«У мене взагалі зараз є відчуття, що перемога на небі вже є». Наталія Половинка про Різдво, традиції й те, на чому стоїть світ

Перше Різдво

Мене мама народила на Вінниччині. А потім батьків, як ото тоді перемішували весь український нарід, з Вінниччини послали вчителювати на Буковину. І там я закінчила перший клас.

Коли мені було вісім років, ми повернулися [на Вінниччину — ред.]. І те Різдво я вже пам’ятаю. Я вже зараз чую його запах. Можливо, це тому, що піст уже передріздвяний. І весь організм, усе тіло й увесь розум, уся ти починаєш настроюватися. 

Звичайно, це пов’язано з родом, родиною. І не тільки спогадами, але, наприклад, з тим, що розказували. Часом я собі думаю: це зі мною було чи це тато розказував? Бо ж я зі звіздою не ходила. А оці коляди чоловічі — це велика така звізда тяжка. Мав бути звіздар, такий міцний хлопець, крепкий, як кажуть у нас на Вінниччині. Оце, мабуть, тато [розповідав — ред.], але в мене це просто перед очима.

А моє дитинство — це носити Давній український різдвяний звичай, коли на Святвечір хрещені батьки зі своїми дітьми несуть своїм хрещеникам кошик зі святковою їжею (кутя, хліб, пироги).вечеру. У західній частині України не знають, що це таке. А мама мого чоловіка, покійна вже матуся, Ганя Половинка, колись казала: «Ото, дитино, робиш у тому колгоспі цілий год на то, щоб зібрати це все за цілий рік і всім скласти вечеру». Усім похресникам, бо їх так 12, 16, 18 похресників. Оттакі пакунки! І, звичайно, я такі пакунки теж отримувала. І в складні часи. Можна було економити цілий рік, можна було не їсти м’ясо (рідко ми то м’ясо бачили), але це було те, що минути не можна!

У мене вдома бабуня пекла в печі. І вже потім, як я доросла вийшла заміж, то там і мама пекла. І вертути з маком великі, і праники, як у нас казали, тобто такі булки величезні. Оттакий цілий маківник тобі дають у ту торбу і зо два праники, то вже оттакий пакунок! А ще цукерки, горіхи, яблука! І потім ти всі канікули сидиш, і оттака в тебе миска того всього. І ти то, значить, собі перебираєш, то таке щастя.

Родина й коляда

Село в нас велике — Ольгопіль. То колишній повітовий центр. У нас в школі досі по три класи. Навіть у війну. Тобто люди люблять Ольгопіль і намагаються з нього не їхати, хоч багато поїхали за кордон. 

І приходить, значить, якось на третій день [Різдва — ред.] дядько Василь. Чому я кажу, що велике село, бо Слобода, той куток, де дядько Василь живе, — це сім кілометрів [від хати батьків]. А до Пісків — там, де мамина родина, — чотири кілометри. Оттакий розмах. І дядько Василь, значить, пішки в морози й сніг до нас добився, як він казав.

А батьки пішли до когось, до похресників чи ще до когось, на третій день. І я сама на стіл бігом поклала, горілки налила. Він сів, пообідав, перехрестився і тако при столі тоді раптом як гукне:

Зійшла звізда чудна з восток на полудне.

Над вертепом сіяє, трьом царям путь являє.

Ті руки в нього такі натруджені, великі. Я дивилася на ті руки — він усім нам хати побудував, усій родині. Мій Василько, покійний чоловік, казав: «От хто-хто наробиться у всіх, так це дядько Василь». Тобто він чого так? Казав би тато мій: бо совісний.

А з іншого боку, кому він колядує, сидячи тако при столі? І цій хаті. І цьому небу, що над хатою. І мені, і всій родині, яка тут, у цій хаті, живе, і всьому-всьому роду. 

І ми, звичайно, колядували. Найбільше чомусь я пам’ятаю, що ми колядували вдома. Можливо, тому, що не так дуже я й ходила колядувати. Батьки були партійні, та і я була там піонерка й так далі. Мама казала: «Дитино, по сусідах іди, по тих, кого знаєш». Щоб щось там хтось не наговорив.

Але от як ми колядували вдома, оце якийсь просто рай пам’ятається. Родина велика, сходяться, одне до одного ходять усі свята. Аж до Водохреща ще ходимо — і ми до похресників, і до нас ходять хрещені. І тому щодня коляди. 

Родина в мене вся співоча, уся-уся. Найкращий співак, звичайно, — тато. І він то все веде, але всі — дядьки, тітки — усі співочі такі, сестри мої двоюрідні. Я ці дзвінкі голоси досі чую. І дядько Вітя з його басом таким. І оце колядуємо. Не стільки було їсти, скільки колядувати. Багато. 

Пригадую: ранок, усі сплять, а ти заходиш на кухню, уже ж усе готове, бабуня сидить отак при столі, усіх чекає й тихенько колядує. Або, наприклад, Різдвяна ніч. Ми вже в церкву пішли, з церкви прийшли, спати не можемо. І мама каже: «Діти, не спіть, то така ніч. Щось собі моліться, колядуйте». 

Сама вона зовсім уже хворіла, але лежить на печі й тихенько колядує. І ти так прислухаєшся до цього голосу. Бо це якась найкраща молитва на землі. Тиха коляда — ти сам співаєш Богові цю колядку. І це тільки твій діалог.

На Різдво оновлюється все 

Знак коляди — оце колесо, яке крутиться, тобто ця переміна всієї природи, оновлення року. І вона в нас, в Україні, оця дохристиянська коляда, гарно переходить у християнський ритуал. Бо це теж оновлення. 

Народження Христа — це теж заново запускається весь світ. Оновлюється все, що в тобі є найлюдянішого, найдобрішого, найсвітлішого. Воно отримує нову надію. Усвідомлюєш ти це чи ні.

І в час війни, і в страшні часи людина чекає цього свята, бо є те, що від тебе не залежить, і від усіх цих лиходійств людських не залежить. Народжується заново все. І ти з ним народжуєшся.

Людина людині звіщає, людина Богові звіщає, що я приймаю це відновлення світу, я йому радію і бажаю, щоб ми прийняли його в повноті й були здорові весь наступний рік. Усі члени роду, від найменших до найстарших. І щоб дочекатися наступного Різдва, щоб усе в нас — і в країні, і в родині — налагодилося, щоб усе, що темне й погане, пішло і щоб увесь рід, який небесний наш, на Святу вечерю з нами вечеряв.

Оце таїнство Різдвяної ночі, що не можеш спати й лишаються всі страви на столі. Це завжди мене вражало й досі вражає. Бо сходяться всі. Бабуня казала лишати і ложку, і виделку, і склянку для узвару, бо в цю ніч приходять [душі спочилих родичів — ред.]. І ти вночі оце йдеш коло того стола чи сидиш і дивишся, і ти є зі всіма, зі всіма родами, кого пам’ятаєш і кого не пам’ятаєш. Хто з тобою насправді в оцей твій час земний живе. І хто тобі помагає жити й тебе укріпляє. 

Про що говорили на Різдво 

За різдвяним столом багато говорили про рід, про родину. Багато згадували. Згадували теж і Меланку, яка вже наближається. Я все любила, щоб тато розказував, як чудили на Меланку. Оце ж тоді вони і хвіртки знімали, і в хаті бешкет робили.

А потім їх кликали на лінійку, вишиковували всіх і вичитували за те, що десь там у когось не знайшли хустки, а десь у когось ще чогось не знайшли. І вони потім ходили й показували, що в баби хустка впала за скриню просто, а в того ще десь, ніхто нічого не забирав! 

Пізніше трошки ми збиралися вже у брата. І той стіл щороку вони доточували та зрештою зробили такий довгий стіл, бо родина росте. Ми досі збираємося в брата. І про що ми говоримо ціле Різдво — це про те, що стосується родини. Мені здається, що цим якось і укріпляємося, і якось збираємося в цю тяглість таку. 

Фольклор vs. традиція

Знаєте, от є таке поняття, як фольклор, а є традиція. Фольклор — це те, що було, ми його збережемо, зробимо точну копію (така музейна діяльність) і покладемо під скло. Тобто навіть якщо це співається, то співається так точнісінько, як бабці, але й не більше. 

А традиція — це більше. Традиція — це все-таки передання знання. Якогось такого знання, як жити, як бути людиною, як бути з рідною рідним, як бути здоровими, як лишатися все-таки людиною.

І от можемо подивитися, наприклад, що з Різдва залишається цим фольклором, а що є традицією. Традицією є, власне, саме звернення до Христа. І оце збирання роду в ціле. Якось це і видимо, і невидимо робиться. І тим, що люди сходяться, і тим, щоб побути, щось спитати, поговорити про якісь такі прості речі. Але, мені здається, найцінніше — коли кожен щось розказує, що було в дитинстві. 

У нас є вистава, де ми беремо деякі притчі із «Савур-могила. Легенди та перекази Нижньої Наддніпрянщини». Збірник записів народної творчості, зібраних у XIX-XX століттях.Савур-могили. І там баба кам’яна питає іншу кам’яну бабу: «А чи ходять одне до одного куми, брат до брата, сестра до сестри? А чи носять вечеру?». Та каже: «Усе то є». — «Ну то ще нам довго стояти», — відповідає баба, та й пішла на свою могилу. 

Що це значить? Ще довго світ тримати. Ці кам’яні баби ж тримають оцей зв’язок між землею і небом. І «ще довго нам стояти» — значить «світ ще стоїть». 

На чому світ стоїть?

У Різдво, мені здається, люди про це в себе самі й питають. І отримують відповіді. І від Бога, і від одне одного. А на чому світ стоїть? 

От ти віриш у перемогу й усе. А звідки ти віриш? Є ця певність. Можливо, і ця сила роду дає тобі цю певність. І ця сила пісні, сила коляди, сила оцього, що ти щоразу оновлюєшся. І ти чуєш цього велетня. Оцей народ, як велетня. І ти чуєш, ти до нього причетний. От скільки б мені там не говорили: «А дивися, там цінності знецінюються». Ти всередині собі весь час знаєш: так не буде, Бог знайде якийсь вихід. 

У мене взагалі зараз є відчуття, що перемога на небі вже є. Тобто не лише така велика перемога, що Христос воскрес. Але й стосовно України. А тут, на землі, ще люди щось там з’ясовують. Але як ми достоїмо духом, то ця перемога буде швидше. 

Як знаходити сили на те, щоб стояти 

Я на своїх майстер-класах у співочих майстернях весь час вчу одного: побач те, що довкола тебе. Ми настільки всередині можемо бути зайняті, або забігані, або засмучені, або суєтні, що ми ніби ковзаємо поглядом по всьому і на все дивимося як на звичне. Ага, зима, ага, люди, ага, транспорт, робота. 

Це таке невеличке зусилля, але все-таки — побачте. Що сьогодні? Як сьогодні? А як сьогодні дерева? А як оці люди в трамваї? А як земля? Що там? Сніг уже є? А як небо, яке сьогодні, а вечір який? Це ж щомиті міняється.

Усе, що довкола, — це дар життя, який несеться до тебе. І він змінюється щомиті, не те що кожної секунди — дрібніше. Усе довкола тебе звучить, вібрує і міниться. І воно тобі несе насправді живе твоє життя, живе життя. І навіть якщо ти побачиш хоча б одне обличчя якесь чи одне якесь дерево або почуєш якийсь один трамвай — розумієш, що він до тебе озветься. 

Побачиш оце, що довкола тебе, то обов’язково одразу ж одужуєш. Тобі голова перестає боліти, погляд ясніший, настрій з’являється, а нАстрій — це настрІй. Ти настроїшся на саме життя, на життя як таке. 

Я сьогодні теж ішла й собі думала. От у мене в родині будуються діти, будуються. Цього року в нас уже троє. Я думаю: ну, а як? А як інакше? Треба жити вперед. І будуватися, і планувати. Це ж плановані діти насправді, вони націлюються на саме життя, яке було й буде, а не на події цього життя. 

Події — це від людей. Люди бувають злі, бувають добрі. І ті злі, які сьогодні біля керма, не вони все-таки вирішують долю світу. Як би нам це не здавалося. А вирішує оцей настрІй на життя кожної людини. І що більше нас таких, хто настроєний на життя, то ближча перемога.