«ШІ не забере в мене право творити». Святослав Вакарчук про консервативну Галичину, штучний інтелект, музику і кіно

Про сольний концерт у Палаці «Україна»

У мене, як у будь-якої творчої людини, деколи є бажання вийти за рамки однієї творчості заради іншої.

Насправді це просто формат, який мені дуже близький, оскільки я сам переважно придумую музику під рояль, і мені подобається виконувати пісні під рояль, під піаніно. А в «Океані» це, зі зрозумілих причин, неможливо. І це таке, скажімо, творче відгалуження. 

Але конкретно цей виступ, він особливий тим, що в ньому буде залучено ще двоє музикантів. Наш гітарист Денис Дудко, який вважається найкращим, не побоюсь цього слова, джазовим контрабасистом в Україні, гратиме на контрабасі. І такий молодий, але дуже цікавий хлопець Костя Марко, він барабанник. Андеграундна сцена знає його за групою «Дно», але тут він буде в трошки іншому амплуа. 

Ми втрьох спробуємо грати: контрабас, піаніно, барабани. Але це не джаз, бо я не джазовий музикант. Я дуже люблю його, але не вмію грати джазову музику. Це просто авторська музика в такому виконанні. 

Я дуже люблю цей формат, ми вже об'їздили з ним багато місць тут, в Україні, і навіть почали робити паралельні благодійні тури за кордоном. Нещодавно я грав у Мюнхенській філармонії знаменитій. Там, правда, я грав сам-один, але дуже мені це сподобалось.

Про репертуар на концертах

З одного боку, ти граєш те, що хочеш, а з іншого боку, я з тих музикантів, які не хочуть займати зверхню позицію щодо слухача чи глядача. Я вважаю, що має бути баланс, компроміс, або така домовленість, консенсус між тобою і людьми, які до тебе приходять. Ми будемо точно грати те, що ви сто відсотків хочете почути, але ми також будемо грати те, що, можливо, для вас несподівано, але це те, що ми хотіли б, тому беріть нас такими, які ми є. Якось так, мені здається. Бо є такі артисти й музиканти, у яких така позиція: от я художник, я бачу світ так, ви прийшли, будь ласка, от сприймайте мене таким, який є, у всій моїй нестандартності, у всій моїй, не знаю, позі.

Мої виступи, особливо зараз, під час війни, це така терапія і для мене, і для людей. Вони приходять і хочуть хоча б дві години просто відпочити морально. І відчути себе, можливо, у тому часі, який був комфортний. Відпочити від тривог, від «шахедів», від думки навіть про те, що вночі знову будеш не спати, від самого поняття невизначеності. 

Я буваю деколи як глядач або слухач на концертах, або на виставах. І я там відчуваю, що не хочу, щоб мене, коли я приходжу як глядач чи слухач, вчили, не хочу, щоб мене тим більше повчали.

Я хочу сеанс психотерапії. Я хочу прийти й залишити всі свої страждання, страхи, біль, якісь невпевненості, і просто розслабитися. І я людей у цьому розумію. Тому, мені здається, треба один одного тут підтримувати.

Про камерні виступи

Я страшенно люблю близькі формати. «Океан Ельзи» достатньо швидко виріс у великі, аренні, стадіонні формати. Але, фактично, стадіонний формат — це коли ти граєш для однієї людини. От так абсурдно це звучить. Ти не можеш сконцентрувати увагу на окремих людях, на якійсь взаємодії. Це те саме, що ти для однієї людини співаєш, тільки в такому, дуже величезному масштабі. У цьому щось є, але це дуже специфічне відчуття.

А от у камерному форматі ти можеш подивитися на людей, ти можеш кожну пісню співати комусь іншому. І в цьому щось є. Ну і плюс, це, мабуть, складніше. Для мене складніший формат. Для мене стадіонний формат простіший, тому що там дуже важко на початку, але якщо ти отримав цей взаємний обмін енергією з людьми, то далі дуже просто. Далі фактично люди самі тобі допомагають, самі себе заводять. І це простіше, якщо ти вмієш і знаєш, як це робити. 

А от із залом, наприклад, на тисячу людей, вже складніше. А на сто людей — це вже дуже складно, тому що там ти мусиш буквально кожному приділити свою увагу. Тому це для мене такий виклик, але, з іншого боку, це класно, мені подобається.

Про фільм «Океан Ельзи: Спостереження шторму»

Команда — і режисер Артем Григорян, і продюсер Макс Сердюк, і сценарист Вадим Переверзєв — вони дуже багато зусиль потратили, часу. Вони зняли дуже багато різних людей цікавих, у тому числі фактично майже всіх учасників «Океану Ельзи» — і теперішніх, і колишніх.

Я думаю, що там є конфлікт. Я думаю, що цей конфлікт неминучий, тому що наша вся історія — це спостереження шторму, як і називається фільм. 

Насправді ця назва, вона й походить від того, що колись дуже давно «Океан Ельзи» міг називатися «Спостереження шторму». Наскільки я пам'ятаю, Денис Глінін приніс цю ідею, подивившись на альбом Stormwatch групи Jethro Tull. Але, зрештою, ця назва не пройшла наш внутрішній кастинг. А проте, вона все одно повернулася через 30 років у наше життя.

Там буде достатньо драми. Моя мама, коли подивилася його сиру версію, абсолютно щиро мені сказала: «Славік, я цього всього не знала». 

Про батьків

Моя мама — художниця. Вона дуже творча людина. Попри те, що все життя вона працювала за спеціальністю як фізик, вона все життя малювала. У неї виставки, альбоми, у Львові її добре знають, і поза Львовом теж. Тобто вона все життя була творчою людиною, і мені з нею дуже легко в цьому сенсі. 

Ми обговорюємо з нею музику, живопис, літературу. А колись ми грали з нею в пінг-понг, так би мовити, обговорюючи мої перші музичні захоплення — від The Beatles до Pink Floyd, від Led Zeppelin до Queen. Я виростав на класичній західній рок-музиці на 95%, і вона пройшла цю дорогу зі мною. 

Я дуже нею пишаюся і радію за неї. Їй уже достатньо багато років, навіть як для мами, але вона має чудовий вигляд, у неї коло знайомих, вони постійно відвідують виставки. Вона була в когорті наших найперших фанів, буквально неофітів. І вона ходила на всі наші перші виступи — і в «Ляльку» у Львові, і в палац Петрушевича, і на наші квартирники. Вона там завжди була.

Для мене це ще й рольова модель. Не тільки вона, зрозуміло, але вона одна з них. Тому що вона щоразу, коли я приїжджаю до Львова, заводить мене зразу на другий поверх, на таке горище, де в неї облаштована майстерня. І я знаю, що треба подивитися на нові мамині роботи, які вона зробила, поговорити, оцінити. Вона не чекає просто слів, що «дуже гарно все». Вона хоче критики, хоче реального аналізу. 

Мені взагалі пощастило з батьками. Думаю, що не менше половини всіх моїх досягнень у житті сьогоднішніх — це заслуга моїх батьків. І мами, і тата, якого, на жаль, уже немає, але який дуже багато в мене вклав і зробив все для того, щоб я міг проявити себе максимально. 

Про штучний інтелект  

Це був лютий випадок. Я колись просто пожартував, що пісню «Без тебе мене нема» написав штучний інтелект. Ті, хто знають мене, розуміють, що я ніколи в житті б цим не займався. Але журналістам це так сподобалося, що досі багато хто каже, що «Океан Ельзи» — це перший український колектив, який звернувся до штучного інтелекту. 

Річ у тім, що там просто багато самоповторів — і свідомих, і несвідомих. Наприклад, «Без тебе» — є в нас така пісня, «мене нема» — «Там, де нас нема», «десь там, де нас нема» — «Там тільки там», «я знаю, все буде добре» — «Все буде добре».

Тобто, там є п'ять частин. І я вирішив використати це, сказати, що, мабуть, штучний інтелект. Потім наші дівчата, які допомагають мені з піаром, з просуванням, вони не могли це відбити ніяк. Хай буде, хай штучний інтелект, окей. 

Що з цим робити? Нічого з цим не робити. А що можна було зробити з винаходом парового двигуна або електрики? Всі розумні люди, притомні люди розуміють, що прогрес рухає нами, а не ми рухаємо прогресом. Хочемо ми цього чи ні. Так влаштоване людство з нашою любов'ю до вдосконалення, з нашим марнославством, з нашою лінню, з нашим абстрактним мисленням. Я не знаю куди, але кудись ми йдемо. І зупинити це неможливо. 

Колись ми грали на фестивалі, де треба дуже швидко мінятися на сцені. Але ми ж завжди все робимо фундаментально. І коли наші техніки вийшли на сцену, вони почали все міняти, і вже хвилин 15 чи 20 минуло, чи 30, і ми там 5 чи 10 хвилин вже затягнули. І злі організатори питали нашого турменеджера Володю Лучкіна: «Давайте! Коли, коли, коли, коли?». На що він спокійно їм казав: «Не переживайте, процес запущений, і його не пришвидшити».  

В цьому випадку це те саме. Ми прогрес ні не пришвидшимо, ні не сповільнимо. От він є. Тому я серйозно ставлюся до поняття «штучний інтелект». Воно існує і заперечувати його — це бути в таборі тих, хто вважає, що земля пласка. Я з повагою ставлюся до їхньої точки зору, але в мене — інша.

Єдине, у що я поки що не дуже вірю, або не хочу вірити, це в те, що живе спілкування людське, у тому числі на сцені, стане непотрібним.

Я значною мірою роблю музику для себе. Я отримую від процесу задоволення. Для мене процес набагато важливіший, ніж результат. І якщо станеться так, що штучний інтелект буде робити музику в стилі «Океану Ельзи», яка людям буде подобатись так само, або більше — ну, це їхній вибір. Ніхто не забере в мене право творити. Жоден штучний інтелект не забере в мене, людини, право творити.

Про консервативну Галичину

Я творча людина. Творчі люди рідко бувають консерваторами, тому що саме поняття творчість — це пошук чогось нового. Безумовно, я хотів би розвиватися. Я за те, щоб наше суспільство було максимально вільним, максимально відкритим і максимально готовим до прийняття нового. Насправді сильна і зріла нація вміє, якщо так можна сказати, перетравлювати й забирати найкраще, як от організм, зі всього, що споживає. Тому тут нам швидше потрібно знаходити баланс. 

Насправді західне суспільство давно придумало рецепт. Це постійна боротьба між консервативним і прогресивним. У цій боротьбі протилежностей народжується істина. Якщо не буде консерватизму, якщо не буде традицій, устоїв, це не можна, це заборонено і так далі, ми полетимо в прірву. А якщо не буде прогресу, ми просто вростемо в землю і там і залишимося.

Тут глибше все, ніж здається. Я просто вважаю, що чорно-білого світу не існує. Чорно-білою може бути тільки дихотомія, а дихотомія потрібна там, де це зв'язано з твоїм інстинктом виживання. Наприклад, отрута — не отрута, ворог — не ворог. Наприклад, ми не можемо не по-чорно-білому ставитися до росії, бо це наш ворог, він нас вбиває. Це чорно-біла історія.  

Про ставлення до росіян 

У мене ні тато, ні мама не з Галичини. Вони просто переїхали до Львова і там створили сім'ю. Але серед корінних галичан не було такої сім'ї, яка б не постраждала від рук радянського режиму, від рук москви. Хтось сидів, хтось був убитий, хтось був закатований, комусь зламали кар'єру. Тому було смішно очікувати, що там хтось серйозно буде сприймати цю пропаганду про «росіяни та українці — це браття навіки» чи «один народ».

Я пам'ятаю добре, що ще в 1988 році ми в День Чорнобиля на другу річницю прийшли в школу з намальованими власноруч синьо-жовтими прапорцями. Я пам'ятаю, що це ще було питанням розбірок на рівні завучів і директорів, але це вже було свідомо, і ми знали, що ми хочемо це робити.

З самого дитинства в сім'ях, навіть у тих, хто не був ніякими дисидентами, культивувалося, що Україна має бути незалежною, що це рано чи пізно станеться, що це питання, над яким треба працювати. Просто якщо дисиденти про це говорили вголос, то інші про це говорили тихо. Або перешіптувалися. Але ця ідея завжди була.

Пізніше, я думаю, у всіх був короткий період певної надії на те, що коли Радянський Союз розвалиться або розвалювався, все буде інакше. У когось рівень цієї наївності був високий, у когось низький. Десь навпаки, не дуже хотіли, щоб щось змінювалося.

Мого тата в 1989 році випадково і для нього, і для всіх нас висунули в кандидати, у народні депутати з'їзду Радянського Союзу єдиного демократичного скликання. Справді були демократичні вибори, можу це сказати чесно, бо в нас не було ні грошей, ні можливостей. Тато був звичайним викладачем університету, і в якийсь спосіб виграв у партійних цих виборах. 

І два роки він був там. І я пам'ятаю ці настрої. Я пам'ятаю покійного Сахарова, якого я бачив особисто, я пам'ятаю настрої, які відбувалися в 1990-1991 роках, я бачив велику кількість тодішніх російських політиків, які свідомо хотіли розвалу Радянського Союзу і, принаймні на словах, бажали української незалежності.

І все, що ми робили, в тому числі наші гастролі туди й так далі, ми скрізь страшенно пишалися тим, що ми співаємо українською мовою, що відстоюємо український інтерес. Ми в той момент думали саме так, і я досі вважаю, що ми робили все, що могли.

Мені безумовно шкода, що наша музика не змогла з покидьків зробити кращих людей, але є так, як є. І однаково для мене ворогами будуть ті, хто прийшли на нашу землю. Слухали вони мою музику чи не слухали — мене це абсолютно не цікавить. Вони як були для мене ворогами, так і залишаться.