«70% гідності — це нормальний туалет». Інтерв'ю із захисником Донецького аеропорту Олександром Терещенком

Що таке комплекс «зайчика-котика» у військових? Чому на виплати пораненому краще купити хороший унітаз, ніж авто? Як бійцям знайти в собі мотивацію? Про це hromadske розповів Олександр Терещенко — ветеран російсько-української війни і захисник Донецького аеропорту.

У жовтні 2014-го на його позицію, де він перебував із побратимами, бойовики закинули гранату. Інстинктивно боєць схопив її, щоб відкинути. Але та розірвалася в руках. Олександр втратив праву руку та кисть лівої, осліп на праве око.

Лікар зазначив на турнікеті час накладення — 16:30. Пізніше воїн напише книгу: «Життя після 16:30. Сім років потому», побуде заступником міністра у справах ветеранів України, попрацює в Академії патрульної поліції. Зараз він волонтерить для фронту в Литві, а благодійний фонд його імені допомагає героям, які втратили зір на війні.

 Жебраки-військові можуть з'явитися через сердобольне ставлення

Що було найважчим після поранення? 

Як мене сприймають люди. Мене непокоїло, що зовні виглядаю безпомічним. Бо я себе швидко прийняв. А оці погляди зі сльозами в очах, оця жалість, співчуття... Бувало, що хрестилися або дивилися красномовно, мовляв, чого ти досі не наклав на себе руки. Хтось підходив: «Боже, боже, що це робиться?»

Це привертало увагу, і здавалося, що на тебе витріщаються всі на світі. Довго не наважувався їздити громадським транспортом, просив дружину брати таксі. Не виходив на вулицю через ці реакції.

Зараз у суспільстві дуже потужний запит, як сприймати людей з ампутаціями, без зору, на візках. Зокрема, медіа поширюють поради: як треба і як — ні. Зміни відчуваються?

Усі хлопці жаліються, що в кожного такі випадки були. Один сидів у візочку, чекав дружину з магазину, підійшла бабуся: «Може, тебе погодувати?» Інший, без ноги, пив каву на вулиці, а в його стаканчик запхали гроші, бо думали, що жебракує.

Я днями в Києві їхав у метро до друзів. Дівчина, що сиділа навпроти мене, на виході схилилася: «Я вам дякую». А коли йшов уже переходом, інша жінка наздогнала і запхала гроші мені в кишеню. Я не зміг відбитися, бо з того боку не маю руки.

Тобто зміни є, але 50 на 50. Вчиться сприймати людей з ампутаціями та без зору інакше саме молодь. Оце «дякую» дівчини в метро — ненав'язливе. Як на мене — це правильно: без патетики, привертання зайвої уваги.

Ветерану приємно почути: «дякую за службу», «дякую за захист», чи просто коли перед ним схилили голову, приклали руку до серця. Хотів би попросити не вживати слова на кшталт «кріпися», бо це наче сталося щось непоправне. Якщо людина вже їде в громадському транспорті чи вийшла на вулицю, отже, вона пройшла шлях прийняття себе. Вона не хоче почуватися особливою.

Для старших людей гроші — це мірило поваги або компенсація своєї провини, що вони живі й неушкоджені. Вони думають, що люди з тростинами, на візочках, з ампутаціями — одинокі, голодні й не мають грошей. Але ті якраз можуть бути успішними, тому такі намагання підтримати — образливі.

І якщо справді з'являться або й уже є жебраки-військові, то це може бути результатом такого сердобольного ставлення. На війні ж дуже багато різних людей і хтось намагається піти якомога легшим шляхом.

Такий комплекс «зайчика», «котика» починається ще з госпіталю, коли всі за тобою трусяться, хочуть тобі подякувати й готові тобі все давати. І це сприятлива атмосфера для людей, які й до війни не дуже любили щось робити.

Не знаємо, скільки точно є ветеранів

Днями брала інтерв’ю у психологині Лариси Дідковської. І вона сказала таке (не увійшло в статтю — ред.): у людей із пораненнями, які призведуть до ампутацій, втрати зору тощо, можуть бути три стратегії поведінки. Перша — усамітнення: ізоляція через відчуття, що я інакший. Друга — гіперкомпенсаторна: люди компенсують свої обмеження, тобто доводять свою успішність, повноцінність і спроможність. Третя — посередині: військовий розуміє, що щось йому буде недоступне, але це не означає його приреченість. Це означає додаткові зусилля. Наприклад, незрячому доведеться навчитися ходити з палицею, а людині на візку — користуватися пандусами. Якими із цих трьох шляхів піде людина, вирішуватиме вона сама. 

Ви, вочевидь, належите до другого типу: обіймаєте різні посади, бігаєте марафони, написали книгу, волонтерите. Доводите собі й світу, що ви можете.

Для мене немає нічого гіршого за безпорадність. Навіть у цивільному житті, бо я міг робити все своїми руками: і будувати, і електрику провести, і техніку полагодити. Для мене звертатися по допомогу в якійсь такій роботі — це вже безпорадність. Тому мені це болісно досі.

У 2014-му після поранення моя історія дуже нашуміла: Донецький аеропорт — це така знакова точка, та й не було ще таких важких поранень в Україні. Мене зустрічали, як супергероя, який урятував світ від прибульців.

До лікарні приходили звичайні люди — дякували, чоловіки плакали, що вони не наважилися піти воювати. Про мене виходило багато сюжетів, підтримка шалена. Мені назбирали грошей на перші мої, тоді ще — механічні, протези. І я вирішив віддячити і допомагати іншим.

2016-го відкрив свій перший фонд, далі повністю зосередився на державній роботі: мене запросили бути заступником міністра у новоствореному Міністерстві у справах ветеранів. Було важко фізично, я з ніг падав, але отримував моральне задоволення від того, що можу приносити користь у своїй країні. А про фізичні особливості забував.

Коли почалося вторгнення, не думав, що настільки накриє відчуття, що я не можу воювати. Гризло сумління, от наче я відмазався, коли ще було не так важко. І коли стали приходити звістки про загибель друзів, не знав, куди діватися.

Я у Литві маю друзів, вони допомогли на початках із бронежилетами і шоломами. А тоді запросили приїхати до них. Там познайомився з литовськими волонтерами — тепер із ними збираємо на автівки й дрони, а також на реабілітацію для воїнів, які втратили зір на фронті.

Відкрив ще один благодійний фонд і зараз обидва вони працюють: один має український рахунок, інший — європейський. Вони називаються моїм іменем, бо я несу особисту відповідальність за кожну копійку.

Саме ця допомога іншим витягує мене самого насамперед. Думаю, що після поранення досяг більшого, ніж коли був здоровим.

Зараз дуже багато різноманітних організацій, які допомагають пораненим. Чи є таке, що вони конкурують між собою або дублюють одна одну? І хіба держава не збирає всіх ветеранів «під одним крилом»?

За словами міністра у справах ветеранів України, Єдиний державний реєстр ветеранів створили, але з міркувань безпеки його запустять після нашої перемоги. Відповідно ми точно не знаємо, скільки їх є. Поки у кожного з міністерств є свої списки. У Міністерства соціальної політики — всі категорії населення, які мають пільги: люди з інвалідністю, чорнобильці й, зокрема, ветерани. У Міністерства у справах ветеранів — учасники бойових дій.

Платформа «е-Ветеран», яка мала б працювати як «Дія», зараз функціонує як інформаційний сайт. Там немає особистих кабінетів, де конкретний ветеран міг би дізнатися, які конкретні пільги в нього є.

Що стосується міжнародних програм, то їх багато, і часто їм складно знайти ветерана, а ветерану — знайти їх. Немає координації на рівні держави й між фондами. Кожен із них щось робить, часто ініціативи повторюються, ніхто це не контролює, не зводить до спільного знаменника. Так і виходить, що потрапив боєць на телебачення, став відомий і його вже 2–3 рази запросили на лікування, реабілітації. А хтось сидить і взагалі не знає, що відбувається.

Є, скажімо, таке: організації під якийсь проєкт виграли грант. І, наприклад, влаштовують локації для незрячих при лікарнях і реабілітаційних центрах. Це зараз модно. Печаль у тому, що закінчаться грантові гроші — за кілька місяців закриється програма. І далі цими незрячими ніхто не займатиметься. Тому має бути взаємодія між організаціями, системний підхід: одна ініціатива робить одне, інша — веде далі на наступний етап.

Для такої співпраці нещодавно провели в Києві конференцію кілька благодійних організацій і фондів. Ми не кинемо хлопців і дівчат, які втратили зір на війні, напризволяще.

Якщо залежиш від людей, це велике пригнічення

Часто у своїх інтерв’ю ви повторюєте, що пораненим, ампутованим військовим, потрібно знайти мотивацію всередині себе. Де її брати, коли, може, й жити не хочеться? На неї ж теж треба ресурс.

Звісно, відразу після поранення про це не йдеться. Я не йду з пафосними лозунгами до хлопців: «Давай, ти зможеш!», «Вперед! Життя прекрасне!», «Ти красунчик, все буде добре». Я показую практично, як впоратися з базовими потребами: туалет, душ їжа. Щоб людина розуміла, що це досяжно, що це не якісь фантастичні історії. І я прекрасно розумію: якщо людина не може сходити в туалет, про яку подорож за кордон можна говорити. Починаємо з простих речей.

Про мотивацію йдеться на етапі прийняття себе. Я всім ветеранам кажу одне й те саме: мені не може бути більше діла до вашого життя, ніж вам. Якщо ви хочете чогось досягти, про щось мрієте, запишіть собі й подумайте: а чому я не можу цього зробити? Що мені заважає? А потім кожен окремий пункт розділити: чи це стереотип, чи ти справді не можеш цього зробити.

Можна жити так: прокинувся, поїв тричі, кілька разів сходив у туалет, покурив, подивився телевізор. Відбув день. А треба, щоб хотілося прокинутися і щось робити. Тому я кажу, що шукайте те, що вам цікаве. Робота, спорт, мистецтво (Олександр почав малювати картини акрилом, не маючи досвіду, написав книгу, почавши з постів у соцмережах, бере участь у забігах у пам'ять про загиблих побратимів — ред), можна комусь допомагати.

От я — радник із мотивації та реабілітації фонду «Після служби». З одного боку, вже мій вигляд може подіяти на бійця, і він подумає: «У мене немає руки, а він без двох як двіжує, от і я спробую».

З іншого боку, я кажу їм: «Хлопці, я довожу це не комусь, а собі. Така діяльність мені потрібна, це мій адреналін».

Ви записали відео у Facebook, де радите на одноразову виплату, яку дають після поранення, не поспішати купувати машину чи робити ремонт. А витратити на облаштування життя, щоб забезпечити максимальний побутовий рівень самостійності для людини з інвалідністю та полегшити життя близьких, які її доглядають. Можна детальніше?

Суму дають чималу, і виникає спокуса витратити її відразу на щось значне. Але треба розуміти: якщо людина не відновиться, доведеться жити на пенсію, і нагоди облаштувати побут може більше не бути.

Можна, звісно розраховувати далі на волонтерів чи місцеву владу. Але я за те, щоб брати відповідальність на себе і спрямувати ці гроші на облаштування життя людини з інвалідністю. Бо якщо обмежити її у власному домі, розплачуватимуться всі.

Згадав, як психологи казали моїй дружині перед першою зустріччю зі мною: «Чи готові ви його забрати? Чи розумієте, що у вас буде дитина на все життя?» І я зараз повторюю дружинам незрячих ветеранів: «Чи готові ви до того, що це буде дитина, чи хочете, щоб вона подорослішала?»

Для цього треба створити умови: додаткові технічні засоби, обладнання. Передусім, щоб людина самостійно могла задовольнити базові потреби фізіологічні потреби. Будь-яка людина на візочку скаже, що 70% гідності — це нормальний туалет. Так само для мене, бо якщо ти не можеш це зробити сам і залежиш від людей, це велике приниження і пригнічення.

Для цього я придбав унітаз із функцію біде, який керується пультом дистанційного управління і закріплений на стіні. Він коштує приблизно 7 тисяч доларів, але я купив удвічі дешевше, бо він був непопулярного кольору. Також варто знайти хорошу душову кабіну. Зараз розглядаю із джакузі, де струмені води б'ють із різних сторін. Це допомагає помитися людині без рук.

Раджу продумати всі куточки в домі: холодильник потрібної висоти для людини на візку, плита з електронним підпалюванням для такого як я, мікрохвильовка не сенсорна, а кнопочна для незрячого. Зручний стіл, посуд, щоб людина без сторонньої допомоги могла поїсти.

Бувають випадки, коли моя дружина їздить на навчання — вона вчиться на кондитера — на тиждень-два. І я не хочу, що вона сиділа прив’язана біля мене, як обслуга. Якщо хоче розвиватися, я тільки радію і роблю все заради її спокою щодо того, як я проживу ці два тижні без неї. Сам ходжу до магазинів, намагаюся купувати напівфабрикати, які розігріваю. А на ранок готую мюслі або кашу легкого приготування, яку заливаєш окропом і все.

Можна також придбати тренажер, щоб відновити пошкоджену функцію швидше.

Не захотів вчиняти суїцид через койотів

Ви написали книгу «Життя після 16:30. Сім років потому» про різні ситуації з вашого життя. Можете оповісти кілька?

Там є історія про те, як я собі обґрунтовував неможливість суїциду. Якщо говорити про реінкарнацію. От, наприклад, я вирішив закінчити життя. Наклав на себе руки й народився в наступному житті баобабом. Тисячу років стояти десь в Австралії під вітерцем ніби непогано. Але в тій місцині поселиться зграя койотів, які в минулому житті були сепаратистами. Вони щодня ходитимуть підсцикатимуть баобаб цілеспрямовано, ще й дітей своїх вчитимуть. А я не можу зрушити з місця, 1000 років стоятиму в цьому лайні. Навіть коли я кажу про це, мені здається, що ці койоти десь поруч. І тому мені не хочеться вчиняти суїцид.

Чи стало вам зараз легше просити про допомогу, ніж кілька років тому?

Для мене досі найстрашніше — це просити про допомогу: я можу блукати дві години і не питати, як мені вийти. Максимально все маю зробити сам. Така я людина. Але на одному форумі для незрячих, де я розповідав, що не прошу про допомогу, підійшли тренери кажуть: це неправильно. Немає нічого поганого в тому, щоб просити. Тим паче люди охоче допомагають — часто це їм потрібніше, ніж нам.

З роками мене попустило і можу попросити, але це вже якщо щось серйозне, наприклад коли почав відкручуватися протез. Недавно був страшний і смішний випадок одночасно. Їхав в «Інтерсіті» й пішов у туалет. Зняв штани, і тут запищав протез, що розряджається. Це означає, що він зараз вирубиться, і якщо ти тримаєш ним труси або штани, у такій позі й залишаєшся. І що робити в такій ситуації? Кричати: допоможіть мені? На щастя, я встиг, і відразу ж поставив його на зарядку. Відтоді постійно її перевіряю.