«У нас не казали "ялинка"». Андрій Содомора про Різдво 1947-го й силу коляди

Різдво дитинства: «деревце» і коляда

Різдво — це така, я б сказав, казка. Десь у межах Святого Письма є Пісня Пісень. Так от, для мене Різдво — Казка Казок. Таїна, у яку йдеш. 

Різдво, Різдво. Я слухаю це слово і чую скрип чобіт по снігу попід вікном. Ялинка. Пам’ятаю, як нині, доторк до неї, колючий такий. Пройшло десятки років, але якби мені сказав тепер хтось описати, що на тій ялинці, на тому деревці мого дитинства було, я б буквально кожну прикрасу описав. Не тільки прикрасу, а й що там на ній. Десь були пошкодження, трошки дряпинка якась — все це я пам’ятаю абсолютно точно. Така пам’ять цупка, тому що це був дивовижний настрій. Відчуття працюють, фіксують, як кажуть, назавжди.

До речі, я ще з того покоління, коли не казали «ялинка», а казали «деревце». Тепер уже ніхто так не каже. Так ось, це слово «деревце» нагадує про ті геть-геть далекі часи, неймовірну глибину наших обрядових пісень і про світове дерево. 

Із самого дитинства була чітка межа між сакральним і світським. Перша коляда була тільки в сам Святий вечір, коли [з’являлася] зірка на небі. І не будь-яка коляда, а «Бог Предвічний народився». 

Бог Предвічний народився. Прийшов днесь із небес.

Виконували її теж не будь-хто, а найповажніші господарі сільські, які під вікнами священника спочатку співали, а тоді заходили в хату, віталися, зичили одне одному гарних свят.

Ніколи не казали «колядка», тільки «коляда» казали. Поважно. Власне через коляду ми входили в цей дивовижний настрій. Ці глибинні слова засвідчують наш глибокий корінь і тримають оцей надзвичайно важливий зв’язок поколінь на рівні душі, на рівні серця, на рівні слуху, на рівні слова. Це надзвичайно важливо. Ми повинні берегти ті слова, як зіницю ока. Коли ми відсічемо, перекладемо колядки сучасною мовою, все це цілковито втратиться.

Святвечір 1947 року

Мене завжди, коли ще малим був, дивувало сусідство радісних слів і тужливої мелодії, є в ній нотки такого суму. «Нова радість стала». От слова веселі, а мелодія сумна. І в цьому контрасті все. Аж потому, коли подорослішав, я почав розуміти оцей сумний Святвечір у 1947-му році, коли людей просто у свято вивозили в Сибір. 

Я мав 10 років тоді. Це були плачі, це було… навіть словами не можна сказати.

Господарі, у яких в душі була любов до України, які пильнували свій сад, плекали свій городець, тримали порядок, були свідомими… Саме вони поїхали на Сибір. Хто повернувся, хто не повернувся, хто дорогою загинув. Це окрема, дуже болюча тема. 

Найважливіше — радість

Мій батько — священник, але він із тих священників, що з малих, десь із 15 років, ходив за плугом, гарував весь час. Я пам’ятаю батька за сільською роботою і, звичайно, у церкві пам’ятаю, коли він до людей промовляв і намагався все робити для того, щоб у них за тих часів важких не пригасла віра в те, що Україна буде Україною.

Мама, дружина батькова, померла на 10 років скоріше. Батько жив сам, й один селянин побачив вогник у хаті, це була пізня осінь, і зайшов. Тато каже: «Слава Ісусу». — «Слава навіки». — «Що скажете, Михайле?» — «Та от, дивлюся — вогник в хаті світиться, ви самі, вам сумно, то я зайшов». — «І як життя, Михайле?» І цей Михайло сказав надзвичайно важливу фразу: «Та все, отче, ніби є, хліб є, радости нема». 

Радості дійсно не було, бо це були часи тоталітарні, коли народ був відсічений від своїх джерел, від своєї пісні, від своєї історії, де все переходило у споживацтво. 

Найстрашніша фраза, яка тільки може бути: «ситий і чого ще треба». Страшнішої фрази взагалі бути не може, бо передусім людині треба те, без чого вона і людиною не є. Треба оцієї радості, треба пам’яті історичної. 

То от ми підійшли до найважливішого — немає важливішого поняття, ніж радість. Це не веселість, не втіха. Тато завжди казав: «Не тішся, не тішся». Ми, діти чекали снігу, чекали, щоб лід був, щоб на ковзанах. «Не тішся, подумай про тих, хто не має у що взутися».

От, так — тішитися не можна, а радість — це є весь Сковорода від А до Я, вся його творчість, це є наука радості. А перейняв він це від античних. 

Радість — це наука, радість — це не є перелітний стан, настрій.