«Світ дуже сильно ох*їв». Саша Чемеров про карму, Дорна, попсу, «трампізм» і «Культурні сили»

Про новий альбом і шоу

Чому назва «Димна суміш»? Якщо послухати його, то там реально суміш, і суміш якась димна. І потім, це провокація, звичайно. Маркетинг, провокація. І це теж спрацювало, тому що деякі люди почали казати: що, яка димна суміш? Та ну нафіга, хто, що? А потім ті люди, коли слухали, казали: а, зрозуміло.

Концерти будуть у Києві та Львові 23 і 28 травня. Як це буде? Ми цілий рік, відтоді, як я видав альбом «Димна суміш», граємо спочатку альбом, і потім далі програма. І в нас є шоу. На мене вішали датчики, і я був людиною, яка лупиться в батут, я пробивав таку невідому стіну, намагався її пробити. І ми в шоу цьому показуємо, як людина намагається пробити цю стіну, десь в неї виходить, десь не виходить. 

Після цих концертів ми більше не будемо показувати це відеошоу і не будемо грати повністю альбом. Ми його розкидаємо по програмі. 

На осінь я планую ще цікавий проєкт. Зараз я веду перемовини, пишу для цього пісні. Він буде називатися «Аб'юз». Це буде мініальбом фітів, виключно з жінками. І тема буде — аб'юз. І часто я там буду виступати як аб'юзер. І ми будемо розкривати цю історію. Мені це дуже важливо, тому що тема аб'юзу наявна, про неї почали говорити, вона завжди була. Мені здається, її треба більше розкрити. І я хотів би просто це зробити не сам, а з жінками, бо вони найбільше страждають від аб'юзу. 

А чи можливе повернення гурту «Димна суміш» в якихось умовах, в якомусь осяжному-неосяжному майбутньому? Я думаю, що ні. Але якусь частину пісень я виконую і буду продовжувати виконувати.

The Gitas — ні. Я чекаю хлопців, вони мають приїхати сюди, але постійно щось трапляється і вони не приїздять. Хлопці також поїхали з Америки по своїх країнах. Але проєкт існує, в нас лежить матеріал десь на кілька альбомів, щось вже навіть записане, але не дописане, тому хочеться це доробити. 

Не знаю, як воно буде. Планувати далі, ніж на тиждень, дуже складно, тому що завжди воно виходить якось по-іншому. Але всі живі, всі хочуть щось робити, тому я впевнений, що ми щось зробимо. 

Про поп, рок і чесність 

Я завжди був еклектичним. Навіть коли ми робили виключно рок-музику, все одно я слухав абсолютно різну музику. Абсолютно різна музика мені приємна. Просто в мені настільки багато різних оцих сторін і я не можу якусь з них просто взяти й викинути, мені важливо все змішати. 

Я завжди любив попмузику. Попмузика — це прекрасно. Мені завжди було цікаво пізнавати й аналізувати різну музику. І попмузика — це музика, яка на поверхні, яка заходить в тебе. Але мені завжди подобалась інтелігентна музика. Не «чіла-чіла-гоп», а щось глибше.

Я не можу від цього відмовитись. Я хочу змішувати й змішувати. Мені здається, це цікаво, коли ти приємно підводиш до того, щоб йо*нути. Щоб тихо-тихо-тихо — і потім як дати, щоб людина просто була в шоку до наступного «тихо». І от це наступне «тихо» людина слухала.

Я працюю концепціями. Раніше в мене була концепція інтелігентного, м'якого спілкування з публікою. Тобто, я хотів крізь попмузику донести свій меседж. І в якийсь момент я за*бався.

Чому? Тому що навіть роблячи реверанс в легшу і приємнішу музику, все одно я залишаюсь в ніші. Все одно ці сенси складні масам людей. І в якийсь момент я подумав: чому в нас ніхто не робить провокативну музику?

Року дуже мало в нас. Навіть якщо він є, в ньому немає оцієї солі рок-н-ролу. Чи, як можна сказати, солі хіп-хоп культури, яка з вулиці тобі доносить. Мені хотілося розказати про те, про що ми розмовляємо зазвичай на кухнях. Чи десь пошепки, чи одне з одним. Я це все вклав туди. Я подумав: ніхто цього не робить — я це зроблю.

Я колись написав пісню «Любила», де є фраза: «Чесним бути, чи розумним?». І, я думаю, це головна проблема. Чи треба казати правду в інтерв'ю? Чи вона не нашкодить? Я впевнений, кожен про це думає. 

Я маю що сказати дуже багато. Я би рвав і метав. Я б казав: ті п*дараси, ті довбо*оби. Але я розумію, що це неконструктивно. Тому я це роблю у творчості. 

Знову ж, взяти цей останній альбом, про що там ідеться. Можна послухати й зрозуміти, що там всі слова тригерні. Всі слова, які щодня є в новинах, у розмові, в душі й серці. І вони там є. Я їх замаскував у такий спосіб, що якщо ти й хочеш до*батися, ти не зможеш. Тобто, ти можеш спробувати, але в тебе не вийде.

Там конкретні ситуації. І в кліпі теж вони показані. Але вони трошечки так повернуті, щоб це було не в лоб, але зрозуміло. 

Про поїздки на фронт і «Культурні сили»

Я є музичним продюсером «Культурних сил». І, в принципі, «Культурні сили» з'явилися з Миколая Сєрги й мене. 

Зараз ми знімаємо «Фронтову студію». Це вже другий сезон. У першому ми шукали прикольних музикантів, збирали з них команду, робили пісню. В цей раз трошки інше — ми беремо артиста, веземо його на фронт, знайомимо його з батальйоном. І вони знайомляться з тим, що робиться, вони стріляють з того, з чого можна, виконують завдання, які можна виконати, а потім повертаються в бус, з якого ми зробили студію на колесах, і ми робимо пісню-присвяту хлопцям батальйону, в якому були. 

Хочу сказати, що, мабуть, кожен має поїхати туди й подивитися, як хлопці живуть, що відбувається, бо це унікальний досвід. Ти, бувши артистом, приїздиш туди не бути артистом. Ти їдеш служити, по суті, тим, хто служить. І ти маєш віддати щось. 

Це не інтертеймент. Це більше вловити стан психологічний і зрозуміти, що ти можеш дати в цей момент. Про що поговорити, що зіграти. Ми їмо, спимо з хлопцями. Вони ходили до тебе на концерт колись і ти говорив зі сцени, а тут ти до них приїздиш. Це суперцікавий ефект. 

А те, що часто музиканти одягаються в піксель, це теж, я вважаю, така данина тому, що відбувається. Ти хочеш сказати, що — я з вами. 

Про пацифізм і східні філософії

Я був пацифістом у 10-11 класі й трошки далі. Я був пацифістом і навіть думав собі: якщо війна, то я першим піду з квітами, як на картинках з В'єтнаму, і буду квіточки в дуло пхати.

А потім воно відпадало, і в якийсь момент повністю відпало. Тому що пацифізм не працює під час війни ніяк. Тому що, якщо ти вийдеш туди сказати «остановіться», то це буде останньою твоєю фразою. І жодного позитивного ефекту від цього не буде. 

У ведах пишуть, що є, якщо я не помиляюся, 7 агресорів, яких ти можеш вбити. Тих, хто нападає на твою сім'ю, на тебе. Не було б у культурі воїнів, якби не треба було захищатися. Якщо це захист і праведна дія, то ти не те, що не можеш — ти мусиш це робити, це твоя карма. 

Я знаю, що зараз серед релігійних організацій є велика проблема всередині організації, тому що більша частина намагається бути такими космонавтами, що ми своє робимо, а це ваша справа мирська. А є ті, які конкретно служать. Я знаю багато християн, я знаю кришнаїтів, буддистів, які служать, які гинуть. Це нормально, це карма і є. Це твій життєвий шлях — якщо на тебе нападають, ти маєш захищатися, якщо не хочеш бути рабом, звичайно, чи мертвим.

З самого дитинства, з початкової школи, я почав цікавитися містикою, езотерикою, купляв книжки на розкладках. «Чорна магія», «Біла магія», «Книга мертвих», тобто серйозну таку літературу. І я її читав, я шукав. У мене було багато запитань і зі своїми запитаннями я дійшов до буддизму спочатку. Мені дуже все підійшло, але я зрозумів, що це не кінець, можна ще далі йти. І я тоді дійшов до ведичної культури, і от тут вже отримав всі відповіді на свої питання. 

Я не можу сказати, що я релігійна людина. Мабуть, що зовсім не релігійна. Але мені цікава саме духовність і саме філософія глибинна. Не централізована релігія, точно ні. 

Про Дорна, Бабкіна і Бардаша

Дорн? Я думаю, що Ваня — дурень. В нього немає самоідентифікації. Тобто, я не вважаю Ваню злою людиною, чи якимось ворожим пропагандистом, чи колаборантом. Взагалі не вважаю. Але в нього немає розуміння процесів. Мені здається так. Просто якась така дитина, яка не хоче розбиратися, чи не може розбиратися. Саме в нього така історія. 

Бабкін? Десь туди так само, мені здається. А Бардаш — п***рас, Ані Лорак і так далі.

В мене було багато товаришів з росії, які плакали на плечі. Оця вся історія, братське серце й оце все. І потім виявилося, що вони не просто навіть нейтральні, а вони реально топлять зараз за оце все мракобісся. Тому вважати, може, вони оступились чи не подумали — в мене такого нема. Я категоричний. Іноді навіть надто категоричний.

Я впевнений, що у Бардаша був план. В нас історія довга, ми з ним зробили багато цікавого. Ми працювали. Потім він мене кинув. Ми не розмовляли років шість. Потім я приїхав перед пандемією. Він почав знову до мене повертатись і казати: нумо все ж розберемося з усім цим і щось там зробимо, буде багато проєктів. І плакав. І так далі.

Це був такий дуже хороший спектакль. Я через м'якість серця свого знову погодився на цю історію, де він мене кинув і другий раз. 

Я не пам'ятаю, кому він сказав: я перший піду зі зброєю, якщо на нас нападуть, але на нас не нападуть. А за декілька тижнів до повномасштабки він їздив в росію легалізуватися. Це я потім склав те, що він мені казав і як він мені казав.

Він знав, що буде. Тому що за три дні (до повномасштабної війни — ред.) він поїхав. А в нас була зустріч по роботі. Я йому дзвонив. Він каже: ой, мені треба було поїхати швиденько, бо я не встиг відпочити за рік, а тут така можливість, приїду через тиждень, все буде класно. 

Він вже знав, що буде. Він розумів собі: Київ за три дні, я повертаюсь, міністр культури, поїхали. Тобто там от настільки гниле. 

А росіяни? Вони всі поплавлені. Навіть найкласніші з них, коли доходить справа до якихось позицій, то хто б перед ними не був, все одно він буде маленьким, а той буде великим. Навіть бомжара — все одно він князь всієї росії. Тобто в них оця імперськість у крові.

Про США

В наш час дуже складно планувати. Тим паче я прибічник такої думки, що буде п*зда у всьому світі, зокрема, в Америці. І їхати туди й продовжувати кар'єру — дивно.

Я міг би поїхати зразу, в принципі, але вирішив, що залишаюсь тут. Я тут більше потрібен. Я відчуваю свою місію тут. Плюс, я вважаю, що в Україні (всі вважають мене божевільним, але я так думаю), що в Україні буде все дуже круто. Може не зразу, але буде все добре, буде краще, ніж у багатьох.

Чого я поїхав в Америку? Тому що в той момент в Україні я не розумів, куди рухатись. Це був 2011-2012 роки. Такий час, коли ти розумієш: що б ти не робив, все одно, якщо ти хочеш виступати на нормальних концертах — це в підтримку такого, чи такого, чи такого. 

Коли дитині книжку читають, вона пам'ятає ту книжку все життя. Для мене такою була американська музика, яку я любив завжди з дитинства. Американське кіно. Ти цю касету вставляєш і поринаєш в цей колір. Тобто там колір навіть інший на вулиці. Ти перебуваєш вже в картинці, в кіно просто. 

І я коли приїхав, в мене як було? Я все знаю. Це знаю, тут зараз за поворотом отаке. Тому що ти реально знаєш, ти це все бачив в кіно. Ти в культурі цій. І я подумав: окей, настав час, значить, мені валить туди. Я завжди хотів і я поїхав.

«Трампізм»? Тут я дивлюсь, в принципі, не на проблему «трампізму», а на проблему у світі. Тому що світ, в принципі, йде в ногу з цими ідеями.

Я вважаю, що світ ох*їв дуже сильно. І це вже дійшло до точки неповернення. Моральні рамки настільки посунулись, стали такими широкими, що, в принципі, рамок вже і не стало. Ти можеш робити, що завгодно, як завгодно, мутити, перемучувати. Раніше теж так було, але як у знаку гармонії — трошки білого, трошки чорного. А останнім часом воно все стало трошки майже все чорне. Дуже мало залишилося у цьому знаку білого.

Оцей імперіалізм, оця зверхність, я кращий за тебе, тому я можу зробити тобі що завгодно. Відносини, інститут сім'ї. Все воно трошки почало ламатися. І я дивлюся, куди воно може завести далі. 

Інтернет, я думаю, допоміг. Як не парадоксально, інтернет, мені здається, можливість доступу до будь-якої інформації зробив людей багато в чому тупішими. Це з одного боку. А з іншого боку — ми можемо випити чилійського вина, не поїхавши в Чилі. Можемо з'їсти ананас з Гватемали. І так далі. Тобто все стало у світі доступніше.  

Світ став дуже зручним, зрозумілим. Такого не було раніше. Але в мене є впевненість в тому, що коли ти себе розбещуєш до якогось рівня, без рамок, то ти вже готовий на що завгодно.

Тобто, тебе вже оце вино не вставляє. Тобі вже давай Cristal. Потім давайте якийсь напій, в який покакала пташка в Аргентині. Щось таке. Як із сексом. Спочатку в тебе секс як секс, потім в тебе розбещений секс, потім оргія, потім педофілія, насилля, і воно іде так, тому що тебе вже не задовольняє. Це як наркотик. У тебе толерантність росте, тебе вже це не пре, тобі треба йти далі. І от у всьому цьому світ зайшов дуже далеко.

І Європі теж п*здець. Я просто аналізую це з різних поглядів: і політичного, і астрологічного. І, роблячи цей аналіз, а я звик аналізувати, я роблю такий висновок.

Як воно буде, я не знаю. Я не пророк, нічого такого. Але я бачу ситуацію так. І поки що, як воно розгортається, мені здається, що я маю рацію.

Про популярність

Я вмію писати попмузику. Я міг би співати попмузику і бути популярним артистом. Але я цього не роблю. І це мій вибір. Я хочу робити арт, хочу міксувати це, хочу подавати так, як я хочу це подати, а не так, як умовно пересічний слухач хоче — «Дядя хоче тьотю» і всі оці штуки. Мені не складно це написати. Я не хочу.

Звук — це дуже важлива штука. Навіть, візьмемо Біблію, спочатку був звук. Слово — це звук. Тобто звук — це те, від чого ми не відмовимося. 

Я вважаю, що мої концерти — це терапія. Це вже перевірено. І, в принципі, якщо повернутися в культи чи релігію, що відбувається в протестантів? Вони грають музику, вони плачуть, вони — «Ісус, Ісус». Тобто, це концерт. Концерт із сенсом, який близький всім, хто зараз перебуває в цьому приміщенні. І відбувається дійство сакральне, по суті. Тому що всі за одне, вони в стані, і вони от дістають це світло.

Для мене немає різниці між моїми концертами. Тому що сенс, який я несу — це конструктив. Навіть якщо він через деструктив, то це все одно — конструктив. Поплакати й перестати. Обійнятися, перейти, перемогти й так далі. Це все можна називати різними словами, але я вважаю, що це є частина духовного шляху.