Що відро й тазик розкажуть про війну. Культурна менеджерка Олена Афанасьєва про те, як історію втрат зробити культурним надбанням

Була середина 90-х. Провінційний Херсон задихався через відсутність культурного життя. Місцевий театр борсався в пошуку нового, не радянського репертуару. У краєзнавчому музеї стирали пил з портретів російської імператриці Катерини II. Над містом нависав пам’ятник її фавориту князю Потьомкіну. Була ще обласна філармонія, але…

«Тоді Херсон був дуже зросійщеним містом. Нас виховували в переконанні, що цивілізацію на ці землі принесла російська імперія. А до неї тут і життя ніякого не було. 

Недарма щороку на день міста родзинкою святкування був урочистий проїзд в кареті іУказ про заснування Херсона російська імператриця Катерина II підписала 18 червня 1778 року на ім'я Григорія Потьомкінамператриці Катерини та князя Потьомкіна. Музейні стенди розповідали про життя на цих територіях греків в античні часи й зразу після них — про заснування Херсона указом російської імператриці. Так, немов у середні віки, в часи козаччини тут була пустка», — розповідає Олена Афанасьєва.

У той час вона, викладачка фізики місцевого університету, круто змінила своє життя — зайнялася культурними проєктами. 

Нині ми говоримо з Оленою Афанасьєвою про те, як культурні проєкти допомагають повернути українцям історичну пам’ять, як розповідати про культурно-історичні пам’ятки окупованих територій і повертати до життя, здавалося б, назавжди втрачені.

«На початку XX століття понад 70% населення Херсонщини розмовляли українською мовою»

Пані Олено, як відбулося перетворення фізикині-теоретикині в культурну менеджерку?

Коли тобі чогось не вистачає, а нам з друзями не вистачало в Херсоні сучасного культурного життя, ти просто береш і робиш. Ми почали створювати культурні події, об’єднавшись у творчу студію «Тотем».

Я взяла в борг у своїх знайомих, якісь гроші дали мені мої батьки, і ми зі студійцями купили обладнання для створення телепрограм.  Працювали в моїй тепер уже розбомбленій квартирі. 

Особисто я робила програми про історію культури й цікавих людей Херсонщини. Це був десь 1996 рік. Херсонське обласне телебачення давало ефірний час для наших з друзями програм.

Я не хотіла бути ні культурною менеджеркою, ні очільницею громадської організації. Але 1999 року нам порадили зареєструвати свою студію як ГО, щоб мати більше можливостей і певні юридичні права. Так ми стали отримувати гранти для своєї діяльності.

Згодом з’явилася ідея створити в Херсоні газету, яка б розповідала про молодіжну культуру, і ми придумали видання «Бивні». Навколо неї згуртувалися творчі люди, і ми видавали газету років десять. 

Потім організували медіаклуб, куди молодь приходила знімати власні фільми й спілкуватися. Мене дуже захопила ця робота, я покинула викладання й аспірантуру, пройшла навчання як менеджерка і тренерка громадських організацій.

Ми самотужки створювали собі культурне середовище: приміром, придумали щорічний фестиваль Фестиваль Terra Futura — це щорічний міжнародний фестиваль сучасного мистецтва, який започаткував у 2002 році в Херсоні Центр молодіжних ініціатив «Тотем»Terra Futura. Я організовувала фестивалі сучасного мистецтва в цехах колишніх підприємств міста. 

Перед повномасштабною війною ми так виросли, що вже приймали в Херсоні навіть ГОГОЛЬFEST — це міжнародний мультидисциплінарний фестиваль сучасного мистецтва, який об'єднує театр, музику, кіно, перформанси, візуальну, освітню та дитячу програми«Гоголь-фест».

Ви якось сказали, що коли на початку російської окупації херсонці виходили з українськими прапорами перед ворожими танками, то в цьому була заслуга і вашої ГО. Це про що?  

Це про те, що важливою частиною нашої роботи було розвінчування російської пропаганди й російських фейків про історію Херсона й Херсонщини, узагалі Північного Причорномор’я.

Зокрема, як кураторка та артменеджерка, я долучилася до проєктів, пов’язаних з історією та археологією нашого краю. Якось моя колега Наталя Бімбірайте привезла мене на розкопки середньовічної фортеці Тягинь. Археологи працювали там 6 років — знайшли артефакти української, литовської, кримськотатарської культурної спадщини XIV-XV століть. І жодного російського сліду! 

Ці знахідки доводили, що до XVIII століття, тобто до приходу росіян-окупантів, на наших землях віками жили греки, німці, французи, євреї, представники інших народів. Тобто не було і немає ніякої «Новоросії», яку росіяни називали своєю історичною землею! Навіть на початок XX століття понад 70% населення Херсонщини розмовляли українською мовою — не російською.

Наша ГО допомагала висвітлювати результати розкопок і привертати до них увагу через мистецькі події. Ми створили спеціальний сайт, який розказував, як історія Тягині спростовує російські фейки про «Новоросію».

А з фортецею, до речі, пов’язана перша письмова згадка про українських козаків — вона датована 1492 роком, коли козаки захопили турецьку галеру й звільнили полонених українців.

У 2021 році археологи знайшли поблизу Тягині козацьку булаву, датовану кінцем XV століття, що робить її найстарішою за віком на всьому Північному Причорномор’ї!  

Усі знахідки з розкопок археологи передали в Херсонський краєзнавчий музей, але його тодішня директорка Тетяна Браченко, яка під час окупації співпрацювала з росіянами, а потім з ними ж і втекла, не зробила ніякої виставки. Артефакти лежали в коробках десь у музейних фондах. 

Буквально за тиждень-два до повномасштабної війни ми з колегами робили виставку про Тягинь в археологічному музеї Інституту археології НАНУ. І цим і зберегли артефакти від російських мародерів, бо краєзнавчий музей у Херсоні був ними ущент пограбований.

Не ділитися на справжніх і несправжніх українців

Як сьогодні через культурні проєкти потрібно розповідати українцям про них самих?

Я зараз працюю експерткою в Українському культурному фонді й бачу, які проєкти розробляються по всій країні. Дуже багато проєктів звертаються до теми української ідентичності та культурної спадщини. Але я відчуваю, що рівень проєктів дещо послабшав — багато людей виїхало, у когось важкі обставини, усім треба якось виживати. І тому іноді ти бачиш, що й ідея хороша, і люди хороші, але в них не вистачає ресурсу розробляти глибокі проєкти.

Я не хочу давати ніяких рекомендацій щодо проєктів, але я переконана, що єдине, чого не треба робити й чого зараз дуже багато, — це мовою мистецтва розказувати українцям про жахи війни. Бо ми, українці, живемо у війні. Говорити треба про те, що надає сенсу нашій боротьбі, про культурну спадщину, про традицію, про нашу історію. 

Я зараз мешкаю в Тернополі — з Херсона як відома громадська активістка я була вимушена виїхати, бо могла опинитися в росіян на підвалі. Так от, на заході України нас, внутрішньо переміщених людей, часто сприймають, як таких, що «понаїхали». Типу є справжні українці, а є східняки-півдняки, які не справжні українці, часто російськомовні. Але чи знають галичани, що свого часу і вони для півдняків були «понаєхалі»?

На Херсонщині є районний центр Високопілля. Колись це була німецька колонія Кронау. російська імперія почала знищувати тих німців ще на початку Першої світової війни. Потім радянська влада перейменувала Кронау на Високопілля. Під час Другої світової всіх етнічних німців оголосили шпигунами й небезпечними елементами. Фактично у Високопіллі німецького населення не стало, залишилися порожніми будинки. 

Кого влада туди переселила? Галичан! Галичани стали вимушеними переселенцями на південь, як херсонці зараз на захід. Тобто ми всі — українці, які потерпали від влади росіян, незалежно від того, у якому регіоні народилися й живемо. От головне на цьому акцентувати, коли говорити українцям про українців.

А як ви особисто і ваша ГО розповідали про українців з початку повномасштабної війни? У яких культурних проєктах?

Їх було дуже багато, розкажу про кілька.

Ще 2022 року під час окупації Херсона я почала збирати артефакти, які згодом стануть експонатами музею спротиву Херсона. Це вже поширена європейська практика — розповідати про події через конкретні предмети. І з кожним артефактом пов’язані неймовірні людські історії, які я записувала, бо їх потрібно зберегти в нашій колективній пам’яті. 

Наприклад, херсонський волонтер Григорій Янченко під час окупації збирав гроші на ЗСУ. Він їздив міським ринком на своєму колісному кріслі зі старим пластиковим відром, і всі херсонці знали, що він збирає на ЗСУ. Кажуть, що буряти теж кидали йому гроші в його відро, бо думали, що він на свою інвалідність збирає. То я в нього випросила те відро.

А ще в цій колекції є тазик з водою. Він стояв біля столу нашого херсонського журналіста Дементія Білого. Він писав з телефона про спроби росіян провести в Херсоні отой псевдореферендум щодо приєднання до росії, який у них не вдався. У телефоні були фото з виборчих дільниць і власне тексти. У будь-який момент росіяни могли вибити двері Дементія і телефон став би його вироком. Тому, у Дементія Білого завжди біля столу стояв тазик з водою — якщо окупанти ламають двері, він одразу кидає свій телефон у воду.

Усі ці історії ми зібрали на окремому сайті, який ведеться українською та англійською мовами.

А ще на основі цих матеріалів видали книжку для презентації європейським партнерам — «Музей спротиву. 20 речей з Херсона». Книга вже є у багатьох європейських політиків і в містах-партнерах, які допомагають Херсону. Я подарувала її принцесі Анні, сестрі британського короля, коли вона приїздила в Київ.

Згадана раніше фортеця Тягин розташована на правобережній деокупованій Херсонщині, але Тягинська громада практично знелюднена — росіяни не припиняють її обстрілювати. Проте наша ГО разом з партнерами попри це продовжує займатися фортецею. Під час повномасштабної війни створено її 3D-модель і віртуальний музей фортеці, який розповідає про артефакти, що спростовують російську брехню про «Новоросію».

Коли росіяни підірвали греблю Каховської ГЕС і вода затопила велику частину Херсонщини, ми зробили проєкт, який називався «На плаву». Після деокупації міста росіяни його дуже обстрілювали, багато вікон були забиті плитами ОСБ, Херсон був весь запакований у ці плити. І я звернулася до херсонських художників, щоб зробити на цих плитах вуличні виставки — аби в місті не було так депресивно, аби люди відчували, що культура Херсона жива. 

Єдине табу — спекуляція на темі війни

Які проєкти ви реалізовуєте сьогодні?

О, зараз у нас дуже цікава робота — ми створюємо Мальопис — це українська назва коміксу або мальованої історії, яка поєднує графічні зображення та текст для створення єдиного сюжету.мальописи. Усе почалося з того, що мої Мальопис — це українська назва коміксу або мальованої історії, яка поєднує графічні зображення та текст для створення єдиного сюжету.колеги створили в Херсоні підземний культурний хаб, який називається «На розі». Там проходять лекції херсонських істориків та краєзнавців, творчі майстер-класи. 

Лекції з історії Херсонщини були настільки цікаві, що ми вирішили зробити на їхній основі книжку — графічний роман, тобто мальопис. Це буде збірка з 10 історій про минуле Херсонщини в коміксах — від прадавніх часів до XX століття. 

Перша розповідь — про Скіфське царство та філософа Анахарсіса, який жив на наших теренах у VI столітті до н.е. Він був сином скіфського царя і грецької колоністки. Ми звикли називати першим філософом нашої землі Григорія Сковороду, але греки вважали Анахарсіса одним із семи видатних мудреців стародавнього світу. А він жив на території нашого півдня!

Ще одна історія, приміром, про юність Володимира Кедровського, який народився в Херсоні. Під час визвольних змагань 1917-1920 років він проводив українізацію царської армії на півдні України, формував загони армії УНР.

Книга мальописів буде називатися «Розпакована історія». 

А які культурні проєкти для закордону сьогодні були б виграшними для України?

Дуже важке питання. По-перше, ситуація постійно змінюється. Люди за кордоном втомилися від нашої війни. Тим більше, що вона зараз не єдина у світі. 

Особисто мені подобаються проєкти, які повертають Україні її суб'єктність, зокрема культурну. Коли ми говоримо, що культурно ми не російська колонія, і що росія в нас багато що вкрала і присвоїла. Коли ми показуємо світу самодостатність і цінність української культури. 

А якщо натомість показувати європейцям лише наше горе і наші руїни, то треба пам’ятати, що в них до цього вже виробився імунітет.

Який проєкт особисто ви хочете реалізувати за кордоном?

Я продовжую працювати зі спадщиною Поліни Райко. Цього року за свою роботу з популяризації художниці я як кураторка і ГО «Тотем» отримали найпрестижнішу європейську премію у сфері збереження культурної спадщини — The European Heritage Awards / Europa Nostra Awards. Коли я поїхала в Нікосію, столицю Кіпру, отримувати нагороду, то для мене це була нагода розповісти європейцям про Поліну Райко і про те, як росія знищує нашу культурну спадщину.

Я говорила про Поліну, показувала зображення її фресок, а потім показала кадри затоплених росіянами наших населених пунктів, затоплені Олешки й хату Поліни, як вода зруйнувала її розписи. Говорила про екологічну та гуманітарну катастрофу. У залі люди дістали телефони й почали знімати все, що я показувала. І після того до мене безліч людей підходило, і говорили, що треба обов'язково зберегти спадщину Поліни Райко.

Ще за життя художниці я документувала її розповіді, зібрала величезний архів фотографій з її будинку. Але до 2022 року ми так і не встигли їх якісно оцифрувати. 

До того ж кімнати в будинку такі маленькі, що неможливо зробити фото повністю всієї розписаної стіни. Тому зараз ми складаємо зображення цих стін з різних знімків, як пазли. Будемо створювати повну якісну цифрову реконструкцію будинку Поліни Райко, щоб у майбутньому його можна було реставрувати або відтворити в масштабі один до одного, тобто в натуральний розмір. Це може бути дивовижна інсталяція — щоб люди могли зайти всередину будинку, відчути його атмосферу.

Бо я, скажімо, не дуже задоволена тим, як Поліна Райко була представлена на виставці Ukraine WOW, яка проходила торік на залізничному вокзалі в Києві. Там зробили куточок Поліни Райко — якусь дитячу хату з однієї кімнатки, яку розмалювали херсонські художники, але це мало вигляд бутафорії. 

Свого часу херсонські дизайнери створили VR-тур по будинку Поліни Райко. Можна було показати його — і це було б краще. 

Чи є для вас якесь табу у ваших проєктах, коли ви розповідаєте про війну?

Хороше питання. Ви знаєте, мабуть, основне табу — це спекуляція на темі війни. Проєкт має бути, по-перше, вартісним як витвір мистецтва, по-друге, він має бути завжди продовженням філософії художника. А коли хтось просто бере й малює закривавлених україночок у віночках, бо з цими картинами візьмуть на виставку про Україну, то мені просто боляче дивитися на такі проєкти.

Перетвори біль на красу

Фактично ваші проєкти — це перетворення історії втрат у мистецьке надбання?

Саме так. Чому я знову і знову повертаюся до спадщини Поліни Райко? Бо вона — це та проста жінка, яка навчилася свій біль і втрати перетворювати на красу. Її мистецтво почалося після того, як вона втратила всю свою родину — доньку, сина, чоловіка — і лишилася самотньою в порожньому будинку. І вона своїм мистецтвом почала заповнювати цю порожнечу.

Я впевнена, що ми всі зможемо перетворити біль наших втрат на красу. Я впевнена, що ми фізично створимо в Херсоні музей нашого спротиву. Наразі на це докладає багато зусиль управління культури. І я зроблю все, щоб цей музей був європейського рівня. Не навалені, приміром, у купу снарядні гільзи, а інтерактивні простори. 

Управління культури хоче, щоб була, приміром, імерсивна кімната, у яку людина, коли зайде, опиниться на площі Свободи в Херсоні, серед сміливців, які вийшли з українськими прапорами проти росіян у 2022 році.

Післявоєнна відбудова Херсона, інших наших зруйнованих міст теж стане колись своєрідним мистецьким проєктом. Яким ви його бачите?  

Коли на зустрічах Херсонської громади люди починають говорити «відбудуйте нам все так, як було до війни», я розумію їхню втрату. Їм хочеться в такий спосіб повернути собі все, що вони любили. Але моє глибоке переконання, що ми можемо краще. 

От, наприклад, той самий Херсон, вибачте, але його треба перебудовувати. В Херсоні завжди бракувало нормальної набережної — місто на Дніпрі майже не мало доступу до Дніпра. Тобто не відбудовувати бездумно старе, а створювати новітні міські простори.

А що ви думаєте про відновлення будинку Поліни Райко?

Це важке питання. По-перше, будинок є приватною власністю людей, які його колись викупили з ідеєю перетворити на музей, але швидко перегоріли і їм уже давно байдуже. А треба, щоб він став державною власністю. По-друге, якщо цей саманний будинок, де розписи наносилися на глиняний тиньк, уціліє після затоплення й обстрілів, то треба буде законсервувати все, що від нього залишиться. Але ці всі питання на після війни, бо Олешки ще в окупації.

А зараз ми з колегами збираємося домогтися, аби таки були внесені до Державного реєстру пам’яток України й до реєстру воєнних злочинів проти культури.

Цей матеріал створений за підтримки Фонду місцевого співробітництва Посольства Фінляндії в Україні.