«Бахкає — то бахкає. Вб’є — то вб’є. Але я сподіваюся, що буду жити»: Лисичанськ на межі катастрофи
Наша редакція працює цілодобово з різних куточків країни, аби ви були в курсі того, що насправді відбувається. Якщо для вас важливе те, що ми робимо, і ви вже підтримали Збройні Сили України, можете підтримати наше інформаційне військо.
Луганські міста Лисичанськ та Сєвєродонецьк опинилися на самісінькій передовій бойових дій. До міст веде «траса життя» Бахмут — Лисичанськ, на яку з двох боків намагаються вийти російські війська. Таким чином окупанти пробують оточити українських військових у районі Сєвєродонецьк — Лисичанськ.
24 травня стало відомо про іноземних журналістів, які потрапили під обстріл на цій трасі. Далі російські війська вийшли на цю дорогу, але ЗСУ вибили окупантів. Саме у ці дні знімальній групі hromadske вдалося манівцями дістатися Лисичанська. І побачити, в яких умовах живуть цивільні.
Репортаж із міста, якому загрожує оточення та гуманітарна катастрофа.
Повернення до первісного ладу
На в’їзді до Лисичанська нас зустрічає терикон з українським прапором на горі та облізлий білборд з привітанням до Дня шахтаря, який відзначають в останню неділю серпня. На центральній вулиці міста зупиняємося поруч зі згорілим торговельним центром. Людей і машин нема. Лише іноді можна когось зустріти.
Далі помічаємо людей у дворах п’ятиповерхівок. Під під’їздом п’ятеро розбирають гілки дерев для багаття. Вітаємось. Але спілкуватися з нами не хочуть.
«Проходьте. Ми вас не любимо — пресу. Ідіть далі, а то ви таке розповісте!» — каже одна з жінок. У відповідь бажаємо гарного дня.
Біля наступного під’їзду — чоловік із порожніми баклажками на велосипеді. Також відмовляється спілкуватися.
Лише біля останнього під’їзду з нами погоджуються поговорити.
«Ось йду на “Байкал” по воду», — показує чоловік три пластмасові п'ятилітрові пляшки.
«Байкалом» тут називають невеликий ставок. Від цього будинку до нього — 20 хвилин пішки. Там з труби тече джерело. Ось ту воду беруть для приготування їжі. Водопостачання зникло в місті 28 квітня, 8 квітня не стало електрики, а кілька днів тому зник і газ. Тому люди готують їжу просто під будинком на вогнищі. З кількох цеглин зробили мангал. На ньому — дві каструлі. Обидві чорні. Вочевидь, готують не вперше. «Окріп», — пояснює «кухар». Показувати, що буде на обід, не хоче.Чоловіки питають про цигарки. Наш відеооператор віддає останні дві зі своєї пачки.
У будинку навпроти бачимо чотирьох жінок.
«Капець. І не тільки з водичкою», — описує життя одна з них.
Інша в цей час через коліно ламає гілки. На вогнищі також каструлі. Але не чорні. В одній макарони, в іншій — суп. Без м’яса.
«Кульбабки готуємо, котів, собак», — віджартовується «кухарка».
І показує чорні руки: «З городу щойно прийшла. Що виросте на городі, те і їмо».
Поруч у нашийнику пробігає сіро-біла кішка. Жінка гладить її і знову жартує: «А ви кажете, у нас їсти нема нічого. Дивіться, яка красуня!»
На цих словах кішка втікає. А жінка показує смітник — кілька залізних баків заповнені. Сміття навколо.
«Це коли прибереться?! — обурюється жінка. — Тут щури бігають, антисанітарія. Ковід був — капець. А це що? Це не ковід? Тут і туберкульоз, і палички, і все, що хочеш», — вказує на звалище.
Інша жінка запитує, чи надовго все це? Сподівається перечекати бойові дії.
«Надія вмирає останньою», — каже.
Нашу розмову перебивають постріли та вибухи десь на відстані.
«Тут ще й не так стріляють. Тікаємо так, що у двері не вміщаємось», — жінка показує на під’їзд. Вже не перший місяць вони пересиджують вибухи в підвалі.
Цікавимося, чому не виїжджають із Лисичанська.
«Куди? За що? Чого я маю з рідної землі, рідної хати кудись їхати? Чого?» — суржиком обурюється місцева.
Значно старша за неї жінка, років 70, додає, що вже три місяці не отримувала пенсію. І також запитує, куди і за що їхати. А після цього пошепки пропонує нам хліб: «Візьміть, вам потрібно».
Разом з тим руками показує, що хліб треба сховати під кофту. Така вже тут цінність — буханка хліба. З клубком у горлі відмовляємось…
На порозі сусіднього під’їзду сидить молода жінка. Поруч, на підлозі, пательня з сухарями. Пропонує переночувати з ними ніч у підвалі — «щоб відчули, як люди живуть».
Пояснюємо, що і в Києві люди жили у підвалах.
До під’їзду підбігають хлопчик та дівчинка. Максиму — років 2-3, Даші — 7. Жінка з пательнею — мама Даші. Пропонує спуститися в підвал і все ж глянути, як вона з донькою живе. Сусідка сумнівається, що ми покажемо це всій Україні. Спускаємося у підвал.
«Ось тут ми зробили з дитиною, щоб тепліше спалося, бо сильно холодно», — показує жінка відділення у підвалі. Імпровізована кімнатка закрита ковдрою і на всіх стінах також покривала. Замість ліжок — матраци. Вдень ковдри виносять надвір, щоби просихали — у підвалі постійно волого та холодно.
«Ось там у нас щур живе, — показує жінка. — Ми залатали всі щілини».
На цих словах дівчинка починає сміятися: «Щурів тут нема».
Сюди, у невелике приміщення 4 на 4 метри, приходять ночувати й сусіди. Для них у куточку спорудили ще одне «ліжко».
«Місця мало, але нічого», — каже мама Даші.
«Нічого страшного, — додає семирічка. — Коли почало сильно бахкати, я попросилася у підвал».
Тут вони ночують уже кілька місяців — вночі у квартирі небезпечно.
На одній з підвальних стін — великий кольоровий єдиноріг. Його Даша намалювала під час обстрілів. Дівчинка веде нас до іншої стіни. Тут «живе» інше творіння Даші — мишка з мультфільму «Том і Джері». Ще одну стіну вона не встигла домалювати.
«Я з подружкою розмальовую. Можуть фарби закінчитися», — пояснює художниця.
Цікавимось у мами Даші, чи не хоче вона виїхати з Лисичанська.
«Ви розумієте, у мене стільки знайомих виїжджали. І що ж? Багато хто повернувся, бо там не виплачують обіцяні 2 200 грн (щомісячна виплата, яку вимушеним переселенцям обіцяли виплачувати в межах Всесвітньої продовольчої програми ООН на кожного члена родини — ред.). От поїду я з дитиною, і що робитиму? І ще боюся мародерства. Тож сподіваюся, що наші хлопці захистять нас. І буде все добре. І скоро все це закінчиться».
Зрештою навіть якби вони захотіли, дізнатися, коли і звідки евакуація, неможливо. Понад тиждень мешканці будинку відрізані від будь-якої інформації. «Куди їхати? Як ми дізнаємося, чи є евакуація? Так і живемо. Поруч із під’їздом», — підсумовує жінка.
Рятувальники не врятують від катастрофи
Ми прямуємо далі і помічаємо, що люди з порожніми баклажками йдуть в одному напрямку.У цьому місці стоїть пожежна машина. З розбитими вікнами, дірками від осколків та розбитим двигуном. Але з водою.
Поруч кілька людей. Баклажки приносять у сумках, привозять на дитячих візках та саморобних тачках. Аби зручніше було наливати воду, використовують відрізаний верх пластикової пляшки. «Вода хоч технічна, але і за це дякуємо МНСникам», — каже чоловік, який набирає воду.
«Так, дякуємо їм, що не забувають про людей», — додає жінка.
У цей час знову чути вибухи. Люди навіть не сіпаються.
«А що нам вже? Третій місяць так живемо. Бахкає — то бахкає. Вб’є — то вб’є. Але я сподіваюся, що буду жити», — жартує жінка в черзі.
До пожежної машини з десятком порожніх баклажок підходить чоловік з велосипедом. Нарікає, що нема ні світла, ні газу, ні води: «Як хочеш, так і виживай».
«Ось журналісти, преса, розкажуть, як люди бідують», — жінка з черги, яка щойно жартувала «вб’є — то вб’є», виявляє оптимізм. «Ви там скажіть, щоби хоч газ дали».
Далі вона нарікає на голову Луганської ОВА Сергія Гайдая, мовляв, він казав, що з Лисичанська не виїхали хіба що одні сепаратисти. Це підхоплює й інший чоловік з черги. Знайти в інформпросторі цю заяву Гайдая не вдалося. Але жінка переконує, що особисто чула, як він казав: «Ви тут залишилися, отже чекаєте на “рускій мір”». Каже, що чула таке по телевізору, коли ще той працював. Також жінка називає війну «військовою спецоперацією».
Незадоволені в Лисичанську і роздаванням гуманітарки. Ніби її дають лише тим, хто старший за 60.
«Пенсіонерам хоч гуманітарку дають. А нам — здихати й усе», — каже чоловік середніх років.
Рятувальники запевняють: продукти та гуманітарку в місто ще привозять. А от питну воду — ні. Лише одного разу жителям роздавали по 5 літрів питної води на кожного.
Нині закінчується й технічна вода. А через відсутність електрики нема можливості відкачувати підземні води з шахт. Викачана раніше закінчується. Якщо нічого не зміниться, то заправляти пожежні машини не буде де.
«Буде гуманітарна катастрофа навіть із технічною водою», — каже рятувальник.
Ще недавно в Лисичанську було місце, де можна було зловити інтернет. Тут працював Starlink. Проте доступ до нього обмежили. Один із рятувальників пояснив, що були випадки, коли місцеві передавали інформацію ворогу. Тепер рятувальники приймають від людей записки з вказаними номерами телефонів. А далі вже волонтери надсилають повідомлення.
Цікавимось у рятувальників, чи можна проїхати до сусіднього Сєвєродонецька. До війни через річку Сіверський Донець туди вели три мости. Та була інформація, що вони зруйновані.
«Ви вже не проїдете. Міст розбитий. Є ще один, але він обстрілюється. Не знаю, чи ви проїдете, чи ні. Тому в Сєвєродонецьку теж така катастрофа», — пояснює рятувальник.
Побачити Сєвєродонецьк нам таки вдалося. Місто видно з даху дев’ятиповерхівок Лисичанська. Сусідній населений пункт на відстані 3-7 кілометрів — як на долоні. Побачене лякає. Усе місто в диму. росіяни атакують Сєвєродонецьк з усіх напрямків. Додзвонитися до військових, які перебувають у місті, не вдалося.