«Ляпнув на стелю кутю, так ті мачинки вже років 20 на одному місці» — розмова з Тарасом Прохаськом про Різдво

57-річний Тарас Прохасько мешкає в центрі міста, його дім на Пішохідна частина вулиці Незалежності.«стометрівці», одні вікна квартири виходять на Алею Слави, інші — у квадратний обшарпаний дворик. Туди письменник димить цигаркою, час від часу висуваючи свою скуйовджену голову у відчинену половинку вікна. Воно дерев’яне, подвійне, між рамами є кілька фігурок звірят.

Ми — у кухні квартири старого, 1938 року, будинку. За словами власника, то найкраща епоха для франківського будування: перехід від старої розкоші до модерного планування й технологій.

У цьому помешканні жила лише родина Прохаськів. І ніхто інший. Цікаво, що в їхньому роду завжди народжувалися хлопчики, за сто літ лише одна дівчинка.

Роззираюся по квартирі: у кутку — пічка, як тут кажуть, «п'єц». Працює від газу. На ній всяка всячина і клітка для морської свинки. Сама вона спить у старому капюшоні куртки на підлозі. Для неї то ілюзія нори чи печери, пояснює господар.

Питаю, чи можна погладити.

«Можна, але вона не любить, може вдарити зубами».

Сміємося.

З глибин квартири чути нявчання. То кіт, на кличку Жовтий, (він пізніше зазирне на кухню: молодий рудий, ніжний котик) кричить в ізоляції, бо інший кіт, Чорний, живе тут давно й хоче новачка побити. Чорний теж явиться на наші очі й вимагатиме уваги, залізши на стіл.

У ніші кухні — там колись задумувалася комірка для прислуги, якої у Прохаськів зроду не було, — буфет, на якому серед посуду помічаю давній ручний млинок, а також холодильник, на якому — мікроскоп. Зі стелі звисає різдвяний павук із соломи.

«Минулого року жінка з дитиною робили. Як повісили, так ми його й не знімали», — пояснює Тарас.

43-річна Наталя — його третя дружина. Разом мають дев'ятирічного сина Луку. Мусимо встигнути завершити розмову, поки він прийде зі школи. На все про все близько двох годин.

Прохасько вмощується за столом, вкладає на нього свої великі долоні, і ми починаємо розмову.  

Яке перше Різдво ви пам'ятаєте?

Я ще був дуже маленький. Один із перших спогадів: я був тої зими в горах, у хатці, де жили мої старші. (Дід Тараса Прохаська 1939-го був мобілізований до польського війська, коли почалася Друга світова війна, невдовзі загинув. Дружину Софію вислали з десятирічним сином (батьком Тараса) до Чити у спецпоселення. Там вона вдруге вийшла заміж за чоловіка, який теж відбував покарання і втратив свою родину. У 1956 році вони повернулися на Івано-Франківщину. І саме в цих «старших у горах» провів свої дошкільні роки Тарас Прохасько — ред.).

І от прийшов вертеп колядників. Я лежав у ліжку, і мене вразив ведмідь, хоча, аналізуючи тепер, думаю, що, напевно, то була коза. Оце й було моє перше уявлення про Різдво: перебранці ходять у темряві, колядують по снігу, по морозу.

І цей образ засніженості є страшенно важливим у міфології цього дитячого сприйняття періоду Різдва. Тому що має бути студень, мають лежати сніги, сніги, сніги. Бо коли почалася капара, як у нас кажуть, — такі роки, що вже зими й не дуже було, — то я зрозумів, що багато людей не переживали до кінця тої різдвяної радості.

Підростаючи, брали участь у дійстві?

Коли тепер говорять про усі-усі тонкощі Різдва, то переважно орієнтуються на сільську українську культуру. Водночас Різдво також було і в містах. Ну й оскільки моя родина вже досить давно відділилася містово, то в нашій родині це свято не було цілком етнографічним. І зрештою нікому не приходило до голови, що саме в цьому є якась ознака ідентичності.

Найголовнішим для нас була Свята вечеря. Дотримувалися 12 страв. Вони були доволі скромні, найбільша увага — спільній вечері й зосередженню на земній історії народження Христа, але з розумінням, наполяганням на тому, що це саме Бог рождається.

Тому мені й забилося в голову, що важать не ритуали та звичаї, а усвідомлення, що моя ідентичність полягає в тому, що я християнин.

І от така річ. Якщо ми — християни, то мала б існувати спільнота для нас, бо страшно важливим є служба Божа і присутність у церкві. Моя ж родина належала духовно до Греко-католицької церкви, яка з мого дитинства й аж до молодості вважалася нелегальною, забороненою. І відповідно ми були позбавлені саме такого поняття, як храм, як церква.

І це дуже відбилося в дитинстві на моєму уявленні про різдвяність, бо відбувалося все в певній підпільності. І це чимось нагадувало  історію народження Христа, коли Свята Родина мусила втікати, а за ним самим полювали.

Однак ми отримували і свячену воду, і Тонкий білий прісний коржик, який випікається з білого борошна та води без додавання дріжджів. Ним діляться християни, зазвичай римо-католицького обряду, зібравшись за різдвяним столом і загадуючи собі бажання.оплатки через підпільних монахинь. Час від часу навідувалися до нас священники, до моєї бабці ходив єпископ Греко-католицької церкви Володимир Стернюк. Вона з ним зналася віддавна.

Колядували лише в родині, але постійно, це така частина Святого Вечора. Удома собі сиділи й співали. «Бог ся рождає», «Діва Марія сина родила», «У Вифлеємі» — найголовніші, але була й специфічна, яку дідусь привіз із Сибіру, про Колядка, вигадана членами УПА, яких арештували й репресували, виславши до Сибіру. Вона сумна, і в ній ідеться про розлуку родин.«Святий Вечір в 46 році».

Також обов'язково молилися.

Ви дорослішали, переосмислювали, більше заглиблювалися в саму суть. Ви пам'ятаєте, як це відбувалося?

Ну, суть була від початку така: є воплочення Бога в образі людському. І радість від Різдва, що це сталося, що Бог до такого додумався. З іншого боку, зрозуміло, що довкола є світ, який це заперечує і виступає проти цього. І тому той, хто це визнає, не є кращим, але він є тим, хто може захистити правду. Тим, хто може своїм відзначенням Різдва виказати, що це правда.

Я ж виріс у часи, коли всі казали, що Бога немає, що це все фальшивка. Горджуся тим, що я жодного разу не сказав у школі, що Бога нема. А до цього спонукали, і це було таке питання, як зараз питання «Чий Крим?». У певному сенсі підступне учительське питання.

Правда має колись перемогти, навіть якщо вона є пригнічена, і притиснена, і оббрехана, але якщо хоч хтось цю правду визнає — значить, вона має шанс. Розказуючи правду, ти відкриваєш себе. А правда — у благій вісті, що Бог себе народив. І от у цьому вся суть Різдвяних свят.

А ще народження Бога — нам перевірка, бо Він зробився маленькою безпомічною дитинкою і віддався нам у свої руки, щоби ми його сокотили й берегли.

Як відбувалася вже ваша Свята вечеря як отця сімейства? (У Тараса Прохаська двоє старших синів, їм вже за 30. Богдан — архітектор, на рік молодший Маркіян — письменник та військовий ЗСУ — ред.). Як ви пояснювали своїм дітям про Різдво?

Коли я сам став ґаздувати, то повитягав якісь макітри, полумиски, порцеляну, шкло, на якому все то подавалося в моєму дитинстві.

Згадується смішне: одного разу мені зайшла така ідіотська, я б сказав, ідея. Я ляпнув із великої дерев'яної ложки кутю на стелю. Бо то так у горах роблять. Але там стелі дерев'яні, і то легко відмити. А я ляпнув на стелю у квартирі, так ті мачинки вже років 20 на одному місці.

Покажіть!

Ні, то ми вечеряли не в цій кімнаті. Діти просто брали в цьому участь. Були ще маленькі, коли з'явився Вифлеємський вогонь, коли його почали привозити. Вони ходили його приносити. Від самого малку ми все робили разом до Святої вечері.

Найголовніше — то кутя, звичайно. І одна з особливостей кутіробства полягає в тому, що її є багато видів. А тут треба, що називається, домашня, своя, хатня кутя.

До речі, мені особливо виразно було, коли я потрапляв до родини жінки вже давно-давно і там зіткнувся зовсім з іншою кутею. Я зрозумів, що таке прийти до чужого дому.

Я роблю кутю так, як перейняв від тата, а він заправляв кутю до кінця свого життя, поки міг. А він недовго жив, тобто ще мої діти бігали малими, як його не стало. А він її взяв від свого діда. Я дотепер її роблю так само. І мої діти, уже великі, у своїх родинах теж. Був якийсь час, коли дзвонили та питалися: «А що, і як, і як точно?».

Саме кутя є тим таїнством ритуальним, то найголовніше. Можна нічого не мати на вечерю, але хоча б трошки куті, то як причастя. Наша кутя така є, можу поділитися: по-перше, до неї входить доволі тверда пшениця, не розварена. Кутю люблю помірно рідку, не кашоподібну. І обов'язково в неї додати трошки цитринової шкірки натертої. І кутя тоді має такий трошечки солодкаво-кваскуватий присмак.

А до того пшеницю треба повіяти, бо я ніколи не купував віяної такої, що вже в пачках, а все на базарі. Вона вже трохи побита, і ті плівочки треба повіяти.

О, це було улюблене дитяче заняття: у решеті підкидати й дути, дути, дути (показує, дмухаючи — ред.). Часто ми то робили через вікно на оце подвір'я. На снігу тієї полови повно було.

Ну а потому її варити, не дуже розварюючи, а попри то вже треба було терти маку. То вже є досить тяжка робота — у макітрі макогоном. Ніколи не робили жодними штучками, які є доступні тепер: блендером чи млинком для м’яса. А потому вже різали горішки, мочили родзинки. Дуже любили вибирати солодкість того розчину меду, який буде залитий у кутю.

Крім куті, у нас обов'язково був квасний борщ. Тижнів за два до Святвечора ставилися буряки з кваскою, щоби скисли. Утворювався такий квас буряковий, від якого борщ ставав рубіновим. Він пісний, майже голий, без бараболі, тільки буряки, морква та часник.

До такого ліпилися вушка. То є такі маленькі варенички з грибами. І ще я робив обов'язково грибну підливку до гарячих пирогів. Але порушував правила й додавав туди трошечки сметани.

Ну і має бути риба якась. Ми ніколи не купували жодних коропів й інших дорогих. Був оселедець, але купувався заздалегідь такий, що треба самому його розпатрати й потому замаринувати. І цей оселедець — то є також частина тої хатньої ідентичності.

Оці всі начинки до пирогів, до вареників, робилися заздалегідь. Потому ми разом тут, на кухні, усі, від найменшого віку, робили вже пироги остаточно. З чим? Мали небагато ґатунків. Обов'язково картопля, обов'язково капуста. Я ще любив з великої квасолі.

Яка то була дитяча радість! Оте роблення і вимішування тіста довго-довго. Ми ним перекидалися. Брат Юрко (молодший брат Тараса, літературознавець, публіцист, перекладач — ред.), оскільки в нього є всякі художні здібності, ліпив дітям якісь голови з обличчями. І це спільне роблення тої вечері, ну й постійно відповідні якісь розмови і про родину, і про суть цього свята: пастушків, трьох царів — уся ця історія, яка найлегше надається до розуміння дітям. Про зачаття від Святого Духа не пояснював: це складно. Усі зрозуміли й приймали то, що було.

Востаннє збиралися всі разом років 10-15 тому. Ще мама моя жила з нами. Я сумую за тими часами, бо то був найкращий період року. Ми перебували в цьому просторі всі разом кілька днів. Щось робили, про щось говорили.  Це особливі моменти зближення.

Поговорімо про Різдво і війну. Легко чекати Різдва й бути оріздвяленим, коли все добре. А коли все погано? З одного боку, усі чекають з надією Різдва, але, можливо, матимуть ще більше розчарування, що нічого не змінилося. Люди страждатимуть і вмиратимуть. Як сприймати Різдво у війну?

Тут є одна глибоко захована річ, яка часто залишається поза увагою, тому що ми звикли: Різдво — це є радість народження. Але що означає народження?

Народження — це означає смерть, бо що народилося, має померти. І тому й Бог, коли народився, то, з одного боку, так, велика радість, але що це означало? Це означало, що ця особа Божа мусить померти, що зрештою і сталося через кількадесят років.

А ми під час Різдва забуваємо, що це вже народилася його смерть. Бог вічний, він не народжувався, і він померти не може. А от коли він став людиною, то вибрав шлях смерті. Такий є закон життя, закони біосу однакові для всіх: народження, страждання, смерть. І надія християнського Різдва полягає в тому, що на це пішов Господь, який міг цього не робити. Але він пройшов цю всю цю дорогу до розп'яття, до смерті. Те, що він воскрес, ну то вже зрозуміло, бо то все ж таки Бог. А Богочоловік так і помер, тому що він народився.

Так має бути, але у війну люди стають смертними в рази швидше. Солдата на фронті мало заспокоїть думка, що смерть колись прийде, бо вона може прийти в цю секунду.

То є тяжко, але вся християнська віра побудована на тому, що таким є людське існування. І, власне, надія полягає в тому, що не ти перший перейшов через ці страждання, а от був він, був учитель, який пройшов через це все від народження до смерті. І він не втратив любові.

Страждання — це погано. Воно калічить дуже людей і забирає в них частину їхньої здатності до любові. Однак той, хто поділиться нею з ближнім, не буде самотнім, і любов у ньому прибуде.

Були дуже популярні спогади в нашій частині землі про Різдво у концтаборах сибірських. Просто в пеклі. І здавалося, що там Бога немає, не може бути. І жодної надії нема, бо вся та радянська машина робила на то, щоби людину вбити й розтрощити.

Однак там знаходилися ті, хто сідав на Святий Вечір після тяжкої роботи. Змерзлі, змучені, вони збирали окремі кришки хліба, кавальчики, щоби один з одним поділитися. І колядували, і навіть були там священники, які могли зробити якусь мінімальну службу.

Це ознака того, що дуже файно ніколи не жилося. Але якби не ця віра в народження Христа, то було б узагалі нестерпно й пекельно. А так — Бог із нами завжди й у нас самих. Про це й говорить Різдво. А вже як собі з цим дати раду, то як хто це приймає і розуміє.

Ми є Його сотворіннями, то має ж бути план якийсь у Творця на нас. І є певний крок, щоб прийняти те, що ми ніколи не зрозуміємо Його  плану, але водночас намагаємося відповідати своєму призначенню, своєму місцю, своїй ролі.

І в тому є велика сила — просто бути живою людиною, яка відчуває, яка переживає, яка роздумує і щось робить.

Скажіть, чого ви очікуєте від цього Різдва й чого бажаєте нам усім?

Бажав би я такого, щоби всі, хто хотів би цього, могли бути на Різдво з тими й там, де вони хочуть, де їм тепло й добре. Я знаю, що це прагнення не сповниться цього року. Тому я бажаю це Різдво пережити в надії, що ще буде то, про що мріємо. Про те, щоби бути усім разом там, де серце велить.

Я вам дякую.