«"Х-фактор" — це наша помилка». Павло Варениця про Epolets, кар’єру моряка, мову та 14 років на сцені

Про імідж і інтерв’ю

Я дуже довго шукав свій образ. Потім випадково відростив волосся і подумав, що це дуже красиво вийшло. А з початку повномасштабки я побачив, що в мене з'явилось волосся на обличчі, і подумав: може вуса відростити? Відростив. І воно якось дуже класно заметчилось.

Я не ходив на інтерв'ю. Це не мій жанр. Розмовний жанр — це не сильно моя сторона, я це не дуже люблю. Я люблю в компанії поговорити, а коли справа стосується інтерв'ю, то мені… 

Я сором'язливий. Я якраз оця людина, яка нічого не говорить, рідко щось влучне може сказати під час розмови. Але потім я буду їхати десь за кермом і такий: о, отут можна було отак відповісти. На сцені я зовсім інша людина. Я не знаю, що відбувається в голові, але на сцені це зовсім інша людина.

Про 14 років на сцені  

Я не можу перестати писати музику, навіть попри всі наші перерви, які були. 

Я б розділив наш період «до» повномасштабки й «після». Бо десь до 2019 року весь матеріал, який ми написали, це був і спосіб життя інший, і по-іншому писали пісні. Я дуже багато свідомості своєї лишав у соцмережах, у своїх дописах в Instagram. А пісні писав більше розважальні — і за текстами, і за загальним меседжем. А після повномасштабки мені захотілося все вилити в піснях. Мені дуже сильно подобається писати, я не можу перестати й не писати.

Ми з 2012 року. Нам 14 років. Але я постійно почуваюся початківцем. І коли я десь почуваюся початківцем, я починаю досліджувати. Так було з TikTok. Постійно тренди змінюються, і ведення TikTok я теж змінив вже декілька разів. 

Я не відчуваю себе «дідом», якщо в цьому питання. Бо в мене основна робота теж пов'язана з постійним якимось пошуком нових трендів. Тобто, я руку на пульсі сучасності тримаю і в музиці, і на основній роботі. 

Ми давно не є якимось мейнстрим-рок-гуртом. Я завжди відчуваю себе інді-музикантом. Я можу взяти в будь-який момент музичну відпустку. Це дуже класне моє хобі, в якому я поки не відчуваю себе дідом. Щойно я почну відчувати себе дідом, мені здається, я, напевно, перестану цим займатися.

Про 2010-ті й участь у «Х-Факторі»

2010-ті — то був складний період. Зараз набагато простіше, бо є соцмережі й алгоритми, які можуть просунути тебе з самого початку, якщо ти цікавий артист і в тебе цікаві продукти. Причому можна і вистрілити, і просуватись, і далі залишатись незалежними, робити музику, яка пре. Це дуже класно.

Ми брали участь в «Х-Факторі» й дуже багато робили того, що нам не подобалось. Нам пояснювали, що це потрібно, що всі так роблять. І ти максимально робиш те, що тобі не подобається, а потім приходить величезна аудиторія, яка вимагає від тебе робити те саме. А ти не хочеш цього робити — і вони просто розбігаються. І ти спочатку починаєш розчаруватися в собі, у своїй творчості через те, що думаєш, ніби в тобі якась проблема, що ти якийсь не такий. І у нас в групі дуже багато було суперечок на цю тему, і це прям кризова історія для нас. Бо, ну, не знаю, я був молодшим трохи, і дурнішим, і я прям дуже все сприймав за чисту монету.

Ну і, зрозуміло, що амбіції були ті ще такі юнацькі, коли здавалося, що треба хапатися за будь-який шанс. Ми, власне, тому туди й пішли. Я думаю, це помилка, що ми пішли туди, бо зараз, аналізуючи, розумію, що ми б і так органічно добрали тих масштабів. Але на той момент мені здалося — ну, блін, це непогана ідея. Був 2014 рік, у людей небагато було грошей, з концертами в нас справи дуже погіршилися. Ми випустили наш, як зараз кажуть, типу, найсильніший альбом, але в нас не було ні концертів, ні грошей, ніякого розуміння перспективи, нічого, абсолютно. 2015 рік несподівано звалився з величезною кількістю фестивалів, але рішення уже піти туди ми прийняли до цього.

Якби буквально на кілька місяців пізніше, я би вже не прийняв це рішення. Але ми вже вирішили. І я подумав: ну, блін, зайвим не буде. Але я не розумів, наскільки глибоко цей проєкт може зануритись всередину нас. Ми ж там і жили. І це впливає однозначно на твоє сприйняття світу. Ну і так, ми після цього з хлопцями дуже конфліктували. Бо кожен теж, ну, я б не сказав, що зловив зірку, але кожен зрозумів, що він може щось зробити один. І він, як окрема одиниця, набагато важливіший, ніж сама група. Коротше, сатанинська витівка.

Єдиний проєкт, який мені з усіх телевізійних подобається, це Нацвідбір «Євробачення». Це дуже класна історія. Якби в нас частіше проводились подібні конкурси й хтось би їх спонсорував, то це б дуже було прикольно, бо це спонукало б людей, музикантів. Єдине — щоб правило було, що ти можеш брати участь тільки один раз. Тоді це якось, типу, все рухало б.

Про роботу в ІТ

В мене конкретно це не зовсім IT, це YouTube. Ми робимо розважальні YouTube канали. Анімація, монтаж. І я типу head of production. 

Мені завжди здавалося, що коли є нормальна робота, коли вона успішна, коли все виходить, коли є гроші, то це такий непоганий шанс врешті кинути музику, бо з хорошою роботою важче для себе знаходити мотивацію на те, щоб тягнути та вй*бувати. 

Мені дуже подобається моя робота. І мені дуже подобається писати музику. І я знайшов якийсь баланс. Коли я пишу музику — я відпочиваю від основної роботи. Коли я займаюся основною роботою — я відпочиваю від музики. Я фокусуюся виключно на продукті, який роблю. І мені це дуже подобається. Це комфорт. 

Я це зрозумів якраз після «Х-фактора». До того я був дуже сильно сфокусований на тому, щоб заробляти принципово тільки музикою. 

Але власне ІТ у мене почалось буквально там десь 2020 рік. Я в цьому плані дуже класичний. Коли всі на карантині сиділи й розповідали «та треба сідати й щось вчити», я сидів і вчив буквально. І з цього моменту почалося ІТ. 

Я би не хотів, щоб моє життя закінчувалося тільки музикою. Для мене це якраз сумно, коли повністю обмежитися тільки музикою. Це прикольно, напевно, в якійсь фантазії. Чи з іншою людиною. Мені не подобається.

Про пісні

Я не люблю і не вмію писати однакові пісні. Навіть якщо я розумію, що написав хітову пісню, то не можу її закінчити, бо в мене вже є така пісня. І вона мене не вставляє.

Можливо, це на щастя. Можливо, це якраз моє прокляття. Мені потрібно щось робити. Щось шукати, що я ще не робив. 

Зараз ми випустили пісню «Краш». Це про те, що мені не вистачає. Я дуже люблю танцювальні пісні 1980-х, з їхньою мелодійністю. Depeche Mode, Duran Duran, Dire Straits. Таке все, знаєш, з великою сивиною. Я це дуже сильно люблю. З їхнім наївним вайбом і текстами. Мені цього дуже не вистачає в україномовному сегменті. Тому я написав таку пісню. Вона мені дуже зараз подобається. Дуже розй*бує. І я думаю, що я ще щось таке найближчим часом напишу. 

Але зараз ми будемо випускати пісню з Артуром «Скажи щось погане». Це мій колега, якого я обожнюю. І це інший трек, інший вайб. Це більш такий ніжний, сексуальний рок-н-рол. Такий дарк рок-н-рол. І мені це теж подобається.

Далі буде ще один. Про нього не розкажу. А він взагалі в такому драм-н-бейсі.

Мені подобається робити фіти, тому що у фітах ти більше можеш розкритися для експериментів. Хоча іноді фіти виходять потім не фітами, але пісня хороша, подобається, ти випускаєш її. Тобто, якщо не складається співпраця.

Про тенденції

Останнім часом в Україні є значно більше потреби в веселих піснях, смішних, про стосунки, про щось таке курйозне. Я повністю це відчуваю і це стосується не тільки музики, це стосується і кіно, і серіалів. Думаю, це одна з причин, чому «Ти космос» так вистрілив. Бо якраз цієї віри в щось світле і людське дуже сильно не вистачає, і якраз це всі отримали, хто приходив на кіно. І дуже класно він закінчився, недомовлено так, і це теж дуже торкнуло. І в піснях так само. Я це відчуваю, і тому оці наші драматичні пісні, вони якраз трохи перестали з мене литися.

Про мову 

В Одесі мого дитинства все навколо було російське. Артисти, музиканти, блогери, фільми, кіно, актори — все. І я, як більшість навколо мене, сприймав себе частиною СНД. Не росії, але СНД. Тобто, ми конкретно територіально перебуваємо в Україні, ми українці, але це величезний простір, на якому всі зростають.

Але мене це з самого дитинства підсвідомо дуже якось різало. Блін, це ж Україна. Чому ми максимально сфокусовані на російських акторах і музиці? І от в моєму полі з'явився альбом ВВ «Музіка». Я вважаю, що це взагалі стовп, на якому досі стоїть весь український рок.

Це геніальне поєднання етніки й сучасного року. Мене настільки це все перевернуло, це дуже важливий для мене альбом. І потім через якийсь час з'явилася Карна, і далі Чемеров.

Я дуже сильно захоплювався українським роком. Коли ми створили групу, я почав писати російською, але переважно англійською, бо ми співали англомовні кавери. Але мені дуже хотілося написати українську пісню.

Це відбулося тоді, коли ми почали вже їздити. Цей паралельний аналіз: а для кого ми співаємо? Чому ми співаємо англійською в Україні? Це так мені дивно раптом здалося після концертів в Тернополі та у Львові. І десь там же народилася наша перша пісня «В твоїх очах». І «Забули, хто ми є» — це була друга така свідомо українська пісня.

Про хвилювання перед концертом

Я завжди хвилююся. Але відчуття, коли ти вже на сцені, і відчуття після концерту вартують цього тремтіння на початку. Я кожен концерт хвилююся, особливо, якщо це якийсь фестиваль. Тоді мене краще взагалі не чіпати Я максимально фокусуюся, закриваюся в собі.

Про Одесу і кар’єру моряка

Я прожив у Києві 7 років. А після ковіду повернувся (в Одесу — ред.), бо мені у 2021-му відчувся такий, назвімо це, ренесанс культури в місті, що мені захотілося там лишитись. Вільніші обмеження були в Одесі, тому дуже багато людей туди поїхали. Дуже багато відкривалося барів, клубів, місць, збиралося дуже багато цікавої молоді, дуже багато відкривалося молодих бізнесів. Це так стрімко почало відбуватися, що мене це захлиснуло. Я думаю: чого я в Києві сиджу? Там же море! Я дуже люблю Київ, дуже люблю киян, але мені тут не вистачає моря.

Я не пляжник, я люблю море. Просто мені треба дивитись на нього. Особливо на порт. Це пов'язано з моєю професією в минулому. 

Я був моряком 5 років, побудував кар'єру. Коли я порт бачу, мені просто всередині дуже стає спокійно. І коли море бачу, дуже спокійно. Це відчуття чогось дуже такого великого, порівняно з чим всі твої проблеми дорівнюють нулю. 

Я не те, що якось з самого дитинства хотів стати моряком. Просто в мене тато моряк, у мене дід моряк, і в мене навколо всі сусіди моряками були. Це логічне коло розвитку одеського хлопчика.

Я вступив у морську академію, але вже в академії я зрозумів, що мені потрібно її закінчити, бо батьки мене сюди направили, отримати диплом і попрощатися. 

Десь на третьому курсі я пішов у перший свій контракт. Це був, здається, 2006-й. Ну й у 2011-му був мій останній контракт. І я створив після цього гурт. 

Це дуже важка професія. Дуже важка. Дуже багато її романтизують, бо це правда дуже красиво, коли ти прокидаєшся кожен ранок, виходиш на палубу з чашкою кави й спостерігаєш такий світанок, який можна побачити тільки на заставках Apple. Ми проходили Магелланову протоку і це найкрасивіше місце на землі, яке я бачив.

Коли ти це все бачиш, тебе це дуже захоплює. Але водночас це тільки частина. Бо були контракти, де я міг по декілька днів не виходити на палубу взагалі. Я був вайпером, четвертим механіком. Це машинне відділення, яке всередині. Вайпер допомагає механікам, прибирає гайки, крутить, прибирає десь мастила, десь паливо, тримає машинне відділення в чистоті. 

Кожен контракт — це сюрприз. Ти на 4-6 місяців опиняєшся з людьми, яких не знаєш. Працюєш з ними, а це дуже різні люди. Ти разом з ними в замкнутому просторі, спілкуєшся тільки з ними. 

Тоді не було інтернету. Старлінків не було. І єдиний зв'язок з домом був — якийсь супутник, на який ти просто перекидав імейл. Водночас робота дуже важка. Якось ми в Китаї приймали судно і після цього два тижні по декілька днів не виходили на палубу, не бачили сонця. Ми просто жили там. Бо постійно були якісь аварійні ситуації, потрібно було щось ремонтувати. Ти топишся в цих мастилах, ти такий мокрий, брудний. Це дуже складна робота.

Але це не була головна причина. Головна причина — що я не бачу рідних, втрачаю зв'язок з рідними. У нас є з дружиною розвага — ми періодично можемо влаштувати ретроспективу кіно ввечері. І вона каже: «Ну, що подивимося?». Я кажу: «Давай щось з того періоду». Бо я не знаю, що виходило в той період. Мені просто можна будь-яке кіно показувати, я його не бачив і для мене буде — вау. 

Але це важлива частина мого життя, бо я побував в кожному майже куточку світу. Я побачив різні культури. В мене багаж просто якихось таких моряцьких історій з пабів. Якщо немає, що розказати в барі під час зустрічі, то можна завжди згадати якусь дуже дивну і веселу історію з цієї роботи.