Курувати — не воювати. Як сталось, що в Україні мистецьку виставку курує чоловік, який виїхав за кордон

Як інституція запросила куратора з-за кордону організувати проєкт про мистецтво України

Із червня до серпня в Jam Factory Art Center триває виставка про самоорганізовані мистецькі ініціативи України, що були активними приблизно протягом останнього десятиліття. Виставка стала результатом конкурсу незалежних кураторських досліджень. Мета конкурсу — «посилити видимість позаінституційних дослідницьких ініціатив, підтримати незалежну практику та сприяти появі виставкових проєктів, що критично переосмислюють важливі питання мистецького та суспільно-політичного процесів в Україні». А для вибору поданих проєктів сформували журі, до якого ввійшли програмна директорка й кураторка візуального напрямку Jam Factory Art Center та чотири людини, що представляють мистецьку галузь. Всі — українські громадяни. 

Журі обрало проєкт дуету «Гараж 127» (Антон Ткаченко — один з учасників), а також запропонувало доєднатися до створення виставкової програми ще одному колективу з двох людей — кураторській групі «Товари з Європи» (мають самоорганізовану галерею в будці на ринку навпроти Jam Factory), які подавали схожий проєкт на конкурс і посіли третє місце. Так експозицію курували четверо людей, а на монтажі й відкритті були присутні троє — всі, крім Ткаченка. 

Куратори запросили до участі у виставці «Міжкімнатний простір» — квартирну львівську ініціативу, співкуратором якої є військовослужбовець Денис П. Він дізнався, що кураторська група перебуває за кордоном, а Антон, бувши військовозобов’язаним, скористався дозволом на виїзд від Міністерства культури. 

Денис висловив незадоволення щодо такої співпраці кураторським групам, представницям Jam Factory та журі. Проте довгі приватні дискусії не дали результату. Тож Денис запропонував розмістити в експозиції його висловлювання. Це буквально одне речення: 

«Я, Денис П., співкуратор “Міжкімнатного простору”, не бачу своєї участі в цій виставці через те, що вважаю неправильним делегувати владу обирати й репрезентувати мистецькі простори і спільноти в Україні чоловіку, який два роки тому перетнув кордон, користуючись привілеєм діяча культури, й не повернувся». 

Кураторська група помістила це в експозицію як мистецьку роботу поруч з іншими й опублікувала в буклеті. Однак це висловлювання не про те, що Денис не хоче брати участь у виставці. Це не позиція однієї людини про свою роль військового, не роздуми про світ митця і діяльність «Міжкімнатного», не особисте висловлювання, яке мало б доречний вигляд на виставці поруч з іншими роботами. Це висловлювання про неприйнятність такої експозиції загалом.

Кураторство — це влада обирати інших, ухвалювати рішення про те, як будуть презентовані роботи, висловлювання. Куратор отримує важелі впливу, щоб підсилити висловлювання або затінити. Це людина, яка керує процесом і представляє для огляду публіки готовий продукт. Куратор та учасник колективної виставки не виступають на рівних. Кому ми делегуємо кураторську владу — суспільно важливе питання. 

Про що коментар військового?

У висловлюванні Дениса немає агресії, образи чи заклику кенселити Антона. Він вказує на те, що на кураторському місці не має бути Антона. Можливо, Антон — для когось дорогий син, люблячий партнер, важлива людина й цінна у своїй людськості істота. У коментарі Дениса йдеться про відповідність досвіду та ролі людини. Поляризує тут подальше мовчання й відсутність розмови про складніші шари реальності та перспективи майбутнього. 

Для мене слова Дениса — це нагадування для Львова про те, що триває війна й нас, цивільних, захищає військо. Якби не їхні зусилля, воля та тіла, у нас би вже не було можливості проводити виставки. У мене не було б можливості писати цей текст. А в журі — давати мені коментарі. А ведучи цю розмову, я розумію, що кожен день вона може обірватися, як і життя того, хто дав привід для розмови: підсвітив те, що опинилось в тіні. 

Ми не повернемо тіл загиблих і не повернемо відірваних кінцівок та виколотих очей. Але що ми можемо зробити — це показувати, що для нас цінна й важлива роль військових. Ті з них, які полишили мистецьку роботу, кажуть, що їм часто бракує підтримки цивільних, що вони почуваються забутими й витісненими з мистецького поля. Їм бракує не того, щоб їхню думку процитували на стіні, а фактичного включення до співпраці й створення умов, які це уможливлять. У той час як цивільні можуть знайти спосіб реалізації, на фронті немає місця виставкам. Визнання й подяка за службу — це справа не тільки державного апарату, бо наш голос важливий також. А виставки, які підсилюють позиції військових, не мають бути організовані виключно мілітарними чи державними інституціями.

Минулого року я була на партисипативній програмі Музею міста, де ми з групою жінок обговорювали, як комунікувати з ветеранами й ветеранками, як показувати вдячність, як не образити. Обговорювали жест: при зустрічі прикласти руку до серця. Якщо ти прикладаєш руку, а позаочі обираєш співпрацювати з тими, хто уникає військового обов’язку, це блюзнірство. Як цивільним комунікувати з військовими — відповідь на це питання завжди в контексті. 

Якщо мислити про процеси не на рівні міжлюдської комунікації і багатогранної ситуації кожної окремо взятої людини, то є дві реальності. Перша: військовозобов’язані, які виїхали з країни, аби не йти до війська, — це реальність, яка обирає міграцію і власну безпеку. Друга: військовозобов’язані, які долучилися до Сил оборони, — це реальність, яка обирає боротися за країну. 

Чи ці дві реальності можуть співіснувати в перспективі? Якщо ми суспільно направляємо свою підтримку й увагу до першої реальності, вона витіснить другу й у нас не залишиться про що розмовляти: ніяких складних розмов, ніяких виставок і потреб займати позицію. А втім, якщо представниці й представники мистецької спільноти вбачають можливість співіснування цих двох реальностей, то хай представлять свої проєкти — як саме? 

Розмивання відповідальності під прикриттям «демократичних процедур»

Ця ситуація є прикладом, коли на позір демократична практика ухвалювати рішення сприяла розмиванню відповідальності. Шість людей ухвалювали рішення щодо конкурсу, чотири людини курували. Зрештою ніхто не бачить своєї відповідальності. І всі разом вказують одне на одного, коли я питаю про відповідальність за експозицію. 

Замість слугувати системою стримувань і противаг, як це задумано в демократіях, розподілення влади послужило розмиванню відповідальності. А демократичні принципи перетворилися на гру. 

Можливо, це відбулося через те, що ролі змішані, а серед шістьох членів журі — дві представниці керівних позицій самої Jam Factory. Тож відповідальність не розподілилась, а залишилась більшою мірою в руках інституції. А запрошені члени журі виступили дорадчим органом, а не стримувальним. 

Є ще кілька атрибутів гри в демократію: «нікого не дискримінувати», «дати слово усім», «я не маю права говорити». Я запитала про те, чому не відмовилися від співпраці з Антоном, зберігши ідею проєкту, та чи можливо було б знайти спосіб представити самоорганізовані ініціативи, не делегуючи право вирішувати, хто і як будуть представлені, саме йому? На це прозвучало, що не хочуть дискримінувати куратора через те, що він виїхав. Однак про дискримінацію доречно говорити в контексті суспільних відносин, де є привілейована група, що проявляється системно за низкою ознак, на противагу інших груп, які цих привілеїв не мають. Незрозуміло, за якими ознаками Антон підпадає під ознаки непривілейованої групи й може бути дискримінованим? 

Заходами спротиву дискримінації як системному явищу є підсилення груп, яким ведеться складніше в суспільстві. Ситуативні й контекстуальні диспозиції не підпадають під антидискримінаційний дискурс. Однак цікаво, що для тих, хто є відповідальним за мистецьку виставку, чоловіки, які покинули країну під час війни, виглядають групою, яка потребує інституційної підтримки. 

Прийом «я не маю права говорити» застосовується одними групами, які не хочуть висловлюватися про інших. Його походження — теорія про владу й позиціональність, відповідно до якої пригноблені мають першочергово самі говорити про свою ситуацію. Під дією популярності таких ідей демократично налаштовані жінки відмовляються коментувати, як бути чоловікам, які підпадають під мобілізацію, або — цивільні про військових. Таке самоцензурування непогане, але воно недостатнє. 

Ідея цієї практики в тому, щоб говорили ті, кого ситуація стосується. Тож мовчати — не працює, а потрібно залучити до говоріння тих, хто має говорити натомість. Якщо всі мовчать і ніхто не робить спроби дати можливість говорити тим, хто «має право», — це гра, а не дієва практика. Дієвим було б, наприклад, включити до складу журі або інституції — військового. 

Мої запитання до журі з протиставленням Антона і Дениса видавалися поляризувальними, і я отримала коментарі про те, що на ці всі теми багато різних думок, і це все складно, і не варто зводити до конфлікту дві думки. Отже, у цьому я бачу намір «дати слово всім». Однак складно дати слово тим, хто не промовляє, і по факту можемо аналізувати тільки оприявнене. У просторі виставки й супровідних матеріалах немає коментарів щодо кураторства Антона й позиції Дениса від тих, хто цю виставку організував.

На виставці «Все нормально))» промовляє куратор — своєю кураторською роботою і військовий, який сказав, що це неправильно. А підтримка, яку фактично отримали Антон і Денис, по суті не створює рівності, адже вони говорять із різних позицій: куратор і учасник; цивільний і військовий. Тож ідея рівного представлення різних думок залишається атрибутом демократичної гри так само. 

Це авторська колонка. Думка редакції може не збігатися з думкою авторки.