«Я сама собі перформанс». Jamala про новий альбом, «Євробачення», донати, дітей, батьків і віру

Про новий альбом

У мене був якийсь такий період, що я більше говорила за кордоном і робила це свідомо, повторюючи нашу повістку і все-все-все. І наче чотири роки не дозволяла собі повноцінно бути авторкою, співачкою. От просто стендбай. Хоч виступала кожен день — і Нью-Йорк, і Вашингтон, і Австралія… 

Але емоційно я тільки зараз усвідомила, що, бувши поруч, наприклад, з Вільямс Фаррел — американський співак, продюсер і дизайнер одягу, дворазовий номінант на премію «Оскар».Фаррелом, за кулісами, я не просила, типу — а замутімо якийсь фіт, а зробімо щось. І от коли зараз я випускаю новий альбом, я сама відчуваю, наскільки оживаю. Тому що дозволяю собі просто співати про кохання, бути авторкою своїх думок, пісень, занурюватися в саунд. Я скучила, скучила за цим. 

Мій новий альбом називається «Рух мій». Знаєш, чому «Рух мій»? Мені дуже хотілося, щоб це було подібно на якийсь лікарський засіб — магній, калій. Тобто, щоб воно якось було таке заспокійливе. «Рух мій». Не «Мій рух», а «Рух мій». І це про динаміку, яку ти постійно відчуваєш. Це про корисні речовини, які ти отримуєш під час прослуховування. 

Про «Євробачення»

Я думаю, що можна вже про це розповідати. Я дуже вболівала за Український музичний гурт, який проходив до лонгліста Нацвідбору «Євробачення-2024» та «Євробачення-2026».Karyotype й хотіла, щоб вони були у фіналі. 

Зараз я можу сказати, що від початку, як занурилася в пошук пісні, вокалу, артиста, сенсів, і до фінальної точки було пророблено дуже багато роботи. На пів року мого життя без перебільшення я поставила на стоп усі свої справи. І навіть я планувала робити альбом із двох частин, але через те що не встигала доробити половину Демонстраційна версія музичного треку.демок, які в мене були, я сконцентрувалася, що це буде поки що один альбом. 

Ця така історія, наче ти робиш-робиш, й у фіналі хочеш відповідати за всі деталі, але багато моментів не входило в мої повноваження, на жаль. Я зараз це можу сказати, тому що я, як людина вимоглива до себе й до оточення, хотіла б усе ж мати слово в постановці, мати слово як артистка. Чому? Бо з власного досвіду абсолютно точно скажу: постановка може завадити класно заспівати, сукня може завадити класно заспівати. От вона не сидить, тисне, я думаю про неї, психофізика, пластика, все. 

І тому я дуже переживала за багатьох фіналістів, казала їм, що не треба так робити. Мені було складно і сумно й від того, що світ настільки став, не знаю, брехливим чи що, що люди, от у цьому випадку артисти, не до кінця мені довіряли, що я безкорисно абсолютно хочу їм дати якісь поради. А я просто керуюся своїм досвідом, і якщо це їм підійде — буде клас.

Можливо, це треба самому пройти. Але я так хвилююся. От реально — хочу настільки допомогти, що сама на себе злюся.

Я вважала й вважаю, що музична продюсерка — це не та людина, яка просто вибирає демки. Мені взагалі не хотілося жодного виконавця змінювати, не дай Боже. От хотіла б там Monokate вийти в чорному світшоті, в Важке взуття британської фірми Grinders.гріндерсах — так офігенно! Це її вайб, вона класна, вона машина, вона встала, заспівала. Чи задоволена я тим, що їй поставили танці, вони мали стояти на одній точці, підійти до іншої, потім танці, потім тудим-сюдим?

Я можу сказати, що кожен робив, як бачив, але для мене, для моєї роботи, яку я почала у вересні й закінчила в лютому, це мені наламало. Я хотіла бачити на першому місці співачку, співака. «Продати слона частинами». Це не моя фраза, це Український композитор, продюсер, режисер і поет. Був саундпродюсером і продюсером запису першого в історії кримськотатарського симфонічно-етнічного альбому Джамали — QIRIM. Помер 2023 року.Сергія Круценка. Це означає — спочатку віддай свою пісню, продемонструємо її, ось тут куплет, ось тут тобі приспів, а потім уже інше накладай. Хочеться, щоб усе було поступово, насамперед для музики, тому що ми вперше демонструємо пісню. І я досі переживаю, що мені не вдалося деяких виконавців переконати.

Про перемогу LELÉKA

Те, що перемогла нова для українського ринку артистка, а не ті, хто вже затвердили себе як суперзірки? Для мене це говорить, що наші люди насамперед думають, слухають і розуміють, що сьогодні Україна має звучати професійно, має звучати сенсово.

Це дуже класний показник, я дуже зраділа. Коли я на кухні своїй сиділа й слухала її демку, «рідним, найріднішим» — у мене, оп, мурахи, у мене зараз навіть мурахи. Я така — вау! От два слова, багато не треба, і ти розумієш — класна дівчина. 

І звичайно, вона й на першому прослуховуванні, коли з лонгліста потрапляли в шортліст, була якась наче сильніша. Й очевидно було, що це вже артистка, яка має досвід і широкий діапазон стилістичний, жанровий. 

Що стосується конкурсу, я за досвід. От було загальне питання — чи цікавлять вас молоді артисти. Мене цікавлять молоді, досвідчені артисти. І тут все склалося. 

Про ефект «наживо»

Було багато насправді таких виконавців, які просто… Але це момент, ефект «наживо». Його ніхто не скасовував. Можна сто тисяч років готуватися й не підготуватися. 

Скільки знало таких випадків саме «Євробачення», сумних насправді. Коли приїжджали Патрісії Каас, приїжджали там якісь співаки з таким супердосвідом, а потім раз — і не трапилось. Не почув тон — і всю пісню заспівав мимо. І це фактор виступу «наживо». Я про нього казала із самого початку. 

Тому я й обирала таких більш стабільних, і вкладала саме у вокал. Тому я їх так прискіпливо ганяла, щоб вони мені це співали. Всі писали — це ж у нас не «Голос країни», це не конкурс голосу. Люди добрі, скажімо так — чим співається пісня? Ну чим? Голосом! Тож спочатку ми налаштовуємо цей момент. Це база. 

Якщо ти спитаєш мене, чи я хвилювалась у 2016 році про те, що там у мене буде із VJing (з англ.) — це широке позначення візуального виконання в реальному часі.віджеїнгом і світлом на пісні «1944» під час мого виступу, — то ні. Мені поставили там у Footage (з англ.) — попередньо відзнятий відеоматеріал або створений анімований фон.футаж якісь троянди у вогні. Чого вони у вогні на «1944»? Чого вони там були? Ну так були. Що було, то мені й дали. Все. Але сенс був не в цьому. Сенс був у тому, що я знала, що я сама собі перформанс. Я знала, що виконую. Що не має бути жодної секунди, жодного слова не за правду. 

І мені здається, що це загалом і є цінність пісенного конкурсу. Виходять люди, які співають про те, що вони переживають, те, що вони хотіли б сказати цьому світу. І тієї миті хочеться кожне слово поставити на якийсь п’єдестал. І все воно має тебе підняти. А коли ти не можеш навіть роздивитися обличчя артиста під час виступу — є питання. 

Про материнський вайб

Чи я вимоглива мама? Мені ще рано сказати, вимоглива я мама чи ні, бо моєму старшому буде тільки вісім. П’ять, і рік, і вісім. Тож вони ще маленькі. 

Я дійсно не відчуваю такого, ніби вони мають мені здати якийсь норматив. Хоч суспільство таки ставить тобі якісь рами — а він уже має читати, він уже має говорити. 

А материнський вайб. Знаєш, як він проявляється? Наприклад, так сталося, що я провожу заняття, ми робимо репетиції. Один захворів, один не прийшов, один переніс, щось ще. Я розумію, що ми із цими позаймалися, а ті інші — у стендбай. І от ти уявляєш, я навіть не могла спати нормально. Бо виходить, що одні отримали, а інші ніби ні. 

Коли мої малі втрьох до мене підходять і я розумію, що тільки одного поцілувала — інший дивиться моментально, лиш мить на мене, мовляв, а його? І я як краб, тому що я реально і ногами, і руками маю їх усіх торкатися, і це реально моє життя. І в мене була от дуже подібна історія саме з учасниками Нацвідбору.

Я не знаю, чи вони це бачили, чи оцінили або оцінять. Не знаю. Але я це робила, незважаючи ні на що, не очікуючи якоїсь подяки. Мені хотілося просто віддати все, що я можу їм дати. Дуже щиро, дуже чесно. І я навіть чула таке від колег, критику у свій бік на кшталт: «Джамало, а чого ти це так віддаєш всі секрети? Тобі хтось допомагав? А що ти їм так щедро віддаєш усі секрети — і технічні, і артистичні? Ми це здобували роками!». А мені не шкода, якщо це знадобиться їм.

Ба більше. Я можу сказати, що майже кожного виконавця, який їхав на «Євробачення», я готувала онлайн, офлайн. На жаль, бувало часто телефоном, тому що вони тільки коли приїжджали вже на сам конкурс, телефонували: «Алло! Джамало, допоможи». Я кажу: «Ну що ж ви раніше не прийшли?». Наче існує якась там чарівна кнопочка, яку я можу натиснути, і вона зробить стабільне дихання, чи щось таке. Звичайно, я наскільки могла, настільки допомагала. 

Чому для України важливе «Євробачення»

На мій погляд, ми недостатньо докачуємо цю тему. Зараз, розумію, хтось скаже, що війна, що ми маємо збирати на дрони, а не на те, те, те. Але ви розумієте, яка трагедія всього цього? 

От наші олімпійці погано виступили. Хто винен у цьому? Як ви думаєте? Ми. Ми в цьому винні. Тому що немає спорту, немає достатнього фінансування, підтримки. На це, звісно, є об’єктивні причини. Але це не тому, що в нас немає талантів і цього року ми маємо визнати, що ми лузери. Ні.

Я ледве не плакала, коли дізналася, що ми нічого не отримали. Ну правда. Мені здається, що це дуже сумно для нас всіх.

І коли мене питають, чи доречне зараз «Євробачення», мені нічого сказати цим людям. Тому що як тільки ми підемо з «Євробачення», ну просто доля секунди, і там з’являться… вони (росіяни — ред.). Розумієте? І тому нам потрібно бути представленими не просто класно, не просто суперпотужно, а якнайкраще.

І на спортивних майданчиках, кіномайданчиках. Кіно зараз теж дуже важливе. От дивіться, яка теж недопрацьована галузь. Коли росіяни приїжджають на якийсь там фестиваль, не пам’ятаю, кудись вони приїхали і привезли Прокат фільму російського виробництва «Королева Анна» запланований на початок 2027 року. Серед творців стрічки й акторського складу є росіяни, які відкрито підтримують війну проти України та внесені до бази «Миротворець».кіно про Ярославну. Так, так, так. Ну уявіть собі, це ж на поверхні! 

Вони тупо беруть зараз наших героїв, переробляють під себе, ніби це їхні, росіянські князі, так? Ми маємо це робити! Ми маємо робити про кожну нашу історичну постать, постать, яка зробила щось важливе для України. Ми маємо показувати це. Ми маємо говорити про це у спорті, ми маємо говорити про це в музиці. Тому що, дивіться, коли ми переможемо, а ми точно переможемо, ми маємо зберегти конкретні речі. Ми тут перемогли, у нас тут «Оскар», у нас тут «Ґреммі», у нас тут десять золотих медалей, у нас те, те, те, те. Ми от маємо — от так, от так хочу. Знаєш, може, я багато хочу, але от так хочу. 

У мене багато років життя і сил зайняв альбом Qirim. І коли він не здобув «Ґреммі», я дуже переживала це. Тому що він був реально за крок. Я бачила, як він був там у лонглісті, і потім сиділа, чекала, дивилась трансляцію, от саме момент, коли ти бачиш, що він проходить чи не проходить далі. І мені було сумно, тому що я розумію, що це абсолютно достойна робота, хоч як би самовпевнено це звучало. 

Мені здається, що ми не маємо навіть вести такі розмови — чи доречне нам зараз «Євробачення», чи не доречне. Ми маємо бути потрібними. Розумієте, яка історія? Не вони (іноземці — ред.) нам, а ми їм. Ми маємо бути найкращими, щоб вони нас хотіли. Тому кожен рік для нас дуже важливий. 

Про батьків

Я щаслива людина. У мене батьки — музиканти. І вони не просто музиканти, вони професіонали й фанати. Фанати страшенні. 

Мама мені приносила Еллу Фіцджеральд, Сару Вон, Ел Джерро. Я це слухала з дитинства. Я під це засинала. Арета Франклін — це була моя настільна платівка, і я із цим спала, жила й так далі.

Батько приносив касети ліванської виконавиці. Приносить і каже: «От так хочу, щоб ти так співала». Тільки із часом я зрозуміла, що це була [Міріам] Фарес. 

І розумієш, яка історія. З роками те, що мені казав батько, знадобилося. Він каже: «Ти приїжджаєш у Грузію, і — раз! — їм грузинську пісню, приїжджаєш у Туреччину, і — раз! — їм турецьку». Я кажу: «Баба́, ну це ж нереально (баба́ — це тато). Це ж нереально знати всі пісні народів світу». Він такий: «А чого? Ти можеш робити! В тебе все виходить!». 

І це реально був дуже класний, знов-таки, для мене експеримент. Коли почалася війна, я так і робила. Я приїжджала в Литву й співала їм литовську пісню, народну. Знаходила, вчила її. І тому мені більше грошей давали. І так ми «наколядували», можна сказати, за роки війни для військових непогану таку суму.

Це реально були величезні кошти. Коли я ще розпочала співати благодійні концерти, це було 3 березня (2022 року — ред.) у Берліні, Нацвідбір «Євробачення». Перший раз, коли мені взагалі запропонували, ще ніхто нічого не співав, не було доречним співати. Я тоді ще радилася з усіма з індустрії, чи не закидають мене камінням, скажуть — от співати на смертях. Але ми назбирали 67 мільйонів євро того дня! І я така — а, окей. 

Про коріння й традиції

Характер проявляється незалежно від мови. Він проявляється всюди. Що кримськотатарського я відчуваю в собі? Темперамент, безкомпромісність. Іноді десь недипломатичність моя. От я можу просто сказати те, що відчуваю, потім жалкую. Але те, що я точно не можу збрехати, — це факт. 

Релігійні традиції? Звичайно. От зараз, наприклад, Рамадан. У нас є традиція іфтарів. Іфтар — це вечірній прийом їжі. Тобто під час Рамадану ти їси тільки до світанку й після заходу Сонця. Цілий день ти постиш, а увечері запрошують на іфтари. 

Це дуже класна традиція насправді. Вона була в нас і в Криму. Це така вечірня тусовка, коли ти зустрічаєшся з родичами, можеш дозволити собі поїсти те, чого, можливо, не дозволяв. У нашій родині ми не могли їсти, наприклад, вершкового масла, сиру й м’яса кожного дня. У нас не було такого, що гора продуктів, їж собі, зроби собі сендвіч — такого не було. А цього місяця якихось продуктів смачненьких було більше, ніж зазвичай. 

Так само ми дякуємо Богу перед початком дня, дякуємо в кінці дня. Це мені допомагає. Коли я виходжу на сцену, я завжди прошу спокою і це мене дуже надихає. У музикантів є різні історії — хтось запалює свічки, хтось робить якісь ритуали. А мені допомагає віра.

Традиції є, і це, напевно, впливає і на моє виховання зараз малих. Дуже класна історія, буквально вчора, я аж плачу. Малі тільки пішли в музичну школу й перші якісь там твори грали, дуже хвилювалися. Я їх збирала, прасувала їм сорочки, піджаки. Вони вийшли, зіграли й потім сідають і слухають інших дітей у музичній школі, звітний концерт. І заграв хлопчик гімн України. Маленька зала в музичній школі. Всі піднялися, і я бачу — Селім, середній син, поклав руку на серце. І я така думаю: «Ну, значить, ми щось робимо правильно».