Щодо мирного плану. Якщо коротко — я в а..ї
У 1938 році лідери великих держав теж дуже втомилися від загрози війни, якої ще навіть не бачили на власні очі. Вони сіли за стіл без однієї країни, вирішили за неї долю, віддали частину її території агресорові, назвали це «важким, але необхідним компромісом» і повернулися додому з папірцем про «мир для нашого часу». Через рік танки перетнули кордон із Чехословаччиною і поїхали далі, а всі раптово «здивувалися», що диктатор сприйняв поступки як запрошення, а не як попередження.
Я згадав про це не для красивої паралелі, а коли дочитав до кінця 28 пунктів сьогоднішнього «мирного плану» для України й росії. Дуже впізнаваний жанр: документ, написаний мовою дипломатії, де за словами про стабільність, гарантії і відбудову ховається проста конструкція — жертві пропонують оформити власну поразку так, щоб усім іншим стало простіше жити далі.
Якщо зняти із цього тексту всю декоративну обгортку, перед нами доволі цинічна угода. Україні пропонують юридично погодитися з тим, що російський контроль над Кримом, частиною Донеччини, Луганщини, Херсонщини й Запоріжжя стає «новою нормою». Частину територій, які ми сьогодні утримуємо й за які платили щоденною ціною втрат, нам пропонують звільнити самим — під виглядом «буферної зони», яку світ готовий вважати російською, навіть якщо російські війська там якийсь час фізично не стоятимуть. Це не просто фіксація лінії фронту, це добровільна здача ще одного шматка країни в обмін на обіцянку, що далі, можливо, не підуть.
Далі — більше. Ми маємо переписати власну Конституцію так, щоб питання про вступ до НАТО навіть теоретично не могло з’явитися на порядку денному, а сам Альянс офіційно зобов’язується нас туди не пускати. Нашій армії ставлять ліміт щодо чисельності й можливостей, причому без будь-яких дзеркальних вимог до російської сторони. На нашій території забороняють будь-яку присутність іноземних військ, навіть у форматі миротворчих місій. Тобто країна, яка вже двічі стала об’єктом російської агресії, отримує не додаткові інструменти захисту, а набір обмежень, що мають зробити її безпечною — але не для себе, а для тих, хто з нею воював.
Окремий блок — так звані гарантії безпеки. На папері вони звучать солідно, але якщо подивитися на механіку, стає зрозуміло, що гарантують вони насамперед спокій від України, а не для України. Ключова логіка така: доки ми мовчки погоджуємося з новими кордонами, не намагаємося силою повернути свої території і не ставимо під сумнів нав’язаний нам статус-кво, гарантії діють. Щойно Україна робить спробу змінити ситуацію — гарантії припиняються, санкційний тиск із росії знімається, будь-яка підтримка стає «непередбаченою», тому що саме ми «порушили домовленості». Порівняйте це з тим, що передбачено для росії: у разі нового нападу нам обіцяють «жорстку й скоординовану реакцію» та повернення санкцій, без чітких зобов’язань, без автоматизму, без зрозумілого політичного механізму. Нас зв’язують юридично, росію — морально й умовним формулюванням, яке кожна наступна адміністрація може трактувати так, як їй зручно.
Усе це підкріплено економічним блоком, який, на перший погляд, схожий на план відбудови, але якщо уважно прочитати — працює як прейскурант. Нам обіцяють великі фонди, інвестиції, спеціальні пакети підтримки, швидший рух до ЄС, участь американського та європейського бізнесу у відновленні інфраструктури й промисловості. За нормальної ситуації це було б раціонально й необхідно, тому що країна справді потребує колосальних ресурсів, щоб зібрати себе заново. Проблема в тому, що в цьому документі гроші виступають не як інструмент підтримки союзника, а як засіб оплати нашої згоди. Від нас очікують схвалення нових кордонів, відмови від НАТО, мовчазного закриття питання відповідальності агресора, а натомість пропонують можливість швидше відбудувати те, що лишилося. Це не допомога партнерові, який вистояв. Це спроба викупити в нього право на справедливість і власну позицію.
Найбільш промовиста частина — блок про амністію. Там не просто не йдеться про репарації, про міжнародні трибунали, про бодай якісь елементи юридичної оцінки скоєних злочинів. Там прямим текстом закладається повне прощення «усіх учасників конфлікту» й зобов’язання в майбутньому ні до кого не мати претензій. Для тих, хто писав цей текст за зачиненими дверима, це, можливо, виглядає як прагматичний жест: усі роблять крок назад, ніхто нікого не переслідує, можна рухатися далі. Для людей, які ховали своїх рідних у Бучі й Ізюмі, які виходили з підвалів Маріуполя, які роками чекають звістки про депортованих дітей, це означає одне — те, що з ними зробили, офіційно визнають важливою, але вже закритою темою, яка не матиме наслідків для тих, хто натискав кнопки «старт» на пультах ракет і підписував накази.
У цій точці питання вже не в політиці, а в елементарній гідності. Коли країні, що пережила таку війну, пропонують не просто погодитися зі втратою територій, а ще й поставити підпис під формулою «ніхто ні за що не відповість» — це не про мир, а про легалізацію безкарності. Мир без справедливості завжди тимчасовий, бо залишає мільйони людей із відчуттям, що їхній біль став розмінною монетою в чужих переговорах.
Окрема історія — віра в те, що росія раптом почне виконувати бодай щось із того, що підписує. Ми вже проходили всі етапи: договори про дружбу й повагу до кордонів, Будапештські гарантії, Мінські домовленості, численні «режими тиші», які закінчувалися новими обстрілами. Формула завжди одна й та сама: москва підписує те, що їй вигідно в конкретний момент, використовує паузу для перегрупування й повертається до агресії, коли вважає, що їй це сходить з рук. Сьогодні нам пропонують повісити всю конструкцію нашої безпеки ще й на обіцянку, що ця сама росія більше так не зробить. Це не наївність, це ігнорування власного досвіду заради політичного комфорту тих, хто хоче закрити тему України одним підписом.
Якщо скласти все це разом, стає очевидно, що план написаний насамперед під запит російської сторони й під втому західних столиць, які хочуть перекласти відповідальність за війну в зручний для себе формат. росія отримує закріплення захоплень, поступове зняття санкцій, повернення до великої політики й економіки. Захід отримує можливість сказати, що «зупинив війну» й звільнив собі ресурси для інших криз. Україна в цій конструкції має погодитися бути країною, яку скоригували по контуру, обмежили в можливостях захисту й позбавили права ставити питання про справедливість.
Важливо розуміти: проблема не в окремих деталях, а в загальній логіці. Нам пропонують не просто набір технічних рішень, а нову рамку, у якій наша держава має існувати — менша за площею, тихіша в голосі, контрольована у своїх безпекових рішеннях і примусово «без претензій» до агресора. Прийнявши цю рамку, ми визнаємо, що порядок денний визначає не реальність нашої війни, а чужий страх перед її продовженням.
Мир нам потрібен, і що швидше, то краще. Але мир, побудований на нав’язаному забутті, купленій мовчанці й винагороді того, хто почав цю війну, буде недовгим і несправедливим. Це буде пауза, яку ми оплачуватимемо своїм суверенітетом, тоді як той, хто двічі прийшов на нашу землю з війною, отримає сигнал, що сила працює краще, ніж будь-які правила. Саме тому важливо чесно сказати: такий план — не про Україну і не для України. Він не знімає загрозу, а лише переносить її в майбутнє, вдаючи, що питання розв’язане. І якщо нас у цій історії намагаються не переконати, а викупити, то перше, що ми маємо зробити, — не погодитися бути товаром.
Це авторська колонка. Думка редакції може не збігатися з думкою автора.