Біллі Айліш замість «Хрещеного батька». Засновники українського додатка Reface — про те, як перетворити весь світ на гру
Reface — один із найуспішніших українських стартапів, який нині розвивається швидше, ніж Snapchat i TikTok. Він синтезує фото й відео, додаючи риси обличчя користувача героям відомих відеороликів або зображень. Поки що це єдиний застосунок українського виробництва, який потрапив у перелік найкращих додатків американського AppStore, випередивши навіть Netflix та Amazon. Нині у Reface понад 123 мільйони завантажень, а досягти цього вдалося лише за 14 місяців.
З чого починався Reface? Чим його технологія відрізняється від усім відомого діпфейку? І де тепер її можна застосовувати, крім розваг? Читайте в нашому ексклюзивному інтерв’ю зі співзасновниками додатка Олесем Петрівим, Дмитром Швецем та Іваном Алцибєєвим.
Колись ви говорили, що однією з ваших місій була зміна ставлення до поняття «діпфейк», яке в багатьох асоціювалося радше з негативним контекстом. Чи вдалося?
Олесь: Цифри часто говорять краще, аніж красиві фрази. Ще рік тому в усьому інтернеті було приблизно 200 тисяч відео, які можна назвати «діпфейком» — себто таких, де риси обличчя модифіковані за допомогою нейромереж. 150 тисяч із них були створені Google та Facebook як тренувальні для інструментів боротьби з діпфейками.
Тобто діпфейків, створених користувачами, було орієнтовно 50 тисяч, навіть трохи менше. А зараз — уже понад 3 мільярди відео з модифікованими рисами обличчя. І більшість зроблена за допомогою Reface.
Водночас вони використовуються не для того, щоб створювати якийсь політичний резонанс, когось обдурювати, маніпулювати виборами.
Може, це поки що?
Олесь: Той, хто виготовляє ніж, насправді виробляє штуку, якою можна позбавити життя. Будь-хто може сказати: «Що ти робиш, цим же можна вбити!» Але якщо творець скаже: «Дивіться, це — ніж, ним можна різати хліб, чистити шкірку, намазувати масло», то більшість буде використовувати його саме так.
На нашу думку, корисна соціальна функція Reface полягає в тому, що ми показуємо, як «ножем» можна робити прикольні речі, які нікого не ображають, ніким не маніпулюють, а навпаки — дозволяють людям у диджитал-середовищі демонструвати свої емоції зрозуміліше.
Дмитро: Ми не просто компанія, яка розповідає про хороші наміри. Ми проактивно працюємо над тим, щоби впроваджувати найкращі практики у цей світ на рівні громадських і державних організацій. Ми виступаємо у Європейському парламенті на тему синтетичних медіа, працюємо з Atlantic Council. Зараз формуємо такий порядок денний, щоб показати: ось як ця технологія працює, ось що ми робимо, аби її використовували дуже відповідально й правильно.
Чому всім так хочеться вставити своє обличчя у відомі мемчики? І що тут можуть змінити сучасні технології?
Іван: Меми — це взагалі окрема мова інтернету, новий спосіб комунікації людей, одиниця змісту, а не просто картинка з текстом. Ми розуміємо сенс, який було закодовано в цьому мемі — і нам стає смішно, би розкодовуємо жарт.
Якими будуть меми майбутнього? Здається, це вже не картинка з текстом — треба зробити його більш високотехнологічним, щоб якість цього вау-ефекту була кращою. І здається, саме технології модифікації контенту за допомогою простоти й візуальної реалістичності — це саме те, що породить меми майбутнього.
Олесь: Нейромережі дозволяють перейти з рівня абстракції — пікселі, кольори тощо — на інший рівень, де є об'єкти, вирази, емоції, зрозумілі людині.
Будь-кому треба відчувати фідбек від інших людей, знати: те, що ти робиш, певною мірою цінне для когось, ти не просто так існуєш / комусь цікавий / когось злиш — ти є. І більшість соцмереж перетворило цей сигнал просто на кількісний — лайки та коментарі.
Але якщо додати до соціальної платформи функціонал, який дозволяє модифікувати контент, проявити свою творчість у відповідь на чийсь креатив, це дозволить людям обмінюватися якісним фідбеком. Хай навіть у тебе буде не 500 лайків, а 5 креативів від друзів щодо твоєї творчості, але емоційно підкріплених — це дасть більше, ніж навіть 5 тисяч лайків.
Чи не знецінює це роботу митців, які займаються довготривалою мистецькою діяльністю? Люди знімають відео, витрачаючи на це купу ресурсів і часу. А людина, сидячи вдома, може просто додати себе у відео з не меншим вау-ефектом.
Дмитро: Але тепер творці, які займаються цим професійно, можуть продукувати більше контенту.
Зараз у вашій команді приблизно 180 людей. А починали ви з сімох. За якими характеристиками зараз відбираєте співробітників? Чи беруть у цьому процесі активну участь батьки-засновники Reface?
Дмитро: Перших засновників у нас троє — це Олесь, Ярослав і Рома (Ярослав Бойко та Роман Могильний, колишні СЕО компанії — ред.), які разом навчались у Києво-Могилянській академії.
На різних спеціальностях?
Олесь: Так, я вивчав фізику й інформатику, Ярослав і Рома — піар та маркетинг.
Дмитро: Відтоді хлопці дружили, робили різні крейзі-штуки. Потім познайомилися з Денисом Дмитренком. Нині він уже не залучений, займається своїм фондом і має власну студію Pawa. Денис тоді допоміг надати всьому бізнесових рис — навчив, як імплементувати технологію у щось, що потенційно може перетворитися на бізнес.
З Іваном ми заприятелювали вже давно, ще до Reface, а з хлопцями я познайомився 5 років тому. Був венчурним інвестором, а вони робили дуже круті технології конвертації 2D- в 3D-відео. Ми тоді почали спілкуватися, здружилися. І ближче до серпня 2019-го приєднався я, а ще трохи раніше — Іван.
Іван: Facebook має гарну властивість — нагадувати, що було рік тому. От учора він нагадав нам, що ми тоді мали перший мільйон завантажень. Подумалося: клас, а минув лише рік! І за цей час ми виросли до 123 мільйонів завантажень, а кількісно — від 23 до 180.
І це супердосягнення для стартапів — за рік вирости на ранній стадії, тим паче в Україні в часи коронавірусу. І я вважаю, що наймання — найбільше досягнення Reface. Ми ніколи не наймаємо людей, про яких сказали б: «Ну, зате він інженер хороший». Для нас важливо те, що ми передовсім беремо гарну людину.
Наймаємо лише тих, кому на емоційному рівні готові довіритися. Бо якщо збережеться наш тренд суперзростання, за два місяці наш працівник стане менеджером, через шість у нього буде команда з 10 людей, а ще за пів року — департамент зі 100 людей. І якщо ти не відчуваєш, що він є носієм тієї культури, тих смислів, які ми закладаємо — як ми хочемо еволюціонувати, у певний момент це може стати проблемою.
Чи допомагає відмінність ваших професійних бекграундів у створенні команди?
Олесь: Кожен просто має робити те, що він любить. Неможливо зробити успішний проєкт, якщо ти будеш займатися там усіма процесами. Чому? Тому що не буває людей, які люблять робити геть усе.
Про щось будеш думати: ну це просто треба зробити. І на короткі дистанції іноді це ще працює. А на довгострокову перспективу це виллється у найслабше місце, яке потім зведе нанівець усі сильні аспекти, що були. Більше ніж 10 років тому я розробляв сайти — і робив усе: писав код, продавав, розповідав, хоча з усього цього мені подобалася тільки певна частина.
І я зробив висновки. Насамперед зрозумів, що є люди, яким подобається те, що тобі не подобається, і вони реально кайфують від того, що тебе найбільше бісить. Треба знаходити таких і робити з ними команди. Так кожен просто фокусується на своєму, ви не заважаєте одне одному, а команда зрештою стає сильною, з якого боку не глянь.
Багато хто асоціює Reface саме з Могилянкою, але всі ви маєте різні навчальні заклади, різні спеціальності. Як сприймаєте сучасну українську освіту? Чи мають шанси нинішні університети бути своєрідними інкубаторами ідей?
Дмитро: Я вважаю, що освіта важлива. Через Reface ми хочемо нести культуру підприємництва та допитливість як основу всього. А допитливість, помножена на гарне наставництво всередині університету, може формувати крутих людей.
Олесь: Крім того, не варто забувати, що світ дуже сильно змінюється. І те, що ми називаємо освітою зразка XX століття, який за інерцією тягнеться у сьогодення, повинно вмерти. Натомість університет мусить трансформуватися у місце, де люди отримують не «корочки» і не багаж знань, які лише потенційно можуть колись знадобитися, а мережу контактів.
Що дала мені Могилянка? Тут я знайшов найкращого друга, дружину, партнерів по бізнесу і нетворк людей, величезна частина з яких зараз працює в Reface.
Також дуже корисна, як на мене, штука — це хакатони. Власне, чимало талановитих членів команди ми знайшли на різних хакатонах, познайомилися з ними 5-6 років тому, коли самі брали участь. І плануємо розвивати цю культуру, адже вона є способом за невеликі ресурси та короткий час передати унікальний досвід великій кількості людей. Він стимулює їх створювати щось нове, жити ось цим драйвом, який є і в нас.
У нещодавніх інтерв’ю ви згадували, що хочете перетворити Reface на повноцінну соціальну мережу. Як вона працюватиме?
Дмитро: Reface — це накопичений досвід на основі запитів людей і бізнесу щодо того, як вони хочуть взаємодіяти з контентом. Мені здається, Reface «намацав» не лише бажання виявитися героєм якогось фільму, музичного кліпу тощо, а й потребу людини створювати щось і по-новому взаємодіяти з інформацією.
Олесь: За всю історію цивілізації взаємодія людей із контентом змінювалася не так багато разів. Її патерн упродовж тисяч років залишався майже незмінним, ще відколи були настінні написи та малюнки.
Тоді людина, маючи якусь ідею, образ, спостереження, пропускала їх через свій скіл-сет, малювала цей образ, фіксувала його у матеріальній реальності. А потім інша людина могла подивитися на результат і сприйняти його.
Другий етап — це розвиток книгодрукарства, медіа, де насправді додався ще один момент — технологія. Вона змінювалась, але суть залишалася тією самою: хтось створив, зафіксував інформацію в матеріальній реальності, вона поширилася — і велика кількість людей її спожила.
З появою комп'ютерних ігор цей патерн трохи змінився, оскільки технологія додалася ще на одному етапі — споживання. Розробник реєструє гру, дистриб'ютори поширюють її на мільйонну аудиторію користувачів, у яких є комп'ютери та мобільні телефони. Зі свого боку, технології дозволяють уже в момент сприйняття міняти картинку — залежно від того, яке рішення ухвалює користувач. І те, що споживає той чи інший гравець, відрізняється від того, що створювали безпосередньо розробники гри.
Було би прикольно увесь цей контент, який люди згенерували за останні століття, за допомогою нейронних мереж перетворити на гру. Суть така: те, що сприймає користувач, залежить не тільки від того, що хотів сказати автор оригіналу, а й від того, що це за користувач, звідки він дивиться, який у нього настрій, чоловік це чи жінка, де він живе. І в такий спосіб процес сприйняття контенту перетворюється на створення нового. А потім цикл замикається.
А як це буде втілено в розвитку Reface? Усе-таки це проєкт у галузі розваг. Надалі він зможе вийти за її межі?
Іван: Насправді сфера розваг є чудовою точкою входу для того, щоб якось уплинути на світ.
Цифрові емоції мали чіткий шлях еволюціонування. Колись ми ставили дужечку — і багато хто досі цим користується. Потім з'явився перший емоджі, згодом — мемоджі, бітмоджі тощо, і одразу ж постало питання — а що далі?
Ми віримо в те, що наступним етапом еволюції висловлення емоцій людини у цифровому середовищі буде фотореалістичність — тобто я створюю щось, воно є моїм продовженням. Ми хочемо дати людям можливість створювати контент і «прив'язувати» його до себе.
У нас діє технологія видозміни контенту за допомогою нейронних мереж. У тебе з'являється в голові якийсь сюжет, і ти кажеш: «А що, коли в цьому відео буде не ось цей герой, а отой? А що, як він виголошуватиме не оцей монолог із "Хрещеного батька", який було записано 50 років тому, а почне співати пісню Біллі Айліш?». Це взагалі створює якийсь новий смисл.
Здається, за допомогою технології штучного інтелекту ми можемо просто концептуально спростити створення контенту. Для створення чогось нового треба просто натиснути кнопку, змінити будь-який елемент, натиснути save — і починається новий ланцюжок.
І цей контент може змотивувати нового творця. Він гортатиме свою стрічку й подумає: «О, я знаю, як це зробити ще цікавіше!»