знала, що хтось може себе відчувати на своєму місці отут, у цьому класі, а я тут не відчуваю цього.

Прикро було за дітей. Я б ніколи так не підготувалася до уроку, хоча я і старалась. Я не погана вчителька точно, але не найкраща.   

У нас в Київський національний університет театру, кіно і телебачення імені Івана Карпенка-КарогоКарпенка був викладач на магістратурі, який готувався до занять. Він суперрозумний чоловік, театрознавець, і він готувався до кожної лекції. Писав у блокнотик маленький собі конспектом саме через те, що він знає неймовірно багато і йому хотілося структурувати це й не відходити кудись. І він занотовував. Це для мене якось дуже важливо й дуже про педагогіку.

Про сцену

Мій перший виступ на сцені був у Широчанському будинку культури. Я під баян виконувала пісню, чоловік був із баяном дорослий, а я маленька ще там із дитячого садочка виконувала пісню. І мене не можна було зняти зі сцени, бо мені так хотілося ще заспівати. І ще одну пісню, і ще одну пісню. 

Це якесь бажання бути видимою і щось давати. Я часто відчуваю, що в мене багато є всередині чогось, і коли я довго сама із собою, мені стає забагато цього. І забагато думок, і забагато емоцій. А коли ти виходиш, то можеш це так віддавати.

І ще в театрі прекрасно, що ти можеш щось таке вихопити зсередини, про що ти навіть не знав, що в тебе це є. У нас є вистава «Пісні Полісся» і я там граю трьох різних бабусь. І одна із цих бабусь — це бабуся Макбет, вона дуже зла. Це таке втілення зла. І я коли виходжу на сцену, я одразу думаю про своє село і про росіян. І в мене стільки злості, що колеги, що режисер вони завжди дивуються, звідки це. А мені хочеться просто якомога довше там побути, якомога більше це виразити. 

Мені здається, що акторський апарат — це коли ти просто розумієш, де в тебе що є, і за необхідності можеш туди ткнути, можеш це дістати. Напевно, можна навчитися також це відключати, я просто ще не навчилася. Ще не маю стільки досвіду. Але, думаю, що це процес такий самий приблизно. 

Про гарасмент

Я дуже щаслива людина, бо не стикалась із цим ані в навчанні, ані в роботі. У нас майстерня була така, що жодного разу викладачі не назвали нас на «ти» чи якось зневажливо. І в театрі в нас дружня атмосфера, сімейна, всі сімейні пари.

Але, мені здається, найгірше — це те, що тобі має пощастити. І в цьому проблема. Тобі має пощастити не тільки потрапити в театральний університет, а ще й потрапити до майстра, який не буде собі дозволяти щось зайве.   

У мене є досвід насильств в особистому житті. І я знаю дуже добре, як важко зрозуміти, що це не твоя «заслуга». Бо коли ти всередині — є купа думок, які роблять винною тебе. 

Зазвичай насильство в робочому колективі або в навчанні не відбувається першого дня, коли ви прийшли й усі незнайомі. Круто, що зараз дівчата можуть про це говорити, що вони можуть це оприлюднити й дати привід замислитися. Бо я думаю, що це 10% людей, які говорять. Іншим 90% треба замислитись, чи не було такого в їхньому житті.  

Бо я не відразу зрозуміла, що це насильство було. Я прожила ще декілька років із розумінням — ну, було собі й було. Ну було неприємно. А токсичні стосунки з викладачами, мені здається, ще легше побудувати, ніж партнерські. Тому що ти відразу в нижчій позиції, залежній. Залежній від оцінки, залежній від того, наскільки тебе будуть залучати. Бо ще є такий метод аб’юзу, як коли тебе не помічають. Коли викладач просто вдає, що тебе немає. І ти теж у цьому перебуваєш. І ніби тебе не домагаються, але це нездорово.

Про сльози, сум і диско

Мені в TikTok під останнім відео написали — «тільки плакать умієте». І я задумалась із цього приводу. Загалом, так, вмію. Я плаксійка. І мама моя плаксійка теж. І я плаксійка. І дитина моя буде плаксійкою. І ми всі будемо плаксійками. 

Я не знаю, чому так виходить. Поки що так виходить. Але дуже хочу диско-альбом. Я думаю, захочеться трішки відпочити, може трішки менше буде суму. Зараз так багато всередині суму, що ти навіть коли щось веселе співаєш, воно все одно не легке, не розважальне, не диско. 

Я не вірю, що все життя буде таким. Хочеться, щоб воно було змінним. Можливо буде час, коли в житті буде всередині диско грати й можна буде це співати. А поки що грає така музика.   

Колись я почула таку хорошу фразу про те, що інколи вдається не грати, найчастіше — на сцені. І вона мені відгукнулася, бо в житті я більш цинічна. І з віком це дедалі більше помічається. І це нормально, ну бо не хочеться, щоб серце крякнуло. Я відчуваю, що, буває, так на сцені хвилююся і виплакую, що в мене починає боліти серце, аж фізично погано. І тому, так, психіка робить якісь бар’єри в житті. І чудо, що вони не завжди працюють і є місце, як-от сцена, де вони можуть не працювати. 

І я помічаю за собою, що я часто в житті можу значно легше говорити про якісь теми, ніж на сцені. На сцені мені не вдається закритись і цинічно так про це говорити. А в побуті — вдається. 

Є багато різних шкіл акторської майстерності. Нас вчили діставати все зсередини назовні. І Богдан Михайлович Бенюк, мій майстер, казав, що просто людина така багатогранна, що в тобі є все, і просто зараз, і завжди, і будь-якої секунди. І це допомагає мені в акторстві. 

Про гейт у коментарях

Їх не так багато, таких гейтерських коментарів. Є просто гейтерські «о, страшко», там щось таке. Це смішно. Або є гейтерські коментарі про мову, про суржик. Я теж до них так ставлюся — люди мають на це право абсолютне, комусь це не буде подобатись 100%. Нехай так і буде. Я согласна.

А от один коментар мене аж зачепив, бо він був від знайомого. Від хлопця з кіноспільноти, з яким ми перед цим були на одному дні народженні й цокалися чаєм разом. І тут він залишає якийсь гейтерський коментар. І це таке низьке відчуття. Мені було трошки соромно за нього. Ну тобі щось не подобається — скажи про це. Поговори, запитай, чому так, із чим ти не згоден. А оце… От таке хіба що зачіпає. 

Коли люди пишуть, що їм твоя творчість допомагає пережити щось важке, що їм це допомагає впоратись із чимось, то мені стає від цього добре. Часто пишуть про втрату, що це їм допомагає з втратою. Мені стає добре, що це не просто ми прийшли посумувати заради суму. Бо для мене важливо те, що хочеться на кожному концерті створити відчуття, що ти не сам. Бо коли нам погано, ми відчуваємо себе ізольованими, що ми самі в цьому.  

Мені хочеться виступить на стадіоні тільки для того, щоб ці люди, чутливі такі, дивачки й диваки, відчули, як їх багато, цих дивачок і диваків. Навіть на маленьких концертах вони можуть побачити, що не вони одні плачуть від цих пісень, а ще хтось поруч із ними, і поділити серветки.

Про провінційність

З дитинства мені було дуже прикро, що я із села. І я пам’ятаю чомусь по телевізору Сніжану Єгорову, і пам’ятаю, що в неї була донька, і я думала — чого донька Сніжани Єгорової народилась у Києві, а я народилась у своєму селі? Бо, наприклад, у нас було серйозне село, з класною школою, з музичною школою. Але в музичній школі були тільки фортепіано, гітара, баян і акордеон. А я хотіла на скрипці грати. А не можна було, не було викладачів. 

І такі думки тривали довго. Мені не хотілося мати нічого спільного із селом. І після 9 класу я поїхала до Одеси. Я хотіла бути «городской». Говорити, як міська дівчина, ходити до театральної студії, бути такою серйозною, начитаною. Артгауз увесь тут, Сартр, Камю весь тут, Фрейд — всі на місці. «Персона» Бергмана, звичайно, це мій улюблений фільм. Що я могла в 16 років там бачити? Незрозуміло. Але зараз я б не хотіла цього дивитися, якщо чесно.

Після Одеси, коли я вступила до Києва, я казала навіть перші роки, що я з Одеси. Мені настільки не хотілося мати нічого спільного з рідними краями. Але що  далі від Одеси ти перебуваєш, що більше років минає, і ти розумієш, що в Одесі ти була чотири роки, а 15 років перед тим була все ж таки у степах Херсонщини. І вони сформували тебе значно глибше й міцніше, ніж правильна одеська вимова. І зараз «одеськості» в мені не так багато, я не можу на це спертися. А на Херсонщину я можу спертися. 

І з часом я почала ніби знову любити цей край теж. Просто з дорослішанням. З тим, що тобі хочеться нарешті трошки ближче знати себе. 

Про творчість

Мені подобається в моїй творчості, коли я не знаю, що напишу. Коли починаєш писати якісь рядки, а вони виносять тебе в зовсім якусь іншу хвилю, про яку ти навіть свідомо не давав собі права подумати. Це — диво. Це найкрутіше, що може бути.