Три родини та врятовані хвостики: історії справжньої любові

Інколи, щоб врятувати чиєсь життя, потрібно зовсім небагато — кілька вільних квадратних метрів, тепла лежанка та готовність простягнути руку допомоги. Саме так зробили наші три герої, відкривши свої серця та домівки для чотирилапих друзів. І у відповідь отримали більше, ніж могли уявити, — безумовну любов, вірність, справжню дружбу, а ще нагадування: добро завжди повертається.

Як Марічка, улюблениця військовослужбовця, допомагала йому відновлюватися після поранення? Чому львів’янка після інсульту не уявляє життя без своїх улюбленців? Як кияни пішли в притулок по одного собаку, а повернулися з двома? 

Про це розповідає hromadske у спільному проєкті з Suziria Group, сімейною групою компаній, яка працює на українському зооринку понад тридцять років.

Місія Suziria Group — розвиток культури турботи про домашніх улюбленців. Це не лише виробництво якісних товарів для тварин, їхня дистрибуція та ритейл, а й підтримка тих, хто допомагає чотирилапим, — волонтерів, благодійних фондів та захисників України. І найбільше їх надихають небайдужі люди з великими серцями, які дарують чотирилапим люблячу родину.

«Я надсилав гроші на лікування собаки, коли все навколо вибухало»

Історія любові Максима Кравченка, колишнього військовослужбовця, та його улюблениці Марічки розпочалася ще в часи епідемії коронавірусної хвороби. Тоді Максим рятував тварин у своєму районі: годував їх, лікував і шукав їм домівки. І випадково знайшов свою собаку.

«Марічка і ще восьмеро цуценят народилися взимку в підвалі, — розповідає  Максим. — Я натрапив на них випадково: підвал, де вони жили, затопило гарячою водою. Малі мусили тікати звідти й бігати по району. Ми з моєю тогочасною дівчиною забрали їх додому. Всіх вигодували, вакцинували, зробили паспорти і знайшли родини. Навіть Марічці».

Марічка була найменшою й найслабшою з вісьмох. Коли Максим приніс цуценят додому, вона майже не рухалась. «Ми боялись, що вона помре. Але вона вижила. Віддавали в сім’ю її останньою — вона була нам найріднішою, тому ми відтягували момент прощання», — розповідає Максим.

На новому місці Марічка не почувалася вдома: боязко лежала під столом, відмовлялась їсти, сумувала. Нові опікуни повідомили про це Максима, й він вирішив забрати цуценя собі — цього разу назавжди.

Коли почалась повномасштабна війна, Максим зголосився добровольцем до ЗСУ. Тоді він уже жив сам, тож постало питання, кому віддати Марічку. «Батькові не хотів, бо це значило б, що вона гулятиме лише двічі на день по десять хвилин, — згадує Максим. — Знайомим думав віддати, але в них була своя собака. Марічка мала б жити в будці, а мені від цього краялось серце. На щастя, Марічку погодилась забрати собі моя колишня дівчина. Згодом вона теж пішла служити, й собака все ж потрапила до моїх батька і брата».

Там собака захворіла. Максим дізнався про це, коли був на бойових позиціях. Каже, що думати про щось, окрім Марічки, йому було важко. «Я надсилав гроші на лікування, коли все навколо вибухало. А коли приїжджав у відпустку, цілодобово з нею обіймався. Було важко їхати і знов її лишати», — згадує  Максим.

Згодом Максим зустрів кохання, а разом із ним — другу собаку. У Джини не менш щемка історія: вона жила в Одесі на міському пляжі й просила їжі у відпочивальників. Дівчина з Києва не змогла забути цуценя, яке побачила на пляжі, й спеціально повернулась в Одесу, аби забрати собаку.

«Коли ми з дівчиною з’їжджалися, були впевнені, що вони між собою не дружитимуть: двоє дівчат, хоч обидві й стерилізовані, — розповідає Максим. — Але вони лише раз погризлися — коли познайомились і ділили територію, визначали, хто буде головною. А зараз це найкращі подружки: сплять разом, лежать одна на одній».

На фронті Максим отримав важке поранення. Чотири місяці провів у лікарні, з них два — прикутим до ліжка. «Мені перебило ноги, я не міг ходити. Спершу вчився ставати на одну ногу, потім — сідати на колісне крісло, після цього — спиратись і ходити на двох ногах із милицями, потім — із протезом, — розповідає ветеран. — Зараз усе можу робити без сторонньої допомоги. Коли мене виписали з лікарні, Марічка і Джина багато зробили для моєї реабілітації. З ними треба регулярно гуляти. Моя дівчина мініатюрна, їй самій із ними важко, бо разом вони — зграя. Тому доводилося вигулювати їх окремо. І хоч частіше це робила моя кохана, але і я намагався допомагати. Спершу на двох милицях, потім — потроху, повільно, але без них. Собаки змушували мене бути активним, а не сидіти вдома».

Під час реабілітації в Максима діагностували посттравматичний стресовий розлад. Він почав пити антидепресанти. Каже, тоді не хотілось нічого, але собаки мали свої потреби, й дбати про них було його відповідальністю.

На одній із прогулянок Максим Кравченко пережив панічну атаку. Тригером став гучний гавкіт собак, посилений відлунням, а також підлітки, які слухали російську музику. «Мені довелося пропрацювати цей момент із психологом. Бо я відчував злість через те, що вони гавкають удома. Але ж це собаки, це природно для них. Довелося розбиратися в собі, — розповідає Максим. Тепер він займається вихованням собак, зокрема відучує Джину гавкати на чоловіків у капюшоні. — Багато ветеранів повернулись із не пропрацьованим посттравматичним синдромом, різкою реакцією на гучні раптові звуки. Тому ми в процесі зміни цієї звички».

Марічка ж боїться вибухів, які часто лунають у Києві. Ветеринар навіть прописав собаці курс заспокійливих. Максим Кравченко нагадує: взяти тварину в час війни — це добрий вчинок, але також велика відповідальність.

«Має бути хтось поруч»

У вересні минулого року Ірина Калінкіна з чоловіком вирушили до притулку для тварин, аби взяти собаку. За кілька місяців до того померла їхня вівчарка. «Люди, в яких ми колись купували собаку, пропонували безкоштовно взяти в них цуценя, але ми відмовились, — розповідає Ірина. — Зараз у притулках стільки покинутих тварин…»

У притулку їм показали багатьох собак. Зупинились на двох: дворняжці Басі й метисові вівчарки Лорді. Спершу вирішили брати Басю — молодшу. «Їй два роки, Лорду — близько восьми. Він нібито врятований із Каховки, десь там плавав. Волонтери сказали, що через вік і розмір його навряд чи хтось забере. Ці слова запали нам у душу. Я подумала… І ми забрали ще й Лорда, хоч і їхали по одну собаку. Я сама від себе такого не чекала», — каже Ірина.

Невдовзі подружжя знайшло на смітнику кошеня. Крихітне, вагою лише чотириста грамів, воно нявкало на всю потужність маленьких легень. Вирішили забрати його додому в компанію до сімнадцятирічного кота. Так родина поповнилась трьома новими хвостиками.

Бася й Лорд різняться характерами. Дівчинка — суцільна доброта, собака для обіймів: коли вона біжить, її задні лапи випереджають голову. Натомість Лорд — справжній аристократ. «Буває, на прогулянці даємо йому команду “стій”. Він зупиняється, але не повертається, а як дивився прямо, так і стоїть. “Хочеш погладити? Підходь. А я не піду”, — розповідає господиня. — Лише за пів року він почав тулитися до мене, підходити, щоб його погладили. В нього морда вся у шрамах, він такий — боєць. Невідомо, що він пережив до того, як потрапив у притулок, а звідти — до нас».

Тварини скоро призвичаїлись до нового життя. Щоправда, далося взнаки перебування собак в обмеженому просторі: Бася розривала ділянку біля дому і гризла кущі. Трохи шкодив і Лорд. Та коли вони звикли, що їхню свободу ніхто не обмежує, і навіть водять гуляти в ліс і до озера, ритися у дворі припинили. Ірина каже: завдяки двом собакам регулярно дихає свіжим повітрям.

«Я Басю люблю, а Лорда — обожнюю, — каже Ірина Калінкіна. — Інколи, буває, вони почнуть шкодити. Ти посваришся-посваришся, а вийдеш на вулицю — і вони тебе облизують, радіють. Зустрічають так, що аж танцюють. Ну як можна шкодувати, що їх у мене двоє? Я інколи дивлюся на людей, які живуть без собак і котів, і не розумію їх. Має ж бути хтось поруч!» 

«Вони надихають мене до життя»

Різеншнауцер Едвін з’явився в житті львів’янки Богдани Куцинди, коли вона відновлювалась після хвороби. 2020 року в неї стався інсульт. Довелося робити складну нейрохірургічну операцію, довго лежати в лікарні.

«Після операції я прокинулась із відчуттям, що паралізована, — згадує Богдана. — Коли виписалась, займалась із реабілітологом. Юрій, мій син, тоді сказав, що хоче велику собаку, хоча ми вже мали невеликого цвергшнауцера — Честера. Почали шукати цуценя». Едвіна забрали додому за пів року, коли Богдана виписалась із реабілітаційного центру.

Поселившись у новому домі, великий пес, здавалося, взяв на себе місію допомагати Богдані відновлюватись далі. «У мене був лівосторонній параліч, наслідки я й зараз маю, — каже вона. —То він щоразу, коли я вкладаюсь спати на ліжко, вилазить на мене, починає облизувати ліву руку, потім — прикушувати, потім — підкидати вгору. Справжня реабілітація!»

До Едвіна й Честера вона ставиться як до рідних дітей, яким потрібна турбота, опіка, догляд, увага, виховання й любов. У селі, де живе Богданина родина, люди дивляться з подивом: собак тут звикли тримати на ланцюгах. Натомість Едвіна з Честером вигулюють на повідку, возять до грумера, ветеринара і стоматолога.

«Едвін грайливий, але через розміри його всі бояться, — розповідає жінка. — Хоча коли нам принесли мале кошеня, собаки його охороняли. Едвін перетворився на котячу маму. Вилизував малого, охороняв, доглядав. Коли котик трагічно загинув, Едвін шукав його скрізь, плакав за ним. На це неможливо було дивитись без сліз. А Честер чітко знає свою позицію: він — охоронець, і буде патрулювати територію, охороняючи своїх людей».

І хоча собаки часом шкодять, матеріальні втрати — ніщо в порівнянні з набутим щастям. Богдана каже, що не уявляє свого життя без собак. «Вони надихають мене до життя», — пояснює вона.

Коли почалась велика війна, родина могла виїхати з України, але відмовилась від цієї ідеї саме через собак, адже їхати з ними було б важко, а залишити вдома — неможливо.

«Я вибрала таке життя і не відмовлюсь від нього, — говорить Богдана. — І скажу чесно: буде ще й третій собака. Бо ми з сином цього хочемо. І чоловік уже позатягував би з вулиці всіх безпритульних, яких тільки бачить. А поки що ставимо буду і корм, щоб вуличні тварини могли поспати і поїсти».

Матеріал опубліковано на правах реклами. Над проєктом працювали: журналістка Аліна Євич, редактор Отар Довженко, дизайнерка Мирослава Мохнацька, креативна продюсерка Єлизавета Поліщук.