«Вся х*рня приходила до нас з рашки». Дмитро Кумар (гурт «1914») про скандали з виїздом за кордон, новий альбом і чорну археологію

Про новий альбом

Це перший альбом за 4 роки. Які очікування? Жодних. Я вже давно нічого не очікую, щоб не розчаровуватись. Власне, я проробив те, що було важливо для мене самого персонально. І я вважаю, що, в принципі, ми зробили одну найкращу наразі нашу роботу.

І я персонально провів найцікавішу свою дослідницьку роботу, написав, я не знаю, як це називається, це поки що маленька книга. Це не мерч, це пряме продовження альбому. І, в принципі, я особисто як автор вважаю, що вони повинні йти разом. Тобто не можна відділяти альбом і книгу, тому що альбом концептуально побудований на житті, бойовому шляху, переживаннях і житті солдата зі Львова. Як для нього почалась велика війна, як москалі захопили Львів, Галицька битва, битва на Гнилій Липі, і далі форти Перемишля, і понеслося. 

Карпати, італійський фронт, полон, і так далі. Аж до боїв УГА у Чортківській офенсиві. І, власне, якщо ти дуже поза контекстом, ти можеш, звісно, послухати музику, сказати: клас, хлопці грають, навалюють. Але щоб зрозуміти про що це загалом, які історичні події, що відбувалося, в якому це контексті було, про переживання головного героя і так далі, то ти береш оцю книжечку і трек за треком, тобто там по роках — 1914, 1915, 1916, 1917. І так от, як іде альбом, ти просто читаєш, дивишся фотографії. Я використав близько, мабуть, 300 різних архівних фотографій, і листів, листівок, і так далі.

Про концерти за кордоном 

У мене онкологія, ну, точніше, тьфу-тьфу-тьфу, наразі немає, тобто ми там радикально відрізали все, що можна відрізати. Є наслідки, які я лікую постійно в лікарні. (Через хворобу Дмитро Кумар виключений з військового обліку — ред.) Але, знову ж таки, чи це хоч якось допомагає гурту турити за кордоном? Ні, не допомагає.

Чи можемо ми на щось розраховувати, сподіватись? Ну, хотілося б, тому що зараз змінився підхід, нарешті є чітко прописана процедура виїзду музикантів, затверджена Кабміном, і в цьому бере участь і обласна адміністрація, і Мінкульт, і, відповідно, є перелік документів, які можна зібрати, подати і мати надію, що вас випустять. Особливо якщо подивитися, на яких ви фестивалях і які тури, і прикинути, скільки ви можете звідти привезти грошей на ЗСУ. Ну, і зважити, чи цікавіше буде, щоб там якийсь Дмитро Кумар сидів у Львові, чи все ж таки хай з’їздить з прапором України на найбільші фести Європи і розкаже про війну.

У нас були неприємні історії. Спочатку нас не випустили у 2023 році, не даючи жодної відповіді, чому і що не так з документами. Звісно, що не було жодних процедур, але тоді ми були заявлені на найбільшому фестивалі Європи, Hellfest, на 350 тисяч людей. Відповідно, масштаби можна собі прикинути. 

Тур Європою, Британією теж пролетів. Звісно, що це непривезені кошти. Втрачена репутація. І що найгірше, це кошти, які напряму йдуть на підтримку ЗСУ, купуються машини. 

Найгірше в цій ситуації, що наші слоти займає русня. Тобто український гурт, відомий у світі, не може турити. А росії можна турити. Тобто вони напали на Україну, вони агресори й окупанти. Але їм окей, вони їздять по всьому світу, в них нема проблем. 

Неприємна була ситуація, коли минулого року нам пропонують фестиваль, а в нас якраз злетіли виїзди. І я кажу: сорі, я не можу підтвердити. І через два дні на наш слот, на наше місце, оголошують російський гурт Grima. От і все. 

В нас скасувалася Мексика, в нас скасувалася Австралія, і на фоні того, що скасували і Мексику, і Австралію, скасували Штати. Штати перенесли на 2026 рік. Але Трамп ввів нові правила і отримати тепер візу в Штати — це ще ті танці з бубном.

Наразі в нас у планах, от у грудні ми маємо виступити в Мексиці, в нас анонсований фестиваль в Мексиці, і далі ми будемо працювати над візою в Штати. Але проблема для українського гурту навіть не в Трампі, а в тому, що для того, щоб отримати візу в Штати, ти повинен поїхати в Краків. А тут в діло вступає Міністерство культури. На цьому моменті, власне, все. Хочеш візу в Штати — їдь в Краків. Хочеш поїхати в Краків — ап, нема.

Про Першу світову 

Все дуже прозаїчно. Перша світова в моїй родині була досить такою темою глибокою. Тому що мій прадід був героєм, отримав нагороди. В якій армії він був? Австро-Угорщина. Свята Галичина. У мене вся дорога родина — це гуцули. І звісно, що вони були в Австро-Угорщині. 

Мій прадід Дмитро і його вуйко Олекса воювали. Були на італійському фронті, отримали нагороди. Тобто багато історій, коли я ріс, я чув і від діда, і від тата. І це якось мене надихало, було якоюсь такою сакральною зв'язочкою. Бо коли я народився, прадід вже помер, і я не застав його живим. Для мене це стало таким якимось, власне, ментальним зв'язком зі своїм корінням.

Потім я почав заглиблюватись в цю тему. Пішла література, поки мене не затягнули в так званий «коп», тобто чорну археологію. 

Я юрист за освітою, і я трошки розумію, що можна, що не можна. І, відповідно, ніякі городища, ніякі археологічні пам'ятки. З цим не мав справи. І досить швидко я свічнувся, власне, з цієї історії про чорну археологію. Знайшов однодумців, які займалися військовою археологією. Тобто для них насамперед Перша світова — це якісь там гранати, цікаві артефакти. Але знайти солдата, перепоховати або знайти жетон і спробувати ідентифікувати, це було прям таким вишаком. Круто.

Звісно, що ми працювали нелегально, тому що отримати в Україні легальний статус пошуківця, військового археолога — це танці з бубном, треба було статути й так далі. І ми дуже часто співпрацювали з офіціалами. От ти знаходиш в Карпатах, до прикладу, санітарний скид, у ньому 80 людей. Ти позначаєш це місце, дзвониш: хлопці, в нас тут таке є. Та й все. 

Є такі довбо*оби, які примудрялися навіть зрізати ґудзики з мундирів. Вони викопували тіло солдата і повністю його обдирали. І ми знаходили вже просто кістки, розірвану форму і так далі. З такими треба боротися, причому навіть вже не кримінальним кодексом, а просто пізд*лями такими, щоб вони з гори не спустилися.

Про «Братів Гадюкіних» 

Я не люблю «Гадів» і вважаю, що вони знищили українську рок-музику. Через те що «Гади» почали, власне, оце суржиком стібати в рок-н-рольному варіанті, стібатись з галичан, осміюючи а-ля сільський наратив, «рагулів».  

Кузя взагалі був з війська «асвабадітєлів». І Галичина не була для нього рідною, і, відповідно, українська мова навіть не була для нього рідною, скажемо так. Тому він свою кар'єру в Москві й закінчував. І для нього стібатись з українців, а це по суті стьоб з українців, це було якось прикольно і показувало його таку зверхність, оцю «рускомірську» зверхність.

Зі мною, може, багато хто не погодиться. Мені глибоко пох*й на інший погляд, тому я говорю так, як я думаю. 

У Львові в 1990-х було модно говорити російською в неформальному середовищі, навіть якщо ти з українськомовної родини. Навіть я говорив. І російською вів ЖЖ. Я приходив додому, з татом говорив українською, я їхав в Карпати до діда з бабою. А потім виходив на тусовку, і: «Прівєт, рєбята».

Була оця тема, знаєш, що українське, воно, типу, сільське. Якщо ти говориш українською, то ти трохи селюк, трохи рагуль, і типу отаке. А от коли ти говориш російською, то ти носій культури. Неформальної культури. І оцей сраний комплекс меншовартості, на який і я так само в певний період повівся, він насправді був жахливий. 

А «Гади» започаткували оце абсолютно легальне знищення української мови в рок-н-рольному просторі. Тобто вони зробили оцей суржик рагульський, вони спеціально перекручували слова, і їх почали наслідувати. Навіть я у своїй сраній ранній творчості, а-ля там з гуртом «Тостер», я наслідував, співав там: у тебе такі груді, у тебе такий розмір. Тобто я, знаєш, цією мовою довгоносиків намагався співати. І це, ну, камон, це жахливо, це тупо.

І більшість українських гуртів, якихось панк, рок-н-рольних і так далі, намагались перекручувати за «Гадами». І це, бляха, жахливо.

Чому б не використовувати гарну українську мову, підіймати її на високий рівень, робити нею контент? Коли совок вже тріщав і можна було підіймати українську мову, підняли що? Стьоб з українців. А це, по суті, комплекс меншовартості.

І коли ти починаєш це аналізувати, типу, бляха, а звідки це прийшло? І ти такий: ну точно не від Івасюка це прийшло. І точно не від гурту «Аптека», які виходили й у 1989 році грали ах*ренний хеві-метал, з гарною, рівною, нормальною українською мовою. Це пішло від «Гадів».  

Про музичні субкультури

Оці от протистояння — металісти проти реперів і так далі — це було тільки в постсовку. От ну серйозно, це долбо*бізм — ми волосаті металісти, зараз ми підемо, втащимо хлопцям у широких штанах.

Чому, бл*ть? Тому що ви просто ніколи не чули кросовера, бо він ще до нас не докотився? Ви ніколи не бачили співпраці Biohazard з Onyx, ви ніколи не чули Clawfinger, ви ніколи не чули Anthrax з Public Enemy з 1988 року. Камон, послухайте. Вспокойтесь. 

Тобто до нас просто це не докотилось і ми були дикими, не навченими просто. Ми не мали розуміння, що таке субкультура. 

До речі, оця вся х*рня приходила до нас з рашки. Це отам були оці проти там ще якихось. Це спосіб контролювати, в тому числі. Власне і ми, як звичайні одомашнені примати, в такий спосіб мітили свою територію.

Ми збивалися в групки й оце наш ореол існування, а інші примати, інше стадо, воно не наше, воно в широких штанах. Абсолютно нормальна поведінкова модель приматів у пубертатному періоді. Якщо ми говоримо про всю решту світу, а не країни Варшавського договору, там такого нема.

Там приходять до нас на концерти 60-літні панки, металісти, якісь цілі сім'ї приходять. І кажуть: о, ви про Першу світову співаєте. І починають сімейні фотографії показувати: о, дивіться. І вони в футболках Judas Priest і Black Sabbath. Нема такого, що вони з кимось конкурують, просто ми не звикли. Для нас це дивно і ми намагалися сепарувати. А там це все абсолютно планомірно. І субкультури випали з їхнього контексту.  

Про гурт «Тостер»

Це сором. Ми збиралися, останній раз відіграли, по-моєму, в 2015-му. І це кожного разу було таке: господи, ну давайте, гаразд.

Мені дуже багато людей закидають: та камон, чуєте, це ж на той момент було весело, було класно. А я розумію, що це гівнарство. Тобто, ну от прям 100% гівнарство.  

Це не нішевий панк-рок. Це не нішевий хардкор. Бо ми не знали нічого про нішевий хардкор і панк-рок. Ми росли, це музика середини 1990-х, коли не було інтернету. Не було музичних видань. І ти Sex Pistols переписував з касети на касету. Ти все абсорбував, все тягнув, і вважав це панк-роком. Ти слухав тих самих «Гадів» і такий: ого, це типу рок-н-рол, можна теж домішати. 

І я вважаю це абсолютним соромом і гівнярством в сенсі навіть не того, як це зіграно, а в сенсі того, як я поводився на сцені, що я ніс зі сцени і що я співав. Тому що в усьому світі хардкор-гурти, от в Штатах, де, власне, ця культура виникла, вони вже в своїх 15 років формували хардкор-сцену. Подивись на Agnostic Front, на Black Flag. А я в 15 років співав, ну, убогу х*рню, назвемо це так. Бо в нас не було цієї культури і розуміння цієї культури, і ми її намагалися намацати. Чи вийшло намацати? Ну, мабуть, в подальших проєктах вийшло. В «Тостері» — ні.

Як змінилися українці

Із 2019 року ментальність, світобачення і взагалі українці як нація дуже змінилися. На жаль, через критичні умови, через війну. Навіть не так, війна триває з 2014 року. Через повномасштабку, бо в свідомості багатьох людей війни в 2014 чомусь не існувало.

В ментальності і в реальності багатьох людей її просто не було до 2022 року. Я не знаю, чому так, тому що з перших днів війни ми зразу говорили в кожному інтерв'ю, що, камон, в нас війна, на нас напали. 

Люди змінилися, і мені подобається те, як змінилися українці. Так, вони зараз більш озлоблені, більш нестримані, але за цим всім видно, як формується нація. От одна нація. Тому що ми були — там східняцьке бидло, там галицькі рагулі, там волиняки, а в Ужгороді цигани, розумієш? А в Криму москалі. А зараз ні, зараз це все Україна, і це все українці. І оце сприйняття мені подобається, навіть через призму озлобленості.

Ми, як нація, почали завершальний процес формування, який європейські нації пройшли ще там в середині XIX століття, в часи весни народів і так далі. Ми, на жаль, дуже болюче завершуємо цей процес зараз, і з одного боку це жахливо, а з іншого боку це історичний процес кожної нації. Історична необхідність.

Історична необхідність для нації зрозуміти, що вона нація, що вона не просто етнічна, моноетнічна, вона політична нація. Ми відбулися вже як політична нація, і я бачу, що ми отримуємо якусь зрілість.