«У нас все нормально, тільки світла немає і постійно стріляють» — репортаж з Авдіївки

В Авдіївці живе 22 тисячі людей, з них приблизно дві з половиною тисячі — діти. З 28 січня околиці міста постійно обстрілюють. З 29 січня в місті немає світла, з 30 — води. Температура повітря на вулиці коливається від -18 до -22. Сьогодні почалися проблеми з опаленням. На місцевому стадіоні влада облаштувала пункти обігріву, людей годують солдатською кашею.

Як змінюється життя міста в умовах постійних обстрілів і холоду — в репортажі Громадського з Авдіївки.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Ситуація в Авдіївці: що відбувається зараз (ОНЛАЙН)

З 22 тисяч мешканців Авдіївки 4 тисячі працюють на коксохімічному заводі

Неділя, 11 вечора. Ми під’їжджаємо до Авдіївки, на тлі чорного неба видно лише вогні коксохімічного заводу. Підприємство для Авдіївки — «наше все», з 22 тисяч місцевих 4 тисячі працюють на заводі. Вони отримують не найнижчу зарплату, якщо порівнювати з іншими українськими містами. Саме завдяки тому, що на заводі є робота,  багато хто не виїхав, коли місто обстрілювалося взимку 2015 року.

Окрім коксохіму ніде в місті більше немає  освітлення. На вулицях — ані душі.

Наш автомобіль глохне посеред дороги. Доки ми розбираємося, повз проїжджає військова машина.

Чутно лише постійні «вхідні — вихідні», або як тут ще кажуть «вильотів  — прильотів».

На слух визначаємо, що снаряди приземляються за кілька кілометрів від нас — у промзоні. Та все ж, у такій тиші і темряві стає трохи лячно. Нам треба десь заночувати, однак через те, що зв’язку немає, ми не можемо додзвонитись до жодного з тих, кого знаємо.

Приїжджаємо під гуртожиток заводу. На годиннику — північ.

— Ми не пускаємо сторонніх.

— Але на вулиці -22, і стріляють. Ми заплатимо.

— Вам тут не сподобається. Та й світла нема.

— Чудесно, нам все сподобається.

— Все одно ні.

Виходимо на вулицю. Стоїмо. Слухаємо: «бах-ба-бах». Мовчимо. Повз нас раптом пробігає заєць, зупиняється, зиркає байдуже і біжить в ніч.

Вахтерка гуртожитку таки вирішує нас впустити. Спочатку навідріз відмовляється брати гроші. Потім каже: «Койка» в нас коштує 13 гривень». Переводимо в євро. Жартуємо: курорт для європейського туриста.

Нехай немає світла і води, зате тепло. Не спимо. Стріляють майже всю ніч.

Попри інтенсивні обстріли люди спокійно їдуть на завод, повертаються звідти, а діти йдуть зі школи

О 8-ій ранку  в понеділок виглядаємо у вікно: діти йдуть до школи, навіть не пригинаючи голів.

Універмаг «Україна» працює, а магазин «Бруснічка» зачинений. Кафе не відчиняться і після 12-ї. З дорослих на вулицю першими виходять ті, що напідпитку.

Зустрічаємо жінок, які йдуть по хліб, — запитуємо, чи запасаються продуктами на гірші часи:

— Та ні, так, хліб, дрібниці... на смерть не запасешся, — каже жінка 60 років.

Купують в магазині речі першої необхідності: цукор, хліб, консерви.

На зупинці — черга на маршрутку до Покровська, найближчого «спокійного» міста. Помітивши журналістів, люди в черзі голосно нарікають на обстріли. Молодий хлопець кричить про «провокації з боку ВСУ», але на наше запитання, де саме були ці «провокації» і чи готовий він нам показати наслідки —  тікає.

Маршрутка тим часом вщерть наповнюється і їде.

Попри інтенсивні обстріли впродовж уже кількох годин, люди спокійно їдуть на завод і повертаються звідти. Діти йдуть зі школи. Зустрічаємо бабусю. Вона пішки йде зі Старої Авдіївки — приватного сектору, найближчого до промзони, де тривають бої. Тут напередодні двоє місцевих отримали важкі поранення. Підвозимо її. Жінка їде в лікарню на денний стаціонар в районі Хімік:

— Передінфарктний стан, треба прокапати. В мене дочка молода померла, лікарі залікували, то я оце суджуся з ними, то і переживаю. Якби оце вбило мене, було б неприємно, бо нікому на ті суди замість мене ходити.

Лікарня в Авдіївці

Вертаємось до Старої Авдіївки. На вулиці Колосова стоїть розбитий ще в 2015-му році магазин. Так і називається «Магазин». З його директоркою і продавчинею в одній особі ми познайомились два роки тому. Вона абхазка і двічі переселенка. Спочатку переселилась з Абхазії, а потім — з Донецька. Коли її запитали, чому не тікає далі, відповідала, що з неї досить. Господарі віддали жінці магазин в користування, вона його знову відкрила. На ґанку жменями збирала кулі, кидала в пластикову пляшку, і не звертала на це особливої уваги. Магазин працював під час усіх обстрілів. Нині теж працює. Сьогодні на ґанку — п’ятеро п’яних чоловіків.

Поїздивши Старою Авдіївкою, зустрічаємо військових.

— Хто вас сюди взагалі пустив? Тут постійно стріляють.

Цієї ночі з Авдіївки виїжджаємо, бо мусимо працювати, а в місті про інтернет навіть не йдеться. Ночуємо на базі проекту Міноборони «Евакуація — 200». Тут займаються тим, що забирають тіла загиблих, а також шукають тих, хто загинув давно.

Вранці їм кажуть, що, можливо, буде перемир’я, тож вони шукатимуть в нейтральній зоні тіла бойовиків, аби їх передати. Ми знімаємо, як вони збираються на цю важку роботу.

Поруч із однією з машин із написом «Вантаж 200» собака гризе кістку. Один з хлопців-пошуковців звертає на це нашу увагу:

— Враховуючи специфіку нашої роботи, глядачі обов’язково зацікавляться, чия це кістка.

Усі сміємося.

У такій роботі, кажуть вони, теж має бути гумор — інакше можна збожеволіти. Найважче, —розповідають, — безпосередньо передавати тіла батькам чи дружинам. Цього дня вони привезли чотирьох загиблих українських військових, напередодні — ще чотирьох.

Зранку в Авдіївці обстріляна п’ятиповерхівка, обійшлося без жертв. Снарядом тут зірвало шматок даху. На четвертому поверсі живе сім’я з дітьми. Тепер у їхній квартирі немає вікон.

— Ударило, скло посипалось, тато сказав відійти від вікна, було страшно. Але трошки, — розповідає семирічний Богдан.

— А зараз страшно?

— Зараз — ні.

Снярядом у п'ятиповерхівці пошкодило дах, повибивало вікна

Сьогодні околиці міста чотири рази обстріляли з градів. Їх тут не чули вже два роки. Коли ми спілкуємося з людьми — гупати не припиняє. Але ніхто в підвали не спускається, всі залишаються у власних будинках. Тут немає паніки, як було у Дебальцевому взимку 2015-го.

У квартирі Богдана близько 15 градусів тепла. Батареї холонуть, але таки не холодні, батьки ходять в светрах.

Рятувальники облаштували 10 наметів для обігріву людей — з їжею і генераторами

Місцева влада з самого ранку з допомогою рятувальників розставила 10 військових наметів для обігріву місцевих. На стадіоні, за кілометр від «дев’ятини» або «разукрашки», як її ще називають місцеві, — тільки той дев’ятиповерховий будинок на околиці ніхто не розмалював, його побило снарядами. Тому пункт обігріву саме на стадіоні нам видається не найбезпечнішим місцем. Утім, люди сюди йдуть.

Беруть буханку хліба і витягують гроші. Поліцейські кажуть, що це безплатно.

З їжі тут гречка з тушківкою, гарячий чай і порізаний хліб. Хтось їсть, хтось заряджає телефони, тут працює генератор і є розетки. Користі від того небагато, бо подзвонити все одно нікому тут нереально — на «дев'ятині» немає зв'язку. Але всі отримують смс:

«Ти як боєць під Сталінградом, солдат ЗСУ» і «Тебе знайдуть, коли сніг розтане». Подібні смс приходили і у Дебальцевому 2015-го.

Люди можуть зарядити телефони, але не можуть ними скористатися — зв'язок відсутній

У кутку намету гріється жінка. На питання, чи не хоче виїжджати, каже «нізащо»:

— Я вже взимку п’ятнадцятого їздила, дуже дорого знімати квартиру, так що більше я звідси ані ногою.

— А якщо опалення геть вимкнуть?

— Все одно не поїду.

Такий настрій тут у більшості. З бажанням виїхати до місцевої влади звернулося менше сотні місцевих. Керівник Донецької військово-цивільної адміністрації Павло Жебрівський каже, що автобуси для евакуації готові.

У пошуках зв’язку ми під’їжджаємо до коксохіму. На околиці є кафе «Бревно». У них теж немає світла, опалення майже не працює, але їсти готують. Єдині сьогодні в місті. Тут, на відміну від польових кухонь, дають бульйон, борщ і деруни, але за гроші.

Чай лише у паперових стаканчиках.

— А чайничок чаю можна?

— Ні. Ну, тобто, чайнички є, але нема чим їх мити, бо немає води, — каже офіціант.

Навпроти кафе дідусь чекає на маршрутку із заводу в місто.

— Давайте підвеземо, всі з міста нині зранку, а ви - у місто.

— Я ж додому.

— Не боїтесь? Там стріляють.

— Та я чого боятись буду, я своє пожив.

— Ну що ви, вам ще жити і жити.

— Та я ж і не проти.

Сміємось. На зупинці біля коксохіму велелюдно, всі після зміни повертаються в місто. Завод працює, хоча майже на межі своїх потужностей, і, як каже його директор, — лише для того, аби опалювати місто.

У натовпі дівчина говорить з кимось по телефону:

— У мене все нормально. Тільки світла нема і стріляють.

Підписуйтесь на наш канал в Telegram