«Я своїм голосом розкривала куліси». LELÉKA про «Євробачення», депресію, соцмережі й німців

Про участь у «Євробаченні» й майбутнє гурту

Я думаю, що я просто зараз перебуваю в якомусь такому процесі трансформації, так би мовити. І сама не знаю, куди, що і як іде. 

Гурту моєму вже майже десять років. От саме коли буде відбуватись зйомка фіналу Нацвідбору, цього дня моєму гурту виповнюється десять років. Просто зараз така фаза, що, наприклад, мій піаніст поїхав на два роки в Нью-Йорк. У мого басиста родина, він переїхав жити в Ляйпциг. З моїм барабанником я розходжуся зараз. Тому така фаза, що активно й не попрацюєш. 

А з іншого боку, оскільки це все-таки трапилося, що я подалася на «Євробачення», я не бачу для LELÉKA доцільним брати участь саме гуртом. Тому що в нас немає записаних творів, які ми можемо один в один відтворити. У нашому форматі це неможливо. Ми джазовий гурт, який завжди грає по-різному.

Голосом та основною візитівкою в гурті є я. Хоч у мене завжди була філософія, що я хочу гурт, де стабільний склад від початку до кінця, що це родина, що в нас разом створюється якийсь саунд спільний. Що я не фронтвумен, а одна з інструменталісток цієї музичної формації. Але якось із часом воно все одно викристалізовується в те, що все-таки я — візитна картка. І навіть коли критики в Німеччині характеризують наш саунд, вони завжди кажуть, що головна характеристика — це саме голос, який зв’язує все. 

От якось так. Тепер я сама йду, а там далі подивимося. Хоч я й не збираюся розпускати гурт чи ще щось. Зараз така фаза, де мені хочеться побути самій, можливо, створити навіть альбом, де я тільки з голосом працюю, типу таке ехо чи відзвуки мене самої. А потім розширитися знову до ширшого складу, якось так відчувається. 

Про проєкт DONBASGRL та амбіції 

Позаминулого року я стартувала проєкт DONBASGRL, про який дуже довго мріяла. Вісім років я його виношувала. І він саме про те, що в мене є амбіція спробувати створити якийсь альтернативний темний поппроєкт, який усе одно б залишався мистецьким. Тобто мистецьки ти не йдеш на якісь компроміси заради бізнесового складника шоубізнесу, але тобі вдається вийти на ширшу аудиторію. От із такою амбіцією я створила DONBASGRL. 

Насправді на «Євробачення» я подалася з двома проєктами. Я подала DONBASGRL і я подала LELÉKA. І мені сказали, що — ні те, ні те. Зроби нам мікс, де були б сторони і того, і того. Думаю — ну як мені назватися? Вікторія Лелека? Це і не DONBASGRL, і не LELÉKA. І я подумала — ну гаразд, LELÉKA вже існує давно, це більше така брендова штука, я назвусь LELÉKA.

Коротше, я не знаю, це все зараз несеться, все змішується, але внутрішньо я бачу це як таке випробування. Бо мене надихають саме такі артистки, яким вдається робити неймовірний, мистецький, сильний продукт, який функціонує на широку публіку. Такі, наприклад, як Rosalía, я її обожнюю вже багато років, або FKA Twigs. Ну, Bjork теж, але зі сучасних дві мої прям головні натхненниці — це Rosalía і FKA Twigs, це просто щось неймовірне. Ось такого мені хочеться. 

Мені цікаво зараз, з усім тим бекграундом і досвідом, виконувати якісь такі челенджі й дивитися, чи спроможна я запустити це на більш широку аудиторію, чи ні, і наскільки я готова бути гнучкою, щоб змінюватися, розвиватися.

Як народилася пісня на «Євробачення» 

У мене була одна пісня, яку я почала писати спонтанно у 2022 році, за місяць до повномасштабного вторгнення. Тоді були дуже масові протести в Берліні, де були не тільки українці, а й багато різних національностей. Це були протести за те, щоб росія не чіпала Україну. Атмосфера була така, такі пристрасті, і я відчувала, що щось діється. Тобто я відчувала таку єдність із людьми, принаймні свідомими громадянами в Берліні, які розуміють, що це агресор, і що треба щось робити вже зараз, вставати. Я відчувала таку спорідненість, єдність, і мені просто хотілося розгорнути крила й обняти всю Україну, просто такий купол зробити. Створити нову долю для всіх людей, яких я люблю. Мені аж відчувалося, що всі мені рідні, не тільки українці, а й загалом свідомі європейці, і плюс інші національності, які вже давно страждають від російської агресії, як, наприклад, Грузія або Сирія, там було дуже багато представників ось цих країн. 

І тому вилилася пісня, яка називається «Рідним». Вона була повністю українськомовна. От я прийшла, у мене серце теліпає, і я просто сіла, і вилилось таке. Це спочатку було таке хорове просто, такі голоси, потім вилився текст. І, так, це така пісня-обійми для рідних людей.

І коли мені сказали подумати, що подати на «Євробачення», я подумала, що оця пісня може бути. По-перше, меседж такий, що консолідує, і внутрішньо я розумію, що це не тільки для України писалося. Я це писала в більш такому все-таки всеєвропейському відчутті. Плюс у неї звучання було таке трошки як поп. І я зрозуміла, що якщо ми зробимо більш популярне оформлення, саме аранжування, то це може бути на «Євробаченні». І я доробила цю пісню. 

Про конкурентів на Нацвідборі («ЩукуРибу» і Monokate) 

Це прекрасні, достойні, класні, глибокі, творчі люди. Маю велику повагу.

Щодо етнічного складника, мені здається, він є в усіх у нас. Але, з іншого боку, він усе-таки різний. У нас усе-таки різна специфіка й різні формати. Ну, скажімо так, от «ЩукаРиба». Я відчуваю це як таке, що от ти береш щось, ну, от у початковій формі. Я не хочу сказати законсервованій, але от щось таке більш документалістичне.

Я надихаюся фольклором. Я в ньому не розбираюся, не знаюся. Але воно мене притягує, бо воно мені здається чимось рідним. І я просто беру, дивлюся на цю традицію, надихаюся нею, і через себе проживаю, накладаю це на себе, і от із мене щось таке виливається. 

Я не можу сказати, що я роблю фольк, і я не можу сказати, що я роблю джаз. Це просто в чому я виросла. І я цим надихаюся. А «ЩукаРиба», мені здається, вони це беруть і доносять, як таку дослідницьку роботу. Вони в цьому розбираються, у цьому величезна цінність. Це дуже цікаво, красиво, бо ми мало про це знаємо, і класно мати людей, які в цьому дійсно розбираються. 

А Катя Павленко (Monokate)? Якщо чесно, я не слухала. Коли я подавалася, у мене був тиждень, щоб доробити пісню й податися. Я взагалі не знала, хто там. А коли побачила лайнап, імена. Якихось знаю, якихось не знаю, але в мене немає часу всіх чекнути. 

З одного боку, я подалася, як такий обов’язок. Думаю — окей, треба, щоб були сильні заявки на «Євробачення». Окей, мене вже два рази просили. Потім бачу інтерв’ю Джамали, де вона каже, що немає достойних заявок. А потім цей лайнап, і я розумію, що там купа достойних заявок, чого я взагалі подавалася? Навіщо я сюди прийшла — не знаю. Тепер треба в цей марафон забігати. 

Про акторський досвід 

Це було ще під час студентства. Одна з ролей у мене — я просто, можна сказати, була живим вокальним оформленням вистави «Сватання на Гончарівці». Я мала акторок навколо, але завжди заспівувала, завжди була відповідальна за тональність.

Я любила цю виставу, «Сватання на Гончарівці». Вона була така, як музейна, їй уже було 15-20 років, і там друга дія завжди починалася тим, що я встаю, співаю «Ой, чо-о-о-о-о-о-о-о» й дуже довго «о» тягну. І я для цього спеціально займалася йогою, дихальними вправами, щоб було довго. 

І на цих словах розкривалися куліси. І я мала тримати цю ноту доки куліси не розсунуться. А ця технічна штука була дуже стара, і вони дуже довго розсувалися. Це був такий ефект, ніби я так руками, голосом розсуваю ці куліси. І люди не можуть зрозуміти, що за «чо». А потім я співала «чотири воли пасуться», і тоді зал був весь такий — вау. 

Про барабани, піаніно й зламаний контрабас 

Коли я вступила в консерваторію Дрезденську на джазовий вокал, на той момент я вже так багато займалася вокалом, що мені вже весь цей пафос відійшов, і я хотіла просто в музику поринати. І тому на цьому нібито вокальному курсі я перший рік активно займалася барабанами, майже тільки на барабанах грала. Я хотіла вдосконалити ритміку й відчуття темпу.

Другий рік я активно займалася на контрабасі, навіть зламала один контрабас. Точніше, я його не зламала, він просто старий уже був. Були перепади температури, а я позичила контрабас у друга саме тієї миті. Але не я зламала контрабас, у ці самі дні в нашій консерваторії лопнули теж п’ять контрабасів. Це була епідемія контрабасів. 

Третій рік у консерваторії я активно займалася піаніно джазовим, і четвертий рік я вже пішла в композицію, почала писати твори для різних інструментальних складів. Я це робила саме як композиторка. 

Я просто хотіла розуміти мову, якою володіють мої музиканти, щоб бути з ними на хвилі. Якщо вони щось пропонують, щоб я могла їм щось теж сказати. І після того як я позаймалася рік тим, рік тим, рік тим, у мене рівень поваги до кожного інструменталіста підвищився в мільйон разів.

Про депресію

Я взагалі випала з реальності у 2022 році через активну волонтерську діяльність. У мене вже й до того були депресивні розлади. А 2022-го, під кінець, у ніч перед Різдвом, я злягла в психіатричну лікарню з важким депресивним епізодом. Я думала, що це вже реально кінець.

Це, знову ж, ніби такі асоціації до пісні, яка буде звучати на «Євробаченні». Ти думаєш, що вже кінець і що життя зупинилося, що ти хочеш повністю бути включеним у волонтерську діяльність, а ти не можеш. Ти хочеш творити, а не відчуваєш внутрішнього права на те, щоб робити музику під час війни. Це був такий важкий період.

Я була змушена просто все закрити, все спинити. Я лежала декілька місяців у клініці, поки психіка трошки якось стабілізувалась. Мені було дуже важко прийняти, що я зараз не те що не можу іншим допомагати — я навіть не спроможна допомогти собі.

Це було два роки такого затишшя, скажімо так, де я була змушена бути сконцентрована на собі й дуже поступово, місяць за місяцем, повертатися до реальності, де можу самостійно функціонувати. І поступово тут впліталася музика як основне, що мене мотивує, зцілює і наповнює. І волонтерська діяльність теж, але все в дуже маленьких дозах.

Тобто я жила заповільнено декілька років. Тому, мені здається, я випрацювала систему, де хочу займатися музикою, але не так, як раніше це робила. Я робила багато, але це було, як багато зайвих рухів. А тут я сповільнилась, навчилася дихати, їсти, ходити. І зрозуміла — я хочу робити музику, але я буду робити повільно все, але дуже чітко фокусуватись та обирати, що я роблю. 

Я запустила DONBASGRL, саме коли вийшла з клініки. Я рік збирала тільки команду на кліп. Я майже нічим іншим не займалася. Тобто в мене було так: 80% мого часу займають відновлення, лікування, терапії, і десь, скажімо, 10-15% — повільна робота на те, щоб запустити DONBASGRL. Зараз все, напевно, так активно виглядає тільки тому, що я не роблю зайвих рухів. Я думаю перед тим, як щось роблю тепер.

Про нюанси волонтерства в Німеччині

Це велика проблема. Це те, що мене руйнувало всередині весь 2022 рік. 

Я пам’ятаю, я організовувала величезний концерт у Дрезденській опері. Це було ще в березні. Я зібрала понад 50 артистів і вела всю цю організаційну роботу. 

І я розмовляю з керівником театру й кажу: я хочу зібрати на захисні жилети. От на це хочу. Я хочу, щоб люди, які захищають нас із вами, були теж захищені. І він мені сказав: ні, тільки на гуманітарні цілі. 

А я вже зробила всю роботу. Післязавтра концерт. І я розумію, що я не можу на це збирати. Бо гуманітарні що? Ну окей, всі повмирають. Ну що, пакети будете купувати за ці гроші? Чи що? 

Це руйнувало мене весь час. Я постійно перебувала в якомусь внутрішньому стресі, бо я хочу збирати тільки на військо. Це найважливіше, найефективніше й найгуманніше, що може бути. У мене були фази, наприклад, що я мала прогнутися й сказати: окей, ми збираємо на гуманітарку. Тому що, звичайно, краще збирати хоча б на щось, ніж узагалі ні на що. 

Але, якщо думати про пріоритети, мене зсередини це просто з’їдало. Бо я розумію, що якщо я збираю на дітей-сиріт, а не на військових, то дітей-сиріт буде ставати більше. Бо в мене багато артистів військових, які дітей мають, і вони на фронті. Я не хочу збирати на дітей-сиріт, я хочу збирати на батьків дітей, які ще не стали сиротами, щоб вони не стали сиротами.

Ну, коротше, були такі різні фази. Потім я заспокоїлася, стала розумнішою трошки, намагалася не сприймати це все так близько до серця й знайшла систему. Почала збирати, типу, для культури, але це було для артистів, які на фронті. Тобто, виходить, що перша фраза, яку чують німці — це для культури. О, якщо для культури, ми відразу дамо гроші. І коли ти кажеш, що це артисти, які на фронті, щоб вони скоріше повернулися до мистецтва, то ти розумієш, що ти їм відкрито кажеш, це на фронт, але це для митців. Тому що без людини не буде культури. Тому збережімо спочатку людей. 

А зараз я збираю для організації Ukraine-Hilfe Berlin e.V., і все йде на військо. Все-все-все. Я дуже щаслива, що нарешті можу це робити ось так відкрито. Але це теж комунікується правильно для німецької публіки, що це евакуаційні машини. Вони, по суті, є евакуаційні, але автівки дуже важливі, і вони йдуть виключно для військових, які в гарячих точках на передку. 

Але це був дуже довгий шлях. У мене, звичайно, через це псуються стосунки з організаторами концертів. Це б’є по кар’єрі, але, ну, гаразд, буду якось виживати по-іншому.

Тому що я не можу, не уявляю свого життя без України. От, що я відчуваю. Неважливо, я живу тут, чи там, чи повернусь (чого я дуже хочу, але я поки що не знаю, як). Але просто, якщо не буде України, то я буду просто якоюсь співачкою, яка співає мовою країни, що не існує. І для мене важливо зберегти це. 

Про закиди щодо життя в Берліні

Є одна тема, яку я не можу сприймати як гейтерські коментарі. Це те, що стосується того, чи маю я право брати участь у національному відборі, бувши за кордоном у Берліні й уже багато років. 

Цього я не вваажаю гейтом. Навіть коли це емоційно написано. Для мене це актуальна проблема країни, що якщо всі виїдуть, то України не буде. Тому я автоматично вдячна всім людям, які продовжують бути тут, жити й творити. Для мене це як така відкрита рана суспільства, яка кровоточить, з якою нам треба щось робити. І конкретна проблема.

Тому це абсолютно адекватний закид мені, що я про це думаю, яка моя позиція. Це вже інше питання, чому я за кордоном, як довго я там, чи навчаюсь я там, чи ні, що я роблю для України тощо.

Я розумію, що не можна нічого абсолютизувати. Ні мову, ні територію, нічого. Кожна позиція складається з певного комплексу різних речей. Але це те, що мені не байдуже. І це не гейт узагалі.