18 тисяч злочинних воєнних епізодів через одне серце. Історія правозахисниці Олександри Матвійчук
День правозахисниці, голови правління «Центру громадянських свобод» Олександри Матвійчук розпочинається о пів на дев’яту в офісі в середмісті столиці. Онлайн-зустрічі, листування — кожну вільну хвилину вона хапає смартфон, аби глянути на екран: дещо в графіку посувається, дещо виникає просто на ходу.
Про те, чому стала займатися правами людей, як заснувала «Євромайдан SOS» та скільки болю воєнних злочинів щодня проходить крізь неї, Олександра Матвійчук розповідала hromadske у проміжках між робочими зустрічами та дзвінками.
Наша розмова з Олександрою відбулася до того, як правозахисна організація «Центр громадянських свобод» стала лауреатом Нобелівської премії миру.
Усвідомлення, що зло так близько, підштовхнуло стати правозахисницею
Після короткої бесіди-знайомства Олександра проводить нас до свого кабінету. На стіні висить постер із зображеннями Небесної Сотні. «Центр громадянських свобод» надрукував їх кілька тисяч. Постери розсилали до державних структур, просили розмістити в себе на стіні замість портретів президента.
За вікном її кабінету дощить. «Все як у житті. Я люблю дощ, і я гулятиму під дощем», — усміхається Олександра, поки домовляємось про прогулянку. Але пізніше розвиднюється, і ми йдемо вже сонячним Хрещатиком. Сяйво відтінює яскраві сині очі та довге пшеничне волосся. Сережки, каже Матвійчук, — єдине в її образі не українського виробництва.
Олександра з родини бюджетників: тато — лікар, мама — вчителька. Дівчина пам’ятає голодні 90-ті, коли найбільший смаколик був — хліб із маслом та сіллю. Батьки її любили, але казали: все, чого вона досягне, досягне сама. Змалечку Матвійчук мріяла стати театральною режисеркою. Перші премії Олександри-школярки були за написання п’єси, а премію від PEN імені Василя Стуса 2007 року отримала за внесок у культурну сферу.
Але зрештою пішла на юриспруденцію, щоб захищати людську гідність. Якось у школі Олександра дізналась історію Василя Стуса. «Він помер уже за мого життя. Тобто тоталітарна система, яка знищує людей і їхні права, — це не якісь середні віки. Усвідомлення, що зло так близько, змусило мене ще в шкільні роки перелаштуватися».
Вражена історією поета, Матвійчук — з русифікованої родини — почала розмовляти українською, цікавитися правами людини. Виграла у школі конкурс робіт на тему людської гідності.
Також на дівчину вплинуло зростання в колі дисидентів. «Один з моїх учителів — Євген Сверстюк, політв’язень радянських таборів. Він мною опікувався, запрошував додому. У нього збиралися дуже достойні люди. Вони говорили те, що думають, і жили так, як говорять», — Олександра захоплюється цими людьми й досі.
Вона закінчила гімназію в рідній Боярці з золотою медаллю, вирішила вступати до КНУ імені Тараса Шевченка на юридичний і там стикнулась із корупцією. ЗНО ще не було. До першого іспиту — права — Олександра була добре готова. Викладач, який потім її навчав, опитав вступницю та вийшов з аудиторії. «Я так зрозуміла, що він пішов запитати в приймальної комісії, чи можна мені поставити 5. Із золотою медаллю я б тоді автоматично проходила».
Але з права, як і з історії, отримала «четвірку». Третій іспит — українська мова. Викладачка-філологиня не підпорядковувалась юридичному. «Коли я їй на тему сполучників цитувала «Золотий гомін» Тичини, у неї рука не піднялася поставити 4. Я вступила, пройшла на межі».
Ще студенткою дівчина почала працювати. Заснувала студентське самоврядування, була головою студпарламенту юридичного факультету. Згодом читала лекції з прав людини на тренінгах. Працювала в компанії управління активами. Потім подалась у банківську сферу, спільно з МВФ і Нацбанком розробляла законодавство. Матвійчук уже вибудувала певну кар’єрну лінію, але все змінилося, коли президентом став Віктор Янукович.
Тоді Олександра кинула кар’єру в комерційному секторі та подалася змінювати країну. «Родина засмутилась, вони вважали, що я загубила свої таланти, — розповідає Олександра й зі зворушенням додає: — Батьки почали мене підтримувати вже під час Майдану. Усвідомили значення того, що я роблю».
«Євромайдан SOS»
21 листопада 2013 року колектив «Центру громадянських свобод», очільницею якого Олександра Матвійчук є від заснування, вивісив у своєму офісі прапор Євросоюзу на вікні. «Ми сказали, що не знаємо, як там Янукович, а ми євроінтегруємося. Я цього дня повезла заяву про вчинення злочину до генпрокуратури, бо ми вважали, що уряд як виконавча влада вийшов за межі своїх повноважень, він не має визначати зовнішню політику і питання вектора руху країни», — розповідає Матвійчук.
30 листопада після розгону Майдану Матвійчук вирішила: треба не просто мітингувати, а щось робити як правозахисники. І вони почали надавати правову допомогу постраждалим. «Ми відкрили сторінку на фейсбуці й назвали “Євромайдан SOS”. Це була авантюра, бо серед нас не було жодного адвоката. Перший пост був опублікований до постраждалих, аби вони зверталися по безплатну юридичну допомогу. Наступний — до адвокатів».
Упродовж кількох місяців вони працювали цілодобово, спали по 3-4 години в офісі. «Шкодую, що немає якихось романтичних спогадів, як в усіх учасників протесту: як вони грілися біля багаття, співали гімн тощо. Нам не було часу думати, як уявляємо собі перемогу Майдану. Ми цілодобово працювали з людським болем».
Проривалися до ув’язнених на судові засідання, до поліцейських відділків, лікарень. За три місяці в базі ЦГС назбиралося 16 000 запитів про допомогу. Олександра обробила ці запити, і разом з колегами вони надіслали перше подання до Міжнародного кримінального суду, який відкрив попереднє вивчення справи щодо України.
У лютому 2014-го в Луганську помер її дідусь, бабуся — за місяць після нього. Через революцію і всі правозахисні процеси Олександра не змогла з ними попрощатися. А потім Луганськ окупували росіяни, тож досі вона так і не побувала на їхній могилі.
Спокійний ранок 24 лютого 2022 року
24 лютого Олександра прокинулася від дзвінка у двері о 4:00. Коли чоловік пішов відчиняти, вона зазирнула в телефон і побачила десятки пропущених.
Перетелефонувала на останній і так дізналась, що російські війська почали бомбардувати міста. «Це був дуже спокійний ранок. Тому що це вже сталося — ну що вже панікувати? Чоловік почав складати якісь речі, я приготувала сніданок, як ніколи раніше не робила, потім рушили на роботу».
24 лютого вся команда ЦГС була в Києві. Далі дехто виїхав зі столиці. Ті, хто лишилися, перебралися зі своїх квартир у заздалегідь домовлене місце. «З практики 2014 року ми знали, що росія вишукує активних людей, щоб вибити їх зі спротиву. Ми не хотіли полегшити їй завдання».
Матвійчук завжди багато працювала. Але перші 1,5 місяця після вторгнення працювала так, як ніколи до того — понад людські можливості. Це було на заряді люті, що війська іншої країни прийшли знищити все, що тобі дороге. Також підігрівав адреналін: ніхто не знав, що буде завтра. «Але, крім усього, нас підтримувала ще одна емоція — це велика любов до своєї країни, до людей, до свободи».
«Чоловікові б не сказали: “Який у вас гарний костюм!”»
До поняття свободи не входить будь-яка дискримінація. Однак траплялося, що Олександра відчувала до себе зверхнє ставлення через те, що вона — жінка. На фахові запитання посадові особи замість відповіді казали, що в неї красива сукня. «Загалом-то я люблю сукні, і так, вона була красивою, але це явно не те, що я хотіла почути в момент, коли ставлю конкретне питання. Якби чоловік запитав, чому експеримент обрання голови місцевої поліції не трансформується на інші регіони, йому б не сказали: який у тебе красивий костюм! А чомусь жінці так сказали».
Щоб виправити це, Матвійчук радить називати речі своїми іменами, заявляти про утиски. Жінкам, які вагаються, каже зважати не лише на себе. «Ми всі стоїмо на плечах попередників і попередниць. Зокрема, маємо незалежність, бо попередні покоління в набагато складніших умовах плекали й боролися за неї. Можливо, не переможеш конкретно ти, але це точно відкладений успіх для більшої кількості людей в Україні надалі», — Олександра запевняє, що система зміниться, якщо суспільство того вимагатиме.
18 тисяч історій болю
На сьогодні команда Матвійчук задокументувала 18 000 воєнних злочинних епізодів.
Люди з 2014 року розповідали правозахисникам дуже страшні історії: їх били, ґвалтували, забивали в дерев’яні ящики, пускали струм через геніталії, змушували писати їхньою ж кров’ю, катували на їхніх очах найрідніших. Одна жінка розказувала, як їй намагалися вийняти око ложкою. Іншому потерпілому постійно вчувався звук скотчу, бо там, де його тримали, людей спершу замотували в скотч, а потім били.
«Пам’ятаю перший звіт у 2014 році, він називався “Ті, які пройшли через пекло”. Я тоді свідомо обрала тему катування: війна надовго, тож я мала себе привчити до таких історій. Я не можу себе до цього привчити», — зі сльозами на очах каже Олександра.
Після 24 лютого кількість таких історій просто зашкалює.
«Ти якоїсь миті розумієш, що люди розказують це тобі в надії, що справедливість існує, бодай відкладена в часі. Це дуже зобов’язує, бо люди від тебе чогось чекають. Ти ж не історик, ти не для національних архівів це документуєш».
Зокрема багато випадків гендерно зумовленого насильства. Насамперед ідеться про сексуальне насильство в різних формах — не тільки зґвалтування, а й привселюдне роздягання, погрози зґвалтувати.
Правоохоронна система України вже перевантажена воєнними злочинами, а Міжнародний кримінальний суд у майбутньому зосередиться на розслідуванні лише кількох кейсів. Тож українські правозахисники просувають ініціативу створення трибуналу для путіна та воєнних злочинців.
«Наша амбітна мета — задокументувати для майбутніх досліджень та покарань кожен найменший воєнний злочин у кожному населеному пункті. росія звикла до безкарності, десятиліттями вчиняючи воєнні злочини в різних країнах. Тому вони й зараз роблять усе, що хочуть. Тож якщо ми хочемо стійкого миру, нам потрібне правосуддя», — наголошує Матвійчук.
Для перемоги потрібні сили
«У росіян нічого не вийде, і ми переможемо, — упевнена Олександра. — Ми вже маємо протиотруту проти вивченої безпорадності. Пам’ятаєте, під час Майдану був популярний плакат “Я крапля в океані”? Так, ми не можемо самотужки закінчити війну, але без зусиль кожної окремої людини точно нічого не зміниться. Ми заплатимо високу ціну, щоб остаточно відірватися від російського цивілізаційного простору з його культурою, де немає гендерної рівності, з його домінантою насильства. Треба готуватися до довгого марафону, який ми переможемо».
Олександра знає, про що каже, коли говорить, що треба готуватися до тривалого марафону, а отже, берегти сили. Цього літа її організм здав: Олександра схудла, почалися проблеми з пам’яттю, втратила енергію. Травматична робота з болем далася взнаки. А втім, у Матвійчук немає єдиного рецепта для відновлення.
Найбільше, каже, їй допомагають люди: «Моя бульбашка прекрасна, у ній є не тільки потерпілі від воєнних злочинів, а й звичайні люди, які роблять надзвичайні речі. Це додає сил, але й відпочивати треба. Я раніше думала, що відпочинок — то не для мене, але в серпні збагнула, що за працею не можна забувати про себе».
Аби підтримувати свій психологічний та фізичний стан, Олександра радить деякі речі робити, як роботу: їсти, спати, давати собі відпочинок від негативних новин.
Партнерський матеріал опубліковано на правах реклами. Матеріал створено у співпраці з проєктом ООН Жінки «Реформи децентралізації та безпека в громаді: трансформаційні підходи до гендерної рівності та розширення прав і можливостей жінок в Україні», що фінансується Урядом Данії.
Над матеріалом працювали: журналістка Юлія Кузьменко, редакторки Христина Коціра та Вікторія Бега, дизайнерка Тетяна Костік, креативна продюсерка Анна Соха.