«Це був найважчий місяць для нас усіх». Репортаж із Бахмута

У другій половині серпня росіяни рапортували, що вони ведуть бої в Бахмуті, а саме на східному його кордоні — вулиці Патриса Лумумби. Тоді вагнерівці зайняли кілька крайніх будинків на околиці міста. Відтоді минуло пів року.

Наприкінці зими 2023-го росіяни все ще не взяли Бахмут. Проте зараз ситуацію в ньому для Сил оборони можна назвати критичною. Тактика росіян зрозуміла: вони тиснуть на околиці міста з півночі, аби перекрити для українських військ останній шлях постачання техніки, боєприпасів і людей.

Журналісти hromadske Настя Станко і Колян Пастико провели день із 93 бригадою ЗСУ за 600 метрів від ворога, який тримає позиції за річкою Бахмуткою.

Це мій шостий приїзд до Бахмута від початку повномасштабного вторгнення. У травні ми з відеографом Коляном Пастиком ще їли в бахмутській піцерії «Нью-Йорк» піцу. У цьому закладі у 2014-2016 роках ми часто зупинялися, повертаючись із передової. Тоді Бахмут був глибоко тиловим містом, у якому ми зупинялися на ніч під час фронтових відряджень, обідали-вечеряли чи монтували відео і відписували репортажі.

У червні 2022-го ми приїхали сюди в лікарню, яка на той час була тиловою. Сюди привозили не надто важких поранених із місць боїв — Лисичанська, Світлодарська.

У липні бої йшли на підступах до Бахмута, але місто вже почали активно обстрілювати. Ми зустрілися тут з одним високопоставленим у минулому поліцейським, а зараз — молодшим офіцером ЗСУ. Уже тоді заговорили, що росіяни можуть захопити місто.

Буквально за кілька тижнів перед нашою розмовою ми втратили Сєвєродонецьк і Лисичанськ — найбільші міста на підконтрольній Україні Луганщині. Ситуація до середини літа на фронті була жахлива, Україні катастрофічно не вистачало боєприпасів і артилерії. Зараз смішно згадувати, але в липні 2022-го нас побоялися везти туди, куди ми потрапили в лютому 2023-го.

У середині серпня, коли бої підійшли до східної околиці Бахмута, сюди на позиції зайшла 93 бригада. Її передислокували з Ізюмського напрямку. До жовтня вона утримувала рубежі, потім пішла на двотижневу ротацію і пробула в місті аж до грудня.

Наприкінці 2022-го наша знімальна група була свідком роботи медичної роти цієї бригади в стабілізаційному пункті Бахмута. Сьогодні вулиця, на якій розташовувався цей медзаклад, прострілюється протитанковою керованою ракетою. Бригада пішла ще на одне відновлення на місяць і знову повернулася до Бахмута, де вже розгорнулися вуличні бої. Відступати в місті майже нікуди. Але Бахмут — фортеця. І вона поки що стоїть.

***

Кінець лютого 2023-го, ми з пресофіцеркою 93 бригади Іриною їдемо трасою Костянтинівка — Бахмут. Не доїжджаючи до міста, звертаємо наліво до Часового Яру і вже звідти прямуємо до того ж таки Бахмута іншою дорогою — останньою, якою ще можна дістатися до міста, у якому під щоденним обстрілом досі живе понад пʼять тисяч мешканців. Для тисяч військових це місто і тимчасовий дім, і робота водночас.

Цією дорогою Іра їздить щодня. Два тижні тому командування цього сектору оборони дозволило проїзд у Бахмут журналістам лише за наявності спеціальної перепустки. Відтоді кількість охочих відвідати Бахмут суттєво зменшилась.

П'ять днів тому ми вже були тут, на півночі міста чулися стрілкові бої, а за кілька кілометрів південніше на вʼїзді працював ринок і люди спокійно купували продукти. Сьогодні ринку нема. Та й руху транспорту теж. Окрім кількох броньованих машин, які швидко прошмигують у бічні вулиці.

Здається, що місто порожнє. Але насправді тут тисячі військових. Ми проїжджаємо вулицею, дуже близько до південної околиці міста, на неї теж наступають, але ситуація на цьому напрямку за останні кілька днів покращилась.

Однак їхати так близько до противника страшно, я одразу втискаюсь у сидіння. Минаємо центр, розуміємо, що ми все ближче до росіян. Зупиняємось. Одразу біжимо до підʼїзду багатоповерхового будинку, у який влучив «Град». Тут стоять військові. Знайомимось.

Десятьох із них мобілізували місяць тому. І вчора після навчань їх відправили до Бахмута. Їм дали добу на адаптацію перед відправленням на «нуль».

Адаптація була жорсткою. Вчора тут прилітало все. Питаємо, де «нуль».

«Так отут, — відповідають, — за метрів 200 вже позиції наших хлопців, а до росіян — кілометра тут нема», — каже досвідчений старший водій роти.

«А ви раніше, до 24 лютого, мали якийсь досвід?» — запитую.

«Я мав мисливську рушницю, на полювання ходив», — регоче чоловік із позивним «Парламент» — на честь сигарет, які він курить.

«Всім страшно, а що робить?» — пояснює хлопцям, котрі другий день на справжній війні.

Поки ми говоримо в підʼїзді, лунає звук роботи Автоматичний станковий гранатометАГСу. Поруч вулицею проходить місцева жінка. Питаю, чи вона тут живе.

«Я всюди живу, і тут, і в тому підʼїзді». За кілька хвилин вона повертається.

«Тут пулька над вухом просвистіла», — каже і йде далі.

Питаю в «Парламента», чи може таке бути.

«Може, тут уже все прилітає», — відповідає.

Піднімаємось на перший поверх багатоповерхівки. Недавно мобілізовані у вітальні квартири, яка ще нещодавно комусь належала, гріються окопними свічками.

«Вранці ніхто не хотів на “нуль”, але ми поговорили, то вже восьмеро хочуть, а двоє далі не хочуть».

Питаю, як їх там на «нулі» розподілять.

«Ну, неопитних до опитних, канєшно, там все научать. Ну що ти можеш в учебці навчитись? Як стрілять, як присідать. І всьо».

«Парламенту» — 41. У нього є дружина, доньки та внуки. За рік повномасштабної війни він встиг побувати на різних посадах. І в окопах посидіти, і поранення отримати, і знову повернутися на війну.

«За ці пів року 93 бригада втретє заходить сюди на позиціїНа третьому Бахмуті в ногу прилетів осколок, дружина не хотіла відпускати. Тільки ми заселились, прилетіло Радянська зенітно-ракетна системаС-300, мабуть, хтось здав».

«Коли ми вперше заїхали сюди в середині серпня, бої були ще в околицях, це були такі невеликі лісосмуги, такі невеликі посадочки. І там ми з середини серпня до кінця жовтня просіли в позиціях буквально на одну-дві посадки. Це жалюгідні 200 метрів. 

Потім нас вивели на доукомплектування на два тижні, і ми знову заїхали. Але вже не на ті позиції, там просіла трохи ділянка, ми отримали одне перехрестя собі в зону відповідальності, повністю стримали всі позиції, там не було взагалі втрат територій, і поїхали після цього вже всією бригадою на ротацію, і знову приїхали сюди, тільки вже отримали міські бої», — розповідає нам пілот дрона Женя з позивним «Стус».

Йому 24, він друг загиблого під Ізюмом бійця і київського активіста Романа Ратушного.

Щоб зустрітись із Женею, нам довелося пробігти від одного будинку до іншого, де прострілюється шматочок місцевості, залізти в підвал багатоповерхівки, де є «Старлінк», щоб звʼязатись із ним і уточнити місце зустрічі й час.

Після ми повинні були запамʼятати дороги, якими безпечно туди їхати (а не ті, які показує гугл-мапа, бо вона показувала якраз їхати дорогою, яка прострілюється протитанковою ракетою), і постаратися дістатися до місця живими й неушкодженими, і в кінці пробігти перехрестя, яке прострілюється. Далі — просто знайти якийсь підвал і чекати «Стуса» там, тому що звʼязку в місті давно немає.

Женя з цього будинку буде літати і корегувати нашу артилерію. Його завдання — знаходити російські танки й іншу броньовану техніку. Але останнім часом він більше вистежує російську піхоту, яка наступає на наші позиції щодня кількома хвилями.

Працює і вдень і вночі. Деякі пілоти їздять на ніч відсипатися до більш спокійних міст і потім повертаються до Бахмута. Але Женя каже, що це марнування часу, тому він живе тут.

«Це був найважчий місяць для всієї бригади. Через усе. Через позиції, які ми тут маємо, через вуличні бої. Задовбались за цей місяць більше, ніж за попередні три», — каже Женя.

Ми говоримо в одному з підвалів розбитого житлового будинку в центрі Бахмута. Женя піднімається на другий поверх, просто в чиюсь квартиру, де робили ремонт перед тим, як покинути все — залишили інструменти просто на підлозі. Скло на вікнах уже розбите численними обстрілами.

Женя відчиняє двері на балкон і сідає просто зверху на скло з пультом від мавіка, аби видивитись, що там у росіян, які від нашого місця на відстані в півтора кілометра.

За річкою, куди летить його дрон, ідуть найзапекліші бої, і люди гинуть там щодня. Ми говоримо хвилин 15 і за цей час чуємо десяток вибухів.

Женя сам звідси — з-під Словʼянська. Якщо росіянам вдасться захопити Бахмут, далі вони підуть туди, де він народився.

«Кажуть, що тут ждунів багато залишилось, ніби за кого тут воювати? Тут залишилися люди з різних причин, навіть на умовному “нулі” між нами й росіянами, опиратися на це, що тут залишилися ждуни і ми не будемо захищати цю землю, — це брєд повний.

Я і воюю, і всі свої зусилля докладаю через те, що в Донецькій області, у Луганській області є величезна кількість шикарних людей, бо донбаський націоналізм — він найзапекліший і найщиріший, бо якщо ти народився тут і став на потужну проукраїнську позицію, то вона міцніша, ніж у багатьох, бо в тебе з дитинства багато перешкод. І я захищаю і цих людей».

«Стус» обурюється на поради американської розвідки, яка буцімто радила українському командуванню не витрачати зусиль на захист Бахмута, а зосередитися на підготовці контрнаступальної операції на іншому напрямку.

«Щоб залишити Бахмут — це не має жодного сенсу, наразі ситуація погіршується, протискують фланги, є ризики оточення, але в глобальній перспективі, якщо піти звідси, будуть знищені Костянтинівка, Дружківка, Словʼянськ. Якщо обстановка покаже, що треба залишити місто, наше військове командування це зробить. Поки ми можемо тут воювати і триматися, ми це робимо. Якщо ми відступимо, ця російська хвиля доброти буде накочуватись далі».