«Мені просто не захотілося віддавати москалям шансон». Мирослав Кувалдін про армію, маму, «Культурний десант» і мову

Про шансон

Я на цей стиль почав задивлятися ще, чесно кажучи, десь у 2018-му. Саме тоді я зробив проєкт «Джонич». Мені не захотілося просто віддавати шансон москалям. Він у них дуже ж популярний, але вони роблять по-хитрому. Вони блатну пісню назвали шансоном, і в них цей стиль мегапопулярний, тому що в них багато людей дотичні до тюрми. У них фактично пів країни сидить в тюрмі, а інші охороняють. А потім у них ротація. 

Я прихильник тої думки, що потрібно української музики на всі смаки. Її має бути якомога більше. І от вирішив у бік шансону дивитися. І зробив альбом «Джонич».

А коли вже перевівся служити в «Культурний десант», ми почали зустрічатися з побратимами. І я розумію, що цей стиль дуже доречний, бо ми там зустрічаємося, в принципі, з акустичними інструментами, і якусь сильно наворочену музику ти не пограєш просто під гітарку. А шансон — це ж у перекладі з французької просто «пісня». Пісня, яку можна заспівати під гітару, я ще так це називаю. Я почав у цьому напрямку думати, і в мене вже є майже цілий альбом пісень.

Про маму

Тема мами, звичайно, вічна. У кожного, мені здається, артиста, який себе поважає, має бути пісня про маму. 

Я дуже довго не наважувався на це, бо не знав, що сказати мамі. Ну, зрозуміло, що я її люблю, зрозуміло, що вона мене любить. Ми постійно про це мовчали, про свою любов. Я завжди думав: потім скажу як я її люблю. А на війні включається ця тема, що «потім» не існує. Ти починаєш дуже відповідально ставитися до часу, який у тебе є. Коли в тебе є задача, ти намагаєшся її виконати тут і зараз. Тому що цього «потім» може і не бути, дуже різко може не стати. І коли я зрозумів, що скоро День матері, то, думаю, треба, знайду що сказати. 

Записали ми цю пісню дуже швидко. Хотілося б, щоб якомога більше людей її почули. Пісня хороша, душевна. 

Я ніколи не бачив, щоб моя мама плакала. Вона така залізна леді завжди. 

Я почав займатися музикою завдяки мамі. Вона мені купила піаніно, коли мені було 6 років, віддала в музичну школу, підтримала всі ці мої захоплення. Хоча, десь підсвідомо вона хотіла, щоб я був лікарем. Тому що в мене всі в родині лікарі — мама, тато, вітчим. 

Я ніколи не чув від мами, щоб вона сказала: о, класна пісня. Нічого не говорила. І я побачив вперше, що вона почала мною пишатися, коли пішов в армію. Я бачив, як вона почала раптом вивішувати всі подяки, які ми отримуємо. У мене там уже такий музей вдома, де є фотографії з президентами, подяки від Залужного. Я розумію, що вона цим пишається.

Про пісні без іронії

Хочеться знайти правильні слова. Я просто раніше робив музику — що у «The ВЙО», що в «Джоничі» — це завжди була якась типу іронія. Я ніколи на серйозні теми не співав пісень. І в мене, видно, ліміт оцього болю не вичерпаний. 

Я ніколи не намагався на сльозливі емоції слухача перемикати. А зараз, знову ж, при зустрічі з побратимами розумієш, що не все «га-га-га» і «гі-гі-гі». І те, про що військові інколи мовчать на цих зустрічах, про що стидаються сказати, про що не заведено говорити. Сльози — це ж така, не дуже легка емоція. Тим паче — у чоловічому колективі. Там усі спеціально стають такими максимально зачерствілими емоційно.

А «Культурний десант», власне, тим і займається, щоб докопатися до емоцій і дозволити людям щось відчути, можливо, навіть через біль, через сльози. І трошки випустити цього джина з пляшки.

Про «Культурний десант»

Раніше вся організація називалася «Культурним десантом». Зараз відбувся ребрендинг, якщо там можна говорити. У нас є велика організація, яка називається «Культурні сили». Вона охоплює і відеопродакшн, і аудіопродакшн, і паблік рілейшнз. Багато є напрямків. А є ще мобільні групи. 

Я служу в мобільній групі. Таких у нас є 5. Вони перебувають уздовж лінії бойового зіткнення на п’яти напрямках. Це групи з 4-6 людей. Я служу на Запоріжжі, або нас перекидають на Миколаїв і Херсон. Дві групи на Донеччині служить, є група на Сумщині.

Ці групи складаються з декількох артистів різних жанрів. Зазвичай там є поет, музикант, лялькар. Можливо, хтось, хто вміє розказувати історії — гуморист або просто сторітелер. І ось ці мобільні групи зараз називаються «Культурним десантом». У наші задачі входить безпосередня робота з особовим складом. 

Війна — це така штука, яка схожа на день бабака десь приблизно. Коли ти прокидаєшся, а в тебе все так само майже, хіба що трішки відрізняються місця, куди тобі треба поїхати. Але, в принципі, все воно має такий самий вигляд і в тебе одноманітні задачі. Коли це триває вже не перший рік, не другий, а четвертий — звичайно, ти від цього втомлюєшся. Навіть якщо ти цього не помічаєш, воно все одно фоном висить. І це реально підгружає. 

Про концерти в підрозділах 

Це ніби 3-4 концерти на день. Маленькі можуть бути зустрічі. Це може бути дві людини й нас четверо приїжджає, просто в хаті. 

Нас там, зрозуміло, всі називають артистами, хоча ми такі самі військовослужбовці й у нас свій наказ є. Часто перший раз, коли приїжджаємо, то чуємо: у нас не захотіли пацани йти, нащо мені цей концерт, мені б поспати, попрати речі, у мене є типу день, щоб відпочити. І потім їхні побратими ідуть на зустріч, роблять відео, фотки, розказують, як там було, і вони: а чому ви мене не покликали? І коли ми приїжджаємо в підрозділ вдруге, то люди вже з задоволенням ідуть. 

Це не зовсім звичайний концерт. З військовими розмовляють такі ж військовослужбовці, як вони. Немає претензії, мовляв: а чого ти не на війні? І, в принципі, ми не зовсім і концерти робимо. Це як розмова друзів.

Про війну і творчість

Мені зараз легше стало писати. Приводів для написання і тем є набагато більше. 

Війна — це взагалі дуже поживне середовище для творчості. Думаю, буде багато книг, пісень, сценаріїв, вистав. І ми ще будемо довго цю історію розмотувати. Я через це побратимам говорю: навіть коли ви втомилися і думаєте, що не розумієте, чим ви тут займаєтеся, які б задачі у вас не були, — ви зараз пишете історію. І я їм раджу: запам’ятовуйте, записуйте, надиктуйте собі на телефон. Тому що дуже скоро це буде сюжетом фільмів і книжок. А, можливо, і вже стає.

Чи можливі конфлікти в музичному середовищі після закінчення війни 

Ніяких конфліктів не буде. У нас же в суспільства пам'ять, як у рибки гупі. Приїде Потап, Винник — і всі підуть в Одесу на Аркадію курить кальян. Але прийдуть «соціально стурбовані» люди й будуть це розв’язувати якось своїми методами. 

Мені хочеться, щоб якось до людей доходило. З кожним падінням ракети, з кожним вибухом дому. Людині має починати ставати соромно, вона має опускати очі, якщо не знає української мови. І, якщо говорити російською, то тихенько і в пів голосу. Тим паче ще починати щось розказувати. 

Мені здається, було б легше, якби це на рівні законодавства вирішили. Як у Давньому Римі — хто воює той і голосує, той і обирає. Заслужи право бути громадянином. Зрозуміло, що це трішки архаїчні методи, але це, думаю, зняло б дуже багато питань.

Думаю, що в нас все одно залишиться дуже мілітаризована країна, навіть після закінчення війни. Мені здається, що люди, які пройшли через війну, будуть більш відповідально ставитися до влади й менше собі дозволяти. Те, що потрібно надавати якісь преференції людям, які зараз платять кров’ю, це, як на мене, очевидно.