«Це кіно — темпоритм мого стресу»: режисерка «Клондайку» Марина Ер Горбач про МН17, міфи про війну та суперсилу

З Мариною Ер Горбач ми зустрічаємося на сходах столичного кінотеатру «Жовтень». Сеанси тут не припиняються, навіть коли на київському Подолі вимикають світло. Гучно гуде генератор, ми п’ємо придбаний у найближчій кав’ярні чай — єдиний напій в асортименті, бо кавоварки без електрики не працюють — і говоримо про її кіно. Саме в «Жовтні» кілька днів тому відбулася прем’єра її сольного режисерського фільму — «Клондайк».

Це — історія про молоду родину Ірки й Толіка, які стають свідками збиття малайзійського Боїнга-777 неподалік Грабового у 2014-му. Стрічка уже встигла об’їхати пів світу з фестивальними презентаціями. А ще — вибороти нагороду за найкращу режисуру на американському фестивалі незалежного кіно «Санденс», а тепер бореться за «Оскар» від України в категорії «Найкращий закордонний художній фільм». У прокат в Україні кіно вийде 3 листопада.

Якось ви розповідали, що посттравматичний досвід після війн неабияк впливає на те, як сприймається кіно. Чи ви помітили справді якусь особливість сприйняття фільму на київській прем’єрі?

Мені здається, люди не були аж так сильно «прибиті» фільмом. Як правило, в Європі у глядачів реакція така: закінчується фільм, починаються титри і люди просто сидять. Ніхто не аплодує — тиша, гробова тиша. Потім уже, коли титри завершуються, на знак подяки, коли я з'являюся, вони аплодують.

А в Сараєво, наприклад, глядачі сміялися під час фільму більше, ніж будь-де. Вони так жваво реагували, очевидно, вже не на війну, а на стосунки в родині на екрані — на «живі» речі. Перед нами сиділа пара, і коли в Ірки й Толіка (головні персонажі стрічки, молоде подружжя, — ред.) були якісь розбірки, жінка жартома штовхала чоловіка в бік. Мовляв: «Я розумію, а ти розумієш?» Помітно було, що це близькі їм персонажі.

На київській прем'єрі було цікаве обговорення, бо постала тема нашої відповідальності — спільної й особистої — за цю війну: чи не надто ми ігнорували війну на Донбасі? Чи Толік — сєпар, чи він — людина, яка просто не знає, що далі робити, і йому бракує якогось внутрішнього розуміння ситуації та немає інстинктів поведінки за таких обставин?

Одна глядачка мені розповідала, що весь фільм їй хотілося гукнути Ірці: «Виїдь звідти, виїдь, виїдь!» А я кажу їй: «Ну ось ви зараз у Києві. Київ два тижні тому бомбили дронами». Коли я показувала це кіно в Лондоні буквально два тижні тому, і ми отримали інформацію про обстріли дронами, глядачі говорили: «Наразі ж бомбардують Київ, чому вони не виїжджають?» Я відповідаю: «Там їхній дім. Так само як дім є в Ірки». І це вже сприймається трохи по-іншому.

Довгі плани — один з атрибутів вашої кіномови. Я це помічала неодноразово і в інших режисерів: здається, що українські фільми про Донбас взагалі дуже споглядальні, разом із тим там часом не так багато динамічних подій. І коли я дивлюся, ловлю себе на відчутті, що це мовби напружене очікування чогось. Чи ви справді так відчували Донбас?

Я не відчувала Донбас, я відчувала human crime — злочин проти людини, до того ж його виконавцями є іноземна держава. Тобто це вторгнення. І жертвами стають цивільні люди — люди, які хочуть просто жити, яких не цікавлять жодні політичні змагання. І в мене це викликало таке відчуття, мовби у тебе зупиняється дихання і ти намагаєшся отямитися. Це мій темпоритм того стресу. Те, як зняте кіно, — це моє переживання подій на Донбасі, а тепер уже й по всій Україні.

Тому й герої живуть у своєму ритмі. Між ними насправді купа всього відбувається, у них дуже інтенсивні стосунки. Але я дозволила собі знімати це так, як я це відчуваю, і комунікувати з глядачами тими методами, які особисто мені здаються цікавими. Ми уникли зображальності війни, агресії, мінімізували це, але довірилися своєму глядачу.

У фільмі ми бачимо процес ухвалення рішень, коли живеш в умовах інформаційного вакууму. Це цікаво показано в епізоді, коли поблизу будинку Ірки й Толіка падає Боїнг, а вони по телевізору дізнаються про те, що сталося.

Так, але це нормально. В них немає конкретики, вони бачать, що відбувається якийсь жах. Але що це? Їм для цього потрібна якась офіційна інформація. Слухайте, навіть я своїй мамі розповіла про те, що почалася війна, тому що в мене були новини, а вона просто ще спала. Це так і стається.

Як відбувалося оце занурення в контекст? Ви комунікували з людьми, які виїхали?

Так, і з тими, які виїхали, і з тими, які не виїхали. Людям, які перебували в Києві у 2018-19 році, тоді здавалося, що Донбас — це така собі забута територія. Я пам'ятаю, як моїм друзям було складно чути репліки: «Ну ви самі хотіли цього, ви самі винні». Я тоді вирішила, що все ж буду над цим кіно працювати, навіть коли ми спершу отримали відмову на фінансування.

Мій знайомий приїхав із Донбасу, ми сиділи в одному кафе у Києві, грала якась попса, може, не Кіркоров, бо це вже взагалі «зашквар», але щось популярне російське — і хтось навіть у такт гойдав головою. Знайомий тоді подивився і сказав: «Ну, це до першого прильоту». Ми тоді всі реагували так, наче це — якесь перебільшення, драматизація.

Ірка виглядає більш рішучою, аніж усі чоловіки у фільмі. Це був певний особистий маніфест — намір показати, що жінка часто може бути сильнішою, ніж обставини, сильнішою, ніж війна?

У мене не було жодного бажання зробити сильну жінку. Вона сильна в тому, що бере на себе всю відповідальність, розрулює все. Образ Ірки здається сильним, тому що в неї як у вагітної жінки всі інстинкти — на піку сили. Це величезна сила. Часом, якщо щось трапляється, знаєте, матері й потяги зупиняють. Це закладено в образі Ірки: їй потрібно виконувати те, що їй потрібно виконувати, — і якось із цією війною вона розбереться. Вона навіть не боїться виходити на перший план, коли приходять ці начальники чи інші незрозумілі люди (місцеві колаборанти й представники проросійських угруповань — ред.).

А скільки було українських жінок, які й зараз говорили російським солдатам: «Ви що тут забули?» Слухайте, це ж українська жінка, тут немає жодного ноу-хау! Просто ми її зробили в центрі фільму — і все.

Дуже цікаво спостерігати за їхніми з Толіком стосунками, адже здається, мовби вони з дещо різних реальностей. Вони наче одне одному не підходять, але водночас дуже органічно співіснують, вони вже наче «притерті» одне до одного.

Це правда, це так і мало бути. І це трохи погляд Яріка (брата Ірки — ред.) на їхню родину. Він би там хотів якогось іншого хлопця, але так, вони «притерті». І Толік — саме той герой, за яким вона відчуває, що в хаті буде тепло, що й візочок поремонтують, і вікно їй поставлять. І це важливо для Ірки.

Ви неодноразово розповідали, що у вас специфічна методика роботи з акторами. Ви відпрацьовуєте цілісну історію героя, а не лише те, що в кадрі. Як ви відігравали бекґраунд Ірки? Що вона за людина поза цим фільмом?

Ми робили один дуже класний етюд і багато разів до нього поверталися: це момент, коли Толік та Ірка знайомляться. Імпровізували таку сцену: дискотека в місті Торез, скляна куля, яка крутиться, і Толік після роботи на заводі приходить на дискотеку ремонтувати цю кулю, бо та не працює. Одного дня він прийшов її поремонтувати, перевірити, і побачив, як під цією кулею танцює Ірка в мініспідниці, на підборах, у білій футболці, без ліфчика. І, словом, він потім уже від неї просто відійти не зміг. А вона в тому місті навчалася.

Ми любимо погратися, тому розігрували всі ці історії потім, як він її завойовував. Для Толіка Ірка, в якої були абсолютно інші плани на життя, — найбільший трофей. Потім вони за її рішенням повернулися в село, тому що тільки там він може бути її чоловіком. Він багато чого може зробити сам, він для села такий чоловік, яким би, ймовірно, він не зовсім був би в місті. Це був її свідомий вибір. Дуже багато всього ми відіграли, щоби ці стосунки виглядали «притертими», щоби герої знали їм ціну.

Напередодні вторгнення я говорила з Олегом Сенцовим, і він пояснював, що не може знімати про свій досвід ув'язнення, війну зараз, тому що йому зараз від цього надто боляче. А ви зауважували, що якби не знімали нічого про це, то взагалі з'їхали б з глузду. Це все дуже індивідуально, чи ви можете простежити тут певну тенденцію, що українським режисерам важко знімати про нинішню війну?

Треба мати сили. Часом кажуть, що треба мати дистанцію. Я з цим не погоджуюся. У мене у 2016-2017 роках було стільки сили робити це кіно. У мене була надсила, суперсила. Ти просто розумієш, що тебе підпирає від того, що відбувається війна, і вона не називається війною, ми всі котимося кудись, куди — самі не розуміємо. Й усі ці люди зараз живуть там під обстрілами та не хочуть виїздити. Тому що там їхні домівки. І вони не розуміють, чому в них стріляють посеред 21 століття. Усе це кипить. І мені не потрібна була дистанція, щоби створити історію про місцевих і про загарбників.

Зараз же я не можу сказати, що маю сили. І це навіть не про те, щоби побачити війну унікально, тут питання якраз немає. Є дуже багато унікальних історій, їх можна знайти, але ось для того потрібно мати сили. Аби це було по-справжньому, по-серйозному, на максимумі. І тут кожен із собою якось вирішує це самостійно. Я свій творчий інструмент знаю: мені треба спершу накопичити, а потім роздати — як через такий собі вай-фай. Якщо я нічого не накопичу, то нічого не роздам.

Чи не буде на міжнародному ринку від українських режисерів зараз очікування, що всі вони будуть показувати фільми тільки про війну?

Очевидно, що так буде. Серед них будуть хороші, будуть посередні, а будуть геніальні фільми. Це нормально.

Чи траплялося так у якихось країнах, що ви презентували кіно і відчували, що аудиторія мислить саме такими спрощеними наративами про війну?

Завжди, завжди є люди, які запитують: «Так в українців же є зброя? Ви ж усі підготувалися, це ж НАТО, і ви разом із ним готувалися захопити росію! Ви самі в себе стріляєте». Завжди є такі люди. Але мене радше дивує аудиторія, яка приходить, сідає, здається, завжди у першому чи в другому ряду, це вже якийсь захід із претензії, і каже: «Ми проти того, щоби давати Україні зброю, тому що зброєю війну не зупиниш». Ось після цього речення я відкриваю своє справжнє обличчя.

Як ви з ними говорите?

Я їм ставлю запитання, чи вони підтверджують, що Україна — це суверенна країна, наприклад. «Суверенна?» — «Суверенна». — «Можна порушувати суверенітет країни?» — «Не можна». Не можна? Тоді, будь ласка, відреагуйте. Це ще залежить від країни, де ви перебуваєте. Якщо це Нідерланди — у вас є Гаага. Якщо Бельгія — у вас є Європейський парламент. Будь ласка, не давайте нам зброї, а йдіть усією країною — 15 млн чи скільки у вас є — під Європейський парламент чи Міжнародний кримінальний суд і протестуйте. Якщо ви проти зброї, отже, ви за антизбройну підтримку України. Ви ж підтримуєте Україну? «Так, ми просто не хочемо зброю давати». Окей, тоді підтримуйте нас протестами. У вас вийшли 15 мільйонів? Ні? А що нам робити? Ми теж хочемо жити, у нас є на це право, чи не так? Так. Ну тоді давайте зброю. Їм, може, й не дуже подобається ця моя манера відповіді на це питання, ну але хай вже вибачають.

У фільмі є чудова фраза, яку Ірка каже після того, як снаряд поцілив у їхній будинок: «Після війни зробимо тут вікно на всю стіну». Мені здається, що в кожного з нас є мрії «А ось після війни...» У них якась, ймовірно, гіперболізована жага до життя. У вас є такі мрії?

Я собі щороку на новий рік, а іноді, буває, і на день народження купую блокнотики. Я ходжу, вибираю, а тоді щось у них пишу. Цього року я купила на новий рік два блокнотики, але нічого в них не написала й не намалювала, потім купила ще два... Зараз у мене, мабуть, блокнотиків вісім. Вони всі незаповнені, я нічого в них писати не можу, жоден план мені зараз не складається. Коли це — після війни? Я гадки не маю. У нас тут і зараз є цей один-єдиний день, мабуть. І щось можна зробити. Ось, наприклад, як із виходом у кінотеатрах «Клондайку» — це ніби якась крейзі ідея, але іншого варіанту в нас немає.

Це ненормально — виходити в кінотеатри, коли бомблять міста, вимикають світло і немає електроенергії. Закінчиться війна, виходьте в кінотеатральний прокат. Це ненормально. Але з іншого боку, в нашій «нормальності» вже є певна закономірність.

І, можливо, зараз саме той момент, коли це кіно матиме певний терапевтичний ефект.

Я сподіваюся. Учора я спілкувалася з одним глядачем, який був на прем'єрі. Я стою, чекаю, ніяково якось запитати: «Як вам кіно?» Він повернувся до мене, і сказав: «Ви мені зробили дуже боляче, але я Вам за це вдячний». І, мабуть, це ознака того, що зараз правильно показувати такий фільм.