«Бачиш росіянина — і в тебе спрацьовує: або ти його, або він тебе». Історія штурмовика зі 128 бригади
Сонце у зеніті й добряче припікає голову. Здалеку чути шум колісної техніки, поволі здіймається пилюка. Два БТРи з військовими, що сидять на машинах, заїжджають за посадку.
«Ого, їх ціла купа», — виривається в мене.
«Так, більшість — нещодавно мобілізовані. Останній штурм для нас був нелегким», — відповідає Карп, військовий 128-ї гірсько-штурмової бригади.
Він — високий, худорлявий чоловік із чорною бородою. Носить темні протисонцеві окуляри та кепку, під якою ховається хвіст, немов у козака. На війні Карп уже 9 років. Йому було 19, коли пішов воювати. Нині Карп готує побратимів зі 128-ї бригади до штурмових дій.
Далі — його пряма мова.
«Найкращий друг загинув — і я вирішив піти на війну»
Я пішов на війну після Революції гідності. Два тижні пробув з однокласниками на Майдані, а потім почалося вторгнення на сході. Мої друзі та знайомі поїхали на війну, а я тоді працював на будівництві — робив євроремонти. За кілька місяців після початку війни дізнався, що мій найкращий друг загинув. Привезли тіло, ми його поховали, і я вирішив піти на війну добровольцем.
Якраз набирали людей в «Азов», тож я потрапив туди. Разом із хлопцями звільняв Маріуполь. Після 8 місяців війни я повернувся додому, але цивільне життя було вже не тим, тож вирішив піти на контракт. Два місяці навчався в «Десні», а потім мене залишили там інструктором. У 2021-му я звільнився з «Десни» і влітку потрапив у 128-му гірсько-штурмову бригаду. Ось уже два роки, як я тут.
«Відстань між мінами — 1-2 метри»
У росіян зараз дуже щільне мінування на цьому напрямку. Мінують передній край і свій тил. Відстань між мінами — метр або два, щоб ніяк не можна було об’їхати. Вони добре працюють у цьому плані.
У нас проти цих дій є група піхотинців-саперів, які розміновують передні краї, посадки. Поки ми тут готуємося до штурму, наші люди розміновують за маршрутами територію, щоб ми могли зайти.
Як показує практика війни, щойно пробивається перша лінія оборони, друга і третя сиплються. Потім має бути простіше. Тут місцями ми вже пробили першу лінію оборони, але є така ділянка, де лише впритул дійшли до першої лінії.
«За 9 років убив до 173 окупантів»
Найскладніше у штурмі — взаємодія, бо кожен підрозділ і рота працюють по-різному. Важко також, коли по тобі б’є артилерія противника, а ти на всіх парах летиш на свою ділянку, бо треба доїхати. Бувало, що по нас прилітало, але, дякувати Богові, залишалися цілими.
Від цього піхота губиться, це психологічно важко, бо у нас не всі військові. Є люди, які прийшли за мобілізацією. Для цього є ми, сержанти, офіцери, аби тренувати людей.
На штурмі П’ятихаток у нас було четверо полонених — двох ми взяли в окопах, вони здалися самі, інших — біля будинків, були поранені. Ми надали їм медичну допомогу, наклали турнікети й доповіли вище, що у нас є полонені. Усі вони були з Сибіру. Їх мобілізували.
Там же, у П’ятихатках, ми затрофеїли їхню зброю — автомати. Вони за ними погано слідкують. Бо коло однієї з хат на мене вийшов росіянин з автоматом — і дивиться. Його автомат стояв на запобіжнику, він хотів зняти, а мій уже був готовий, тож я вистрілив у нього.
Ми забрали зброю, зачистили кілька хат, а потім почали оглядати автомат. Він був дуже іржавий, тому росіянин не зміг зняти його з запобіжника. Я намагався одним пальцем це зробити, потім двома, аж поки ми не вдарили молотком по запобіжнику.
На штурмі у тебе працює адреналін, бо десь «приходи», десь іде зачистка. Так працювати нелегко, адже в обороні ти стоїш в окопі — й усе, а тут треба рухатися постійно.
І коли ти бачиш росіянина — у тебе спрацьовує: або ти його, або він тебе, хто перший встигне. За 9 років війни я бачив чимало, тому голова працює так, що ти одразу дієш, і зброя завжди готова. Рахував, що за 9 років убив приблизно 172-173 окупанти.
«Бачив, як від пострілів із кулемета загинув мій друг»
На війні не без утрат — є 300 і 200. Якщо ти не працюєш із людьми на тренуванні, то втрати будуть великі. Ми тренуємося допізна, бо готуємося до штурмів.
Якщо когось поранило, то надаємо першу допомогу просто на полі бою. Це неприємно, бо якщо людина поранена, або ж таких навіть кілька, то одразу не вистачає людей у відділенні. Але у нас є резерви.
Після штурму різні емоції. Буває таке, що успішно зайняв ворожі позиції, без утрат, всі люди цілі, у тебе є трофейна техніка — і ти на позитиві. А коли йдуть важкі бої і є втрати, то виходиш пригнічений.
Навіть коли є 300, це все одно добре, бо головне, що вони живі. А коли втрачаєш близьку людину, свого побратима, це дуже важко. Вранці ви з ним іще пили каву разом і курили, а під час штурму він загинув.
У перші дні штурму на Херсонщині загинув мій друг. Ми знали один одного 4 роки, були як рідні брати. У нас навіть позивні були схожі, я — Карп, а він — Кеп. Ми постійно були разом і всюди перші. Яке б завдання не стояло.
Почався кулеметний обстріл, я встиг упасти, а він — ні. Я бачив, як від пострілів із кулемета загинув мій друг. Перші кілька секунд у мене була паніка. Я перейшов дорогу, опустився на коліна, згадав, як багато я з ним подолав — і в мене потекли сльози.
Я тримаюся, бо хочу потрапити додому. Мій дім під окупацією на лівобережжі Херсонщини. Я воюю за Україну і нашу територію, аби скоріше звільнити свій дім.
Я був тяжко поранений на Херсонщині, але не звільнився з армії. Зробили чотири операції — і я знову в строю, навчаю своїх людей та беру участь у штурмах. Ітиму стільки, скільки зможу. До кінця.