«Ми переосмислюємо, у якого бога віримо». Георгій Коваленко про Різдво під час війни й актуалізацію віри

Йосип і Марія — це переселенці

Ми зараз святкуємо Різдво з усім світом, у сучасному різдвяному культурному просторі, і це тільки збільшує радість свята й додає додаткових барв. Але війна змінила наші свята, частково наші традиції. Вона додала їм нових сенсів. Або актуалізувала ті, які були, але просто вони були від нас далеко. І це не завжди святкові радісні сенси.

Що співають ангели пастушкам, коли вони дізнаються про Різдво? «Слава у вишніх Богу, і на землі мир, між людьми благовоління». Тобто тема «на землі мир» стає для нас актуальною. 

Далі. Йосип і Марія приходять у Вифлеєм, не знаходять місця… Вони переселенці, як і в нас внутрішньо переміщені особи. Після народження Христа вони стають біженцями. Святе Сімейство стає біженцями, тікаючи в Єгипет. І це теж тепер зрозуміла історія. 

Якщо ти зараз говориш, що Святе сімейство було внутрішньо переміщеними особами — ти не просто знаєш якусь історію, якій дві тисячі років. Ти знаєш реальну історію, як бути в такій ситуації.

А тема Ірода й убитих тисяч вифлеємських немовлят… Зараз та сама історія. Ірод у нас є тепер поруч, який так само хоче вбивати й вбиває наших дітей. Це теж реальність. І це теж різдвяна історія. Але якщо ми згадаємо, то Ірод усе ж таки не вічно правив. Хоч і багато зла наробив.

Ми маємо Богом Христа, який народився й довірив себе людям. Він пройшов шлях аж через Голгофу й розп’яття. Так само Богородиця бачила все це. І це знову ж питання, що ми переосмислюємо, у якого Бога ми віримо. 

Хтось, можливо, вірить у Бога, який сидить у небесному Кремлі й керує життями мільйонів людей і когось посилає на вбивство, когось прирікає бути вбитим. А ми віримо в Бога, який мав той самий досвід, що й ми. 

Ми звертаємося до Богородиці, яка мала ті самі переживання, що зараз матері наших дітей чи наших військових, чи тих, хто в полоні. І це теж важливо. Тобто це актуалізувало для нас євангельську історію та актуалізувало нашу віру. І ця віра саме й допомагає. 

Це добра традиція, коли ми в різдвяну історію вплітаємо й сьогодення, проводимо ці паралелі.

Свята стали не просто днями, коли ми щось готуємо, веселимося, якісь подаруночки даруємо одне одному, чи добрі слова говоримо. Чи співаємо колядок «Дайте дядьку п’ятака», щоб грошей назбирати. Навіть якщо гроші зараз діти збирають — це зовсім інший збір. Це вже донати. 

З іншого боку, справді, іноді не хочеться ані прикрашати вдома, ані ялинку ставити. Це реальність нашого сьогодення. Але… треба це зробити. Зробити заради дітей. Або, можливо, заради тих, хто зараз не має родини, близьких людей поруч. Хтось із дітьми за кордоном, а хтось на фронті. Треба подивитися довкола, на друзів, знайомих, а можливо й незнайомих людей, сусідів, яким ні з ким святкувати. Це теж важливо — поділитися цією радістю, цим святом, знайти для цього внутрішні сили.

Коли ти ділишся — у тебе додається. А коли намагаєшся зберегти — то й це можеш втратити. Тому, думаю, що в нас Різдво стало не просто днями відпочинку, а джерелом і духовного ресурсу для кожного з нас, і надії.

Зараз модна фраза, що немає невірян на війні. Але вона не зовсім правильна. Як казав один військовий психотерапевт, якщо в людини є віра, якась практика молитви, духовна практика — їй буде набагато легше. 

От Різдво — саме це свято, яке дає оці практики змалечку, дорослим і дітям, з покоління в покоління. І це теж джерело стійкості для нас, для українців.

«Наша перемога відрізняється від їхньої побєди»

Моя улюблена теза, що наша перемога відрізняється від їхньої [російської] «побєди». 

Бо «побєда» — це «по бєдє», тобто «після біди». А після біди може бути ще гірша біда. І що буде після біди — незрозуміло. 

А «перемога» — це «перемогти», це зробити надзусилля. І це процес. Це не якийсь етап після: біда закінчиться і там щось буде. Ні. Перемога — це процес: робити неможливе, робити надзусилля, робити те, що здається нездійсненним. І ми це саме бачили в перші дні війни, під час війни, бачили на Майданах, бачили у своєму житті. 

І ми зараз маємо навчитися впізнавати ці чудеса у власному житті. Тому що це те, що дає нам віру, дає нам цю міць внутрішню і те, що ми можемо потім передавати з покоління в покоління. Це дуже важливо. Цим наш народ живе тисячу років. І ми маємо відчувати себе тим народом, який перемагає. Завжди, незалежно від обставин, незалежно від ситуації. Перемога в нас.

Те, що ми вже тисячу років на своїй землі, і ми продовжуємо жити, і не втрачаємо власної ідентичності, зокрема у святкуванні Різдва, це теж підтвердження того, що ми перемагаємо.

«Найважливіше завдання — розбудова своєї церкви»

Тривалий час УПЦ МП виховувало певну кількість людей. У нас немає можливості навіть законодавчої ліквідувати церкву. московський патріархат має вийти в когось із голови. А щоб це відбулося, має бути певний процес.

Щоб це відбулося швидше, мені здається, найкращий спосіб — це не тиск на московський патріархат (хоча він теж потрібен, особливо, щоб вони не порушували закони й не співпрацювали з ворогом). А це розбудова своєї церкви.

Я думаю, що це найважливіше завдання. Бо розповідати, що хтось не такий легше, ніж не повторювати його помилок.

Вони [представники УПЦ МП] просто зараз на виду. А я думаю, що проблеми є у всіх релігійних спільнот. І тут не треба ставати в позу фарисея: «Дякую тобі, Боже, що я не в московському патріархаті». Нам важливо розбудовувати нашу українську церкву, розбудовувати її не за лекалами московського патріархату, не за імперськими лекалами, не за російськими, не за радянськими, чи як зараз кадебешно-ефесбешними.

Але щоб це зробити, гадаю, треба ще величезна робота з осмислення: а що таке церква? Що таке Українська православна церква? Що значить бути оцією церквою українського народу? І починати треба з того, щоб бути церквою Христовою. А потім ми довкола цього маємо вибудувати традиції, які будуть відповідні нашій культурі, менталітету, нашим уявленням про красу. Це теж важливо. 

Ну, і я думаю, це хороший для нас період, коли принаймні ми бачимо негативний приклад і можемо його аналізувати. Але, якщо придивитися, багато негативного можна побачити всередині себе і всередині наших структур, які нібито українські. Тому багато чого ще треба здолати.

По-перше, ми маємо імперський спадок, і нам потрібна деімперіалізація церкви в багатьох вимірах. Ми маємо певні речі, які стали традиційними за 300 років фактично володарювання тут москви й московського Патріархату. І це вже створило традицію.

От як у суспільстві потрібна декомунізація, деімперіалізація, дерусифікація — це потрібно й у церкві. Але, знову ж таки, це має відбутися не в більшовицько-комсомольському запалі. Тому дуже важливо не просто відмовитися від чогось чужого. Треба все ж таки розвинути своє. 

А своє розвивається, з одного боку, з повернення до традицій. З іншого — зі створення адекватних, сучасних традицій. І поруч з наявними пам’ятками, як-от Софія Київська чи Лавра, побудувати нове. Можливо, це не будівля. Можливо, зараз не час будувати будівлі. Але треба щось будувати, таке, що буде справді працювати й потрібне сучасній людині, сучасному суспільству, сучасному українцю.

Тому я думаю, що українська церква має навчитися, не відмовляючись від традиції, робити інноваційні речі, не бути фундаменталістською інституцією, не бути занадто консервативною. Наше завдання — бути адекватними часу.