«Це моя громада, і я звідси нікуди не піду». Як Тетяна Свириденко відновлює своє селище після окупації
На окупованій Київщині росіяни катували та викрадали голів громад. Якщо ті відмовлялися від співпраці, могли вбити. Знаючи це, голова Іванківської селищної територіальної громади Тетяна Свириденко відмовилася від евакуації. Вона лишилася зі своїми людьми й змушена була переховуватися 36 днів, доки українські військові не звільнили її громаду.
Про надзвичайну силу духу, відповідальність та любов до своєї землі — у матеріалі hromadske.
«Если мы ее найдем — детей первыми постреляем»
«Та хто така ця Свириденко? У нас вообщє голова громади — мужик!»
6 березня 2022 року. Селище Іванків, Вишгородський район, 80 кілометрів від Києва. У дворі — свіжа могила 26-річного хлопця. Його окупанти застрелили на другий день великої війни, він просто їхав на велосипеді.
Жінка гучно розмовляє з чоловіками у військовій формі. Вони приїхали на трьох машинах із буквами Z і V. Питають, де голова громади Тетяна Свириденко. Мешканка Іванкова відповідає їм голосно, щоб почув її чоловік. Той сідає на велосипед і летить повідомляти Тетяні, що за нею прийшли. Доїжджає до колеги голови громади: «Шукають Дмитрівну, у неї є 10–15 хвилин, щоб сховатися».
«Визираю у вікно, летить Миколаївна в капцях та халаті. А температура надворі була мінусова. Каже: “Швидко тікай, за тобою прийшли”. Мене й перед цим депутати попереджали, що краще кудись дітися. Бо якщо знайдуть, живою не залишать, — згадує Тетяна Свириденко. — Дуже вдячна сусідам, що переховували. За мною приїжджали кілька разів, але жоден не видав».
Іванківська селищна громада під удар росіян потрапила вже 24 лютого. Територію звільнили 1 квітня. Протягом цього часу за Тетяною Свириденко приїжджали кілька разів. Сусідці, яка вийшла з дому з двома онучками й сказала, що давно не бачила Тетяни, російські військові пригрозили: «Запомни, если мы ее найдем — детей первыми постреляем, потом тебя». Але навіть за таких умов сусіди жінку не здали.
«Не було жодного сумніву, що я тут залишаюся»
Іванків — рідне селище Тетяни Свириденко. За все життя вона виїжджала звідси лише на три роки. У селищі Тетяна працювала в садочку вихователькою, потім у відділі культури, опісля — у відділі освіти відповідала за підвищення кваліфікації вчителів. Перш ніж піти в самоврядування, навчалася в Академії державного управління при Президентові України.
Іванківську селищну раду Тетяна очолює два роки. Її обрали з-поміж 10 кандидатів, 8 із них були чоловіки. Тетяна перемогла з відривом у 565 голосів, для 30-тисячної громади це немало.
Що росія піде на Київ через зону відчуження, якраз через Іванківську громаду, Тетяна й уявити не могла. За кілька днів до наступу вона зустрічалася із силовиками, але ні начальник поліції, ні прокурор не говорили про таку небезпеку. Тому вже 24 лютого довелося діяти екстрено. Про те, чи евакуюватися, Тетяна навіть не думала. Хоча головам громад радили виїхати — за ними російські військові приходили передусім, хотіли змусити співпрацювати.
«Я залишилася і не мала щодо цього жодного сумніву. Це моя громада, і я буду тут, хай там що», — каже Тетяна.
Жінка дуже енергійна. Усе робить швидко: швидко говорить, швидко рухається, швидко перераховує пошкодження в селах її громади. Робить це, не зазираючи до жодних документів або записів, уся інформація в голові.
«росіяни зайшли до зони відчуження через КПП “Дитятки”, потім Оране та Прибільськ. Об’їхали Сукачі, там зараз близько 30% села пошкоджено. Через Феневичі й далі через села Рудня-Тальська та Катюжанка йшли на Київ. У Феневичах пошкоджено 30% села, у Блідчі — чотири будинки, у Термахівці — 30%, у Сидоровичах — 40%, у Жміївці та Олізарівці — по 50%, у Варівську — 70%. А Підгайне та Яхнівка майже повністю стерті з лиця землі. Загалом у нас у громаді 81 населений пункт, з них у 47 є пошкодження від російських військ».
Поруч із картою в кабінеті Тетяни — ціла стіна з грамотами. Найважливіші для неї, каже, від військових. Коли вони їх привезли, жінка розплакалася. А 24 серпня президент Зеленський нагородив Тетяну орденом княгині Ольги III ступеня.
«Вважаю, що нити не можна, це гнівить Бога»
Робочий день Тетяни Свириденко починається о 8-й, але прокидається вона вдосвіта, бо, крім роботи, має ще сім’ю та господарство. Цього року посадила 40 соток картоплі — щоб були запаси на важку зиму. На роботі вона зазвичай до восьмої вечора. На телефоні — 24/7.
«Такі часи, що маємо бути на зв’язку цілодобово. Я і заступників своїх та начальників відділів так привчила. Вважаю, що нити не можна, це гнівить Бога. У моїй громаді загинула мінімальна кількість людей — попри те, що руйнацій було багато. Треба віддати за це Богу належне. Та й вік у мене вже такий, що треба поспішати робити добро», — говорить Тетяна.
Вік у Тетяни не такий уже й поважний — їй лише 54. Здебільшого на роботі вона у кросівках та джинсах. Каже, наряджатися ніколи та і їздити на будівництво краще у зручному одязі. Але посада передбачає, що інколи потрібно мати презентабельний вигляд.
«Минулого тижня їздила на міжнародний форум, вдягнула красиве вишите плаття. Так мені колега сказала: “Я вже й забула, що ти такою можеш бути”», — сміється.
Нині Тетяна багато співпрацює з благодійними фондами. Деокупованій Київщині допомагають з усього світу: чехи з People in Need, Управління Верховного комісара ООН у справах біженців, «Карітас», а ще кілька польських та швейцарських організацій.
Європейські фонди споруджують тимчасове житло для сімей, які через росіян лишилися без даху над головою. Модульний будинок встановлюють за два дні. Ще кілька йде на те, щоб начинити його технікою та меблями. Тут є все необхідне для життя: ліжка, пральна машинка, плита. Це тимчасове житло, поки сім’я відновлює власний дім. Спілкування з людьми, які втратили все нажите або близьких, — це щоденна робота Тетяни. Каже, нелегко ухвалювати рішення, хто отримає будинок першим, а кому доведеться ще почекати.
«Якось один хлопчик, чий дім зруйнували під нуль, обмовився мені, що дуже хотів би комп’ютер, бо раніше він у нього був. Це наче й не річ першої потреби, але стало його шкода. Я приїхала на роботу, розказала про хлопчика, і працівники селищної ради скинулися з власних грошей та купили йому комп’ютер. Такі моменти теж повинні бути в житті, щоб не забувати, що існує добро», — розповідає Тетяна.
Мінімум двічі на тиждень Тетяна об’їжджає громаду, щоб поспілкуватися з людьми й побачити, чим живуть села. Вона «має знати кожну зруйновану хату, хто якого ремонту чи відновлення потребує».
«Іноді вимикаєш емоції, бо якщо все пропускатимеш через себе — не вистачить життя, щоб осмислити те, що відбулося. Але інколи дивлюся на небо й думаю про те, що хтось там сидить і бачить кожен наш крок, слово і дію. Вірю, що кожному доведеться відповісти за те, що він зробив».
Не віддала міністру картини Примаченко
Саме в Іванкові розташований музей української народної художниці в жанрі наївного мистецтва Марії Примаченко. На другий день великої війни в нього влучили чотири російські ракети. Будівлю зруйнували вщент, але всі картини, на диво, вдалося врятувати. Нині на відновлення музею потрібно щонайменше 35 мільйонів гривень. Тетяна розповідає: після звільнення Іванкова до неї приїжджав сам міністр культури. Пропонував віддати картини до Києва, бо в селищі їх тепер ніде зберігати. Але вона відмовилася.
«Сказала йому прямо: “А що тоді в громаді залишиться?”. Я планувала нашу громаду розвивати як туристичний край. У нас є музей Примаченко, готель, новенький парк, мурал Примаченко, та й жила вона тут недалеко в селі. А в сусідніх селах є багато людей, які займаються різними ремеслами: хтось кошики плете, хтось картини пише. Сам Бог велів організувати тут туристичне місце. Громада має заробляти й розвиватися після перемоги», — каже Тетяна.
Найбільше вона чекає першого дня після перемоги. І щоб з війни повернулися всі чоловіки їхньої громади, які пішли воювати.
«Дай боже, щоб вони всі були живі та здорові. Дуже хочеться їх обійняти. А ще хочу наступного року, щоб на День Іванкова у нас тут був концерт гурту “Без обмежень”. Вони обіцяли до нас приїхати. Хочу, щоб на концерт зібралася вся громада й у кожного вже був власний дім».
Партнерський матеріал опубліковано на правах реклами. Матеріал створено у співпраці з проєктом ООН Жінки «Реформи децентралізації та безпека в громаді: трансформаційні підходи до гендерної рівності та розширення прав і можливостей жінок в Україні», що фінансується Урядом Данії.
Над матеріалом працювали: журналістка Тетяна Гонченко, редакторки Христина Коціра та Вікторія Бега, дизайнерка Тетяна Костік, креативна продюсерка Анна Соха.