76 днів в окупованому Криму: як ми повертали викрадену дитину

Велике викрадення

На початку повномасштабного вторгнення в Олешківському інтернаті для дітей з інвалідністю було 65 неповнолітніх і 40 повнолітніх вихованців. До цього закладу на Херсонщині дітей направляли або на лікування, або за путівками — як у санаторій. Також там перебували діти з інвалідністю, які не мають батьків.

У перші місяці окупації росіяни не дали вивезти дітей з Олешок. Водночас Тетяна Княгницька, директорка інтернату, відмовилася співпрацювати з окупантами, хоч її спонукав до цього колаборант і екснардеп від «Партії регіонів» Олексій Журавко. Він теж був вихованцем Олешківського дитячого будинку-інтернату (у вересні 2022 року Журавко загинув — ред.). Княгницька трималася вісім місяців, але потім окупанти просто її вигнали. І призначили на її посаду колишнього директора херсонської автошколи «Світлофор» Віталія Сука.

«Чому взагалі ставлять якихось нових людей? Тому що старі люди не хотіли співпрацювати з ними», — розповів вихователь закладу Вадим Реуцький.

Окупантам Сук був потрібен, щоб ставити підписи. Саме з його дозволу у жовтні 2022 року росіяни почали вивозити дітей групами до окупованого Сімферополя, а потім — до росії.

«21 жовтня вивезли 16 дітей. Їх вивезли спочатку до Криму, в якусь лікарню. Це була “Клиническая психиатрическая больница №5”, Сімферопольський район, село Строгонівка. Потім другу партію вивозили 4 листопада — також дітей повезли в цю лікарню. Це, я так розумію, була їхня база, вони там чи обстежували, чи… Ну, умови, в яких перебували там діти, були жахливі. І коли 4 листопада решта дітей туди приїхали, то вони вже не бачили тих 16-х, яких першого разу забирали. Тобто їх уже на той момент відправили до Краснодарського краю», — розповів Вадим Реуцький.

У квітні 2022 року журналісти hromadske почали встановлювати і верифікувати списки вивезених вихованців закладу. Ми з’ясували, що більше половини дітей були у вкрай важкому стані, тож переміщення з місця на місце їм могли зашкодити. Тому ми почали ідентифіковувати кожну дитину, її діагноз і місце перебування.

Фонд Save Ukraine погодився організовувати повернення дітей разом із нами. Після того, як ми отримали й перевірили списки, поговорили зі свідками, дізналися, коли і куди вивезли дітей, ми почали шукати їхніх рідних. Один із дзвінків став вирішальним.

Із окупованих Олешок — до Краснодара

Поліна Кіндра — бабуся 9-річного Микити Біланчука, якого росіяни вивезли з Олешківського інтернату разом з іншими дітьми. На початку повномасштабного вторгнення жінка проживала в Польщі. Забрати до себе внука мріяла давно, але не мала можливості. Разом із нею і фондом Save Ukraine ми почали детально планувати поїздку на окуповану територію.

14 червня 2023 року ми разом із Поліною Кіндрою виїхали з польського міста Катовіце до Києва. Дорогою жінка розповіла, що у хлопчика є мама і тато. Марія, мама Микити, у 2021 році переїхала до Єгипту в пошуках роботи і не цікавилась хлопчиком. Його виховував Валентин, син Поліни, хоч Марія і не вказала його як батька у свідоцтві про народження Микити.

«Коли вона завагітніла, я була біля неї. Тому що я хотіла онука чи онучку — для мене це найрідніше. У мене чоловік у 42 роки помер від інфаркту. Ми прожили із ним 13 років — і тут чоловік помирає у серпні. Маша вагітна, ми йдемо до лікарні. Маші кажуть: “Багатоводдя, треба прибирати плід”. Я сказала: “Ні”. І я благала Бога, щоб дитина народилася. І Микита народився: 2 кілограми, 44 сантиметри», — розповіла Поліна.

У 2019 році жінка виїхала до Польщі на заробітки. Микита жив із татом Валентином у Херсоні. За пів року до початку великої війни хлопчик, у якого м’язова недостатність і розлади травлення, опинився в Олешківському інтернаті, щоб оздоровитися перед школою.

Після окупації Олешок і вивезення вихованців інтернату, Поліна шукала онука, опитуючи знайомих і телефонуючи в дитячі заклади у Сімферополі. Восени 2022 року їй вдалося його знайти — 16 дітей вивезли до села Строгонівка, що в окупованому Криму.

«Я зателефонувала до них. Вони кажуть: “Так, він є. Але він довго [тут] не буде. Ми поки що його оглянемо”», — пригадує Поліна. Після цього Микиту вивезли до російського Краснодара.

«Я надіслала їм ксерокопію (свідоцтва про народження — ред.) Микити. Вони спитали рік народження мами. Я сказала, що 1993 року вона… Я кажу: “Мама — в Єгипті. Тато — в окупації у Херсоні. Я, бабуся, — у Польщі”. Вони кажуть: “А ось у справі написано, що в нього немає нікого. Мама зникла безвісти, тато воює чи загинув”. Я кажу: “Є бабуся. Я — бабуся”», — розповідає жінка.

Тоді, 15 листопада 2022 року, їй дозволили поговорити з онуком телефоном. Микиті виповнилося 9 років.

«Я зателефонувала, і вони дали мені поговорити. І дуже швидко-швидко він мені сказав: “Бабусю, мене хлопчик ображає”. Я кажу: “Скажи хлопчику, не можна битися”. Він каже: “Бабусю, ти мене забереш?” Я кажу: “Звичайно, заберу! Грошей зароблю, і заберу”», — розповідає Поліна.

Проте дуже швидко зв'язок із дитиною обірвався. Поліна почала підозрювати, що її онука вивезли з Краснодара в невідомому напрямку. Пошуки довелося починати з нуля.

«Я чула, я дивилася ось, що дітей вивозили до Скадовська з Краснодара. І я кажу: “Може, він у Скадовську?” [У Краснодарі] кажуть: “Ні, немає його у Скадовську, ми дізнавалися”. А де ж він тоді? Не говорили мені два дні. Я телефонувала, наполягала, писала: “Скажіть, будь ласка, де? Просто напишіть, чи він у Скадовську? Так чи ні?” І мені написали: “Так”», — розповідає Поліна.

Із окупованого Скадовська — до окупованого Джанкоя

Жінка твердо вирішила забрати свого онука, привезти до себе додому в Польщу і виховувати зі своїм цивільним чоловіком Зурабом. Після того, як ми підтвердили, що Микита точно у Скадовську, Поліна приїхала до Києва. Тут із волонтерами Save Ukraine ми оформили необхідні документи й спланували маршрут, і жінка поїхала за дитиною. Ми домовилися, що щодня будемо на зв’язку. Були переконані — документи є, отже, повернути Микиту вдасться швидко.

Поліна їхала через Польщу до Білорусі, далі — через Ростов, окуповані Джанкой і Армянськ. Так дісталася окупованого Скадовська. 23 червня прибула в заклад, де утримували її онука.

«Мені Микиту не віддають. Помилка в документах, я ще залишаюся на два тижні. Я не можу забрати свою дитину, бо її собі взяв під опіку цей директор. Кажу: “На якій підставі ви собі взяли? Я — бабуся”. І директор: “Зараз вас звідси вижену, ви на моїй території”. Ну, я мовчу, бо не можна, бо я все чудово розумію», — таке голосове повідомлення жінка відправила редакції hromadske 23 червня.

Так ми дізналися, що Микиту, у якого є батьки й родичі, вже взяв під опіку «директор» Олешківського інтернату Віталій Сук. Автоматично хлопчику дали російське громадянство. Поліна ж помітила, що Микита почав дивно поводитись. «Вони його чимось або колють, або щось дають. Вони сказали, що коли діти починають психувати, кричати, то вони їм щось дають…» — розповіла жінка.

Перебуваючи в закладі, вона дізналася, що двоє його вихованців померли. Наше джерело це підтвердило. Помер повнолітній вихованець і 6-річний хлопчик. Цю інформацію росіяни ретельно приховували.

Тим часом, розуміючи, що за Микиту доведеться поборотися, волонтери Save Ukraine, знайшли для жінки тимчасовий прихисток. Поліна переїхала до молитовного дому в окупованому Криму. Це було найближче відносно безпечне місце. Там Поліна залишалася на зв'язку з нами, волонтерами та російськими адвокатами, які тоді підключилися до історії. Вони мали допомогти Поліні розібратися з вимогами окупаційної адміністрації і від її імені контактувати з російськими посадовцями.

ДНК-експертиза

Тим часом так званий директор інтернату Віталій Сук затребував від Поліни ДНК-експертизу. Її результати мали бути через 2-3 тижні. 3 липня в окупованих Олешках у Микити взяли пробу ДНК. Поліна здавала ДНК у Сімферополі. Зразки обох привезли до Москви 8 липня. На той момент жінка вже два тижні була на окупованій території.

Через два тижні (і навіть через три) результатів експертизи не було. Тим часом в окупованому Криму місцеві переконували Поліну, що це Україна сама на себе напала. А її онука не викрали, а врятували.

«Вони всі якісь зомбовані. Вони кажуть, що Україна напала. Я кажу, як Україна напала — сама на себе? Я кажу, Україна напала, і дітей теж до росії вивозить Україна? Ну а як він, кажу, в росії опинився? Вони кажуть, що Україна стріляє, а росія вивозить дітей у спокійне місце. Ось такі вони зомбовані. Мовляв, росія хороша, ми отак добре живемо. А як вони живуть? Жах, як вони живуть. Вони живуть у сараях, просто в сараях», — розповідала жінка.

Лише 3 серпня ДНК-експертиза підтвердила, що Поліна Кіндра є бабусею Микити Біланчука. Але далі висунули нову вимогу — Поліна мусить взяти російське громадянство. Мовляв, тільки так вона зможе взяти дитину під опіку. І до всього ж заборонили спілкуватися з Микитою.

«Вітаю. Упродовж тижня в Микити психологічний стрес. А саме: вияв тривожності, гніву, апатії, агресії. Наші спеціалісти надають йому психологічну допомогу. Лікар поки що не дозволяє будь-які психологічні навантаження. Тому сьогодні утримаємося від розмови, перенесемо», — написав Поліні так званий директор інтернату Віталій Сук.

У середині серпня російські юристи роз'яснили Поліні, що насправді російський паспорт та опікунство за російськими законами оформлювати не можна. Так Віталій Сук шукав приводи залишити Поліну з дитиною у росії назавжди. Поліна була змушена звертатися до окупаційних органів опіки, профільного окупаційного міністерства і представників російської уповноваженої з прав дитини. Формально вони нібито погодилися з тим, що підстав віддати дитину бабусі вже достатньо. Але Сук відмовлявся віддавати Микиту.

Зрештою, разом із Поліною забирати хлопчика поїхала «заступниця міністра праці» окупованої Херсонщини. Вночі 20 серпня жінки виїхали до окупованого Скадовська.

Однак 21 серпня Поліна написала в редакцію: «Все погано, його не віддають. Що кажуть? російський паспорт брати... Треба було оформлювати опікунство в Польщі. А як би я це зробила, якщо його сховали? Я не знаю що робити. Ось вона (“заступниця міністра праці” окупованої Херсонщини — ред.) зараз ходить вирішує. Кажуть, що я повертатимуся в Джанкой». 

Увечері того самого дня Поліна повернулася до окупованого Криму. Через два місяці життя в окупації та після десятків спроб і переговорів ситуація зайшла в глухий кут.

«Він знає російський прапор, а українського він не знає…»

Микиту повернули Поліні раптово. 1 вересня. Так, наче попередніх двох місяців пекла й постійної брехні з усіх боків не було. Так званий директор інтернату Віталій Сук та особисто російська уповноважена у справах дітей марія львова-бєлова, яка перебуває в міжнародному розшуку за викрадення українських дітей, зрештою вирішили віддати Микиту перед десятком камер.

«Я заходжу. І я просто побачила Микиту. Я подумала, що якщо Микиту привезли, то його віддадуть. Директор став, очі вниз. Підписали зі львовою-бєловою документи про вивезення дитини. Тому що я сказала: “Дайте мені безпеку, щоби нашу машину не розстріляли”. Ми сіли з Микитою в машину, приїхали до Криму, переночували. І поїхали до Польщі», — розповіла Поліна.

Вже через тиждень жінка з дитиною були в польському місті Катовіце, де ми й зустрілися. Про життя в окупації Микита наразі нічого не розповідає.

«Він не був такий. Як каже психолог, чіпати його не можна. Він має відійти від усього… Якщо він знає російський прапор, а українського він не знає... Він поки що нічого не розповідає», — пояснила Поліна Кіндра. Зараз хлопчик проходить медичні обстеження, а Поліна оформлює всі необхідні документи на його опікунство.

«Потрібно просто витримати — бабусям, тіткам, дядькам, [усім,] у кого позабирали дітей. Сильно тиснуть на психіку. Якщо ти витримаєш, то забереш. Якщо не витримаєш… То зламають просто», — ділиться Поліна.