«Веселі пісні писати важче». Alice Change про секонди, сенси, гейт, кредити й Джамалу

Про «каваї-бейс»

Що це за жанр? Ну, ми так просто назвали його, просто щоб було прикольно писати. 

Я просто насправді багато змішую жанрів. Взагалі, я багато змінила жанрів. І от цього разу, коли випускала альбом, думаю: як же це з погляду маркетингу подати? Я радилася з саунд-продюсером своїм і він такий: ну, дивись, у нас щось типу «каваї-бейс». Я така — «каваї» що? Потім я Дослідила. Від англійського research — дослідженняпоресерчила — і дійсно, є такий жанр.

Я не впевнена, що прям дуже багато використовується це слово, але щось таке я знаходила в японській музиці. Тобто, це той же каваї-поп, але в нас багато елементів електронщини й бас, йому надається велика роль. І тому бейс. «Каваї-бейс».

Про реакцію аудиторії

Коли я от випустила першу пісню в цьому жанрі, то думала, що зараз буде повний треш. Ну, тому що звикли до мене іншої. У мене були дуже серйозні тексти, дуже інтимні, і важка музика, і трагічні, і інді трошки було, оці балади. А тут раптово я отаке видаю. Думаю, ну зараз будуть мені писати таку гидоту... Але нормально, в принципі. Трішки повідписувались, трішки таких запеклих рокерів сказали, що скотилась. Але здебільшого люди такі: ну класно, цікаво. Навіть багато хто пише: «Ну, я таке не слухаю, але я вас так люблю, що не буду відписуватись, я буду і це слухати». 

Я дуже багато років на сцені й все ще не досягла того максимуму, якого прагну. Я хочу, щоб музика була для мене не просто хобі, щоб це була основна професія. Я на це вчилась, у мене великий досвід. От зараз я працюю на чотирьох роботах звичайних, окрім музичної кар'єри. Я хочу їх кинути, щоб була можливість просто присвятити себе музиці, щоб я була повноцінною артисткою. Але досі цього не сталося. 

І через це, через оцей свій досвід, через те, що в мене вже понад 60 пісень вийшло, я бачу, що оця філософія «роби те, що підказує тобі серце, те, що тобі подобається, пофіг, що всі думають» — вона не працює. Треба все одно зважати на людей. І я дуже зважаю. Я дійсно дуже дослухаюся до того, що мені кажуть, тому й міняла постійно жанр.

Коли людям сподобався рок, я така: опа, йдемо в рок. Потім рок якось у мене зупинився, стагнація якась сталася, я така: так, треба щось інше. 

Тобто насправді я дуже зважаю на реакцію. Я вважаю, що треба робити те, що хоче аудиторія. Бо все-таки музика — якщо дійсно ти хочеш, щоб це не тільки була там творчість у вільні вихідні після роботи, а щоб це дійсно була твоя основна діяльність — це бізнес. І треба зважати на те, чого хоче твій клієнт. А клієнт — це твоя аудиторія, це твій слухач. 

У мене завжди був зворотний зв'язок з аудиторією. До речі, багато чула й від експертів наших, що в мене така трагічна була музика, а я маю отакий вигляд. Ну, тобто, я завжди отак одягалась, я так ходжу в магазин, просто щоб ви розуміли. Це не просто образ, це я. І воно якось не метчилось. І я теж звертала увагу на ці коментарі, і така: блін, от, треба щось робити, щоб воно метчилось. Напевно, я все-таки маю бути легшою, веселішою в піснях. І, дійсно, так якось краще зайшло. 

Я хотіла б просто реально знайти оцю формулу хіта. Хочу досягти того, чого я хочу в музиці. А потім, мені здається, уже більш можна почуватися вільною у виборі. Тоді я зможу, напевно, і рок, і реп, і все, що завгодно. Я дійсно можу співати все, що завгодно. Ну, майже. Хотілося б, звичайно, свободу, творчість і так далі. Я просто не можу собі цього дозволити.

Про пісні й сенси

У мене був такий стиль написання пісень, що кожен рядок у тих піснях, які можна почути, — це все моє життя. Реально, я от тупо цитувала повідомлення з Telegram, один в один, як воно є, цитувала фрази, які чула, думки свої один в один, тобто все от викладала, як є. Але, знову ж таки, воно не спрацювало. І я прямо от вчилася декілька місяців щось таке легеньке робити, якісь символи, якісь образи прикольні, смішні. Але водночас сказати те, що я хочу, додати в це глибини. Коротше, це насправді важкий процес. От думають, що веселі пісні писати легше, ніж трагічні, але мені виявилось дуже важко перевчатися.

Я завжди писала про те, що відбувається в житті. Почалась війна — пишу про війну. Злякалася за свого котика, коли ми під обстрілами сиділи — написала про те, що я злякалася за свого котика. Тобто, всі мої етапи життя, все там.

А потім просто думаю: а про що далі писати? Ну, не працює це. Довелося прямо перевчатись, себе налаштовувати. 

Про оперний вокал і Джамалу

Насправді через Джамалу я і вступила на оперне відділення. Це ще задовго до «Євробачення». Тоді вона ще відповідала фанатам своїм трішечки, можна було їй написати.

І я тоді якраз думала: а куди мені вступати? Бо я уявлення не мала взагалі, що це все. Я прийшла в училище і мені кажуть: ну, класика — це база для всіх. І я така думаю: а що ж робити? Я от так люблю Джамалу, а вона якраз має оперну освіту. Думаю, напишу їй, спитаю. І вона мені тоді написала, що дійсно, якщо буде хороший вчитель, викладач, якщо будеш наслуханий і джазу, і попу, і всього, чого завгодно, то класика дійсно буде хорошою базою. 

Але я не усвідомлювала, що все-таки я не Джамала. У мене трішечки все пішло не так. Я пішла на «Голос країни» після освіти своєї оперної, і там навалила кринжу, бо в мене дуже неправильна була позиція. У мене насправді дуже голосок ніжний, а тоді в мене був неприродний звук, заглиблений, оця гортань широка.

У мене з самого початку, ще до училища, ще до оперної освіти, була неправильна база. З самого дитинства. Я думала, так правильно. Але виявилось, що це була помилка. І це жесть, коли ти у 20 років, чи там скільки мені було під час знімання «Голосу країни», дізнаєшся, що все було не так, все було неправильно.

Я тоді взагалі була в депресії, але потім взяла себе в руки й почала тупо з нуля перелаштовувати свій вокал, вчитися свого природного голосу. Насправді в мене досі є з цим проблеми. Тобто, якщо ти в дитинстві так неправильно собі базу поставив, то потім буде ще важче, ніж з нуля людині вчитись.

Про мотивацію

Я в дитинстві спочатку на фортепіано пішла займатись. Я співала, багато співала, мені подобалось, але я думала, що всі вміють співати. Ну, я не думала, що це щось особливе.

А потім, мені 11 десь було, якось вчителька вокалу підійшла до мене і така: «Вау, у тебе такий голос!». Я тоді задумалась. Просто прикол в тому, що багато артистів кажуть: я хочу робити щось прекрасне, хочу просувати культуру, це моє покликання. А в моєму випадку я просто хочу, щоб мене любили, і це єдина річ, яку я вмію більш-менш, яка може принести мені любов. Тобто в мене така мотивація.  

Про переїзд до Києва й маму

Я в Донецьку закінчила училище. У 2016-му вже в Київ приїхала — на «Голос країни» поїхала, бо Джамала там в журі, а я її обожнюю, і тоді дуже обожнювала. І я якось така сиджу і думаю: ну тут прикольно в Києві, залишимось, окей. 

На жаль, моя мама досі там. Раніше я їздила постійно через блокпости, але коли коронавірус почався, ще до повномасштабної, то закрили ці всі проїзди, і все. Виходить, я з 2019-го там не була. І мами не бачила. 

Про сукні

Я якраз собі ставила мету на 2025 рік, ну і на 2026-й, звичайно, теж, щоб більше не брати кредити на музику, на всі ці мої образи. Тому я стараюся якомога дешевше все робити, без стилістів, збирати на OLX, або на секондах. Мені недавно якраз писали: «Ти все з AliExpress — великий онлайн-маркетплейсаліка одягаєш». Так а що я можу зробити?

Я дуже люблю все яскраве, я дуже люблю виділятись, мені подобається все таке миле. Насправді я більшість життя була в депресії, у мене завжди була купа проблем. І виявилось, що мій оцей ментальний стан складається з дуже багатьох деталей, які треба виправляти.  

І одна з таких деталей була в тому, що я не могла вдягатися, як мені хочеться. Я одягалася звичайно, і мені не подобалося навіть дивитися на себе. І постійно в мене в голові, що я там страшна, я там ще якась, сіра мишка. Та й називали мене так, в університеті мене монашкою називали.

Я не кажу, що цей одяг був поганий. Просто саме моєму внутрішньому простору, моїм уподобанням він не відповідав. Я ж завжди обожнювала всю оцю азійську естетику, обожнювала айдолів кей-поп, айдолів джей-поп. Дивилась на них і така: Боже, їм там по 30, а вони мають вигляд ляльок. Мені це так подобалось. 

І ще одна причина, чому я не могла собі стиль зробити, — бо в мене грошей не було, все в музику вкладалося. А потім я така: а чому б ні? А чому я не можу? От вже і заробляю я, і достатньо доросла, щоб сама вирішувати, що мені одягати. І я просто пішла і почала шукати речі, які мені подобаються. Їх ще й важко знайти, треба і в секонді, і по інстаграмах поритись. Не просто в магазин піти — там більше немає таких цікавих речей, які тебе виділяють.

Я раніше й не знала, що мені подобається, коли на мене звертають увагу. І кожен день тепер, коли я ходжу, навіть якщо мене не впізнають як Alice Change, зі мною все одно фоткаються, все одно кажуть: вау, у вас така шапочка, у вас такий стиль, ви така гарна. І я клянусь, це щодня, це не просто умовно, це реально щодня. І діти на мене дивляться, показують: «Мамо, я хочу таку шапку». Мені дуже це все подобається. 

Уже потім, коли я почала одягатися, як мені подобається, я взнала, що це погано в суспільстві. Я думала, що яскравий одяг — це  прикольно, ну, бантик. А потім починається оце, що хтось каже: «Скільки тобі років?», «Як клоун одягаєшся», «Ти що, дитина?», «Ти під зумера косиш», чи щось таке. І я така думаю: звідки ви це взяли взагалі? 

Потім до мене дійшло, що є такі стереотипи. Клянусь, я не знала, що це якось засуджується. І я зрозуміла, що це ще може бути й протестом. Тоді я почала відкрито казати про вік. 

Трішечки мені боляче від цього, тому що все одно, щойно я сказала, що мені виповнюється 30 років, відразу купа коментарів, купа неприємних цих штук, що типу «старуха». Чому в 30 років «старуха» — я не знаю. 

«Як старуха під дитину косить». До чого тут діти? Чому тільки діти можуть бантик якийсь причепити собі? Ну, тобто, я так розумію, що для людей, коли щось цікаве, яскраве і ніжне, то це дитяче. Мені це незрозуміло. Тому тепер це для мене не тільки спосіб собі підняти настрій і людям навколо, а ще і дійсно протест, що я маю право одягатися, як мені подобається. 

Насправді щодо віку в мене особисто невроз. Я колись була на консультації в піар-агенції, і тоді мені сказали (по-моєму, мені було десь 24), що в мене є 6 років, щоб вистрілити. І це так сильно засіло в мене в голові, що я реально останні роки просто ніби біжу кудись, спішу: Боже, як же ж, мені ж скоро 30, час минає, а я не зробила оцей концерт, який хотіла, і не випустила те, що хотіла.

І знову ж оці коментарі. І я це читаю і думаю: Боже, як же мені це все пережити? Це ж буде гірше й гірше з кожним роком. 

Але я стараюся, мені треба теж попрацювати над своєю головою, тому що я розумію прекрасно, що це все стереотипи, що все нормально, ну, і вигляд я маю нормальний, і так далі.   

Про досвід «Євробачення»

Достатньо просто опублікувати пісню свою і сказати, що подалась — все. Там таке відбувається просто, такі жорстокі речі пишуть. Я прям не можу.

От останній раз, коли моє відео залетіло і почали всі писати мені гидоту, я досі відійти не можу. Що там несеться? І співати не вмію. І «я послухала ваші пісні, про що ти пишеш?» І я думаю: а що ж ви слухали? 60 пісень. І більшість із них з глибоким сенсом.

Прикол в тім, що я ще відповідала раніше на коментарі. Зараз вже стараюся не робити цього. Ну, не витрачати на це енергію. А тоді боліло мені, хотілося відповісти. Мені так спокійніше було. 

І ще рознеслась про мене слава через те, що я токсична. Бо я відповідаю. Коли мені пишуть, що я гівно, то я відповідаю — сам ти гівно. І тому я токсична виявилась.

Прикол в тім, що я вже в цій ненависті варюся. Це третій рік, коли подаю заявки й відкрито про це кажу. Таке життя, що, знову ж таки, наприклад, люди забороняють собі невдачі. От вони бачать, що третій раз вона пробується: «Та в тебе ніколи не вийде! На що ти сподіваєшся?» Ну, в сенсі? Я йду до своєї мрії. Мені здавалося, що якщо я про це скажу відкрито, то мене похвалять. А мені пишуть: «Третій раз не потрапила й четвертий не вийде!». Чого це? 

Ну, коротше, це капець. Мені трішки важко, бо ще я недостатньо індиферентна до таких всяких коментарів нехороших. 

Про альбоми й виклики

Я взагалі люблю альбоми називати своїм іменем, просто міняти другу частину. Були Alice Cringe, Alice Revenge й Alice Challenge.

І челенджів було три, як я пам'ятаю. Перший — це не брати на нову творчість нових кредитів, бо я в повній дупі. Довелося дуже багато витратити ще до повномасштабки. Чи я вже віддала кредити? Ні, ось в тому і проблема. Просто треба нове і нове робити, нові записи, нові кліпи. Це теж витрати постійно. Тому я просто тримаюся хоча б, щоб нових не брати. І ми робимо навіть з хлопцем кліпи за 0 гривень. Я стараюся сукні подешевше, навчилась фарбуватись навіть. Я раніше дуже багато видавала на візажистів і не вміла взагалі самовиражатись через макіяж. У мене не було навіть косметики. І от тільки пів року тому я взяла перші оці пензлики. Я постаралась максимально, щоб економити. Це трішечки допомагає. Сподіваюсь, що так і буде. Бо в мене ще й котик хворий, треба теж багато грошей. 

Другий челендж — це змінити жанр кардинально. А третій, як я пам'ятаю, — це навчитись писати щось веселе. Бо я взагалі не вміла. Я не знала, що я можу таке, що я можу взагалі відчувати щастя в цьому житті.

Раніше тільки щось образить мене, якийсь коментар поганий — пишемо про це пісню. І я прямо вчилася бути легкою, веселою. Це в мені є. Просто треба було це з себе подіставати.