«Це я, той самий український коригувальник». Підпільник про 8 років боротьби в окупації
Пам’ятаєте, як у червні 2022 року українські «урагани» знищили півтори сотні «вагнерівців» на стадіоні в Місто, окуповане російськими бойовиками з травня 2014 року. До 2016-го — Стаханов.Кадіївці на Луганщині?
До цієї та багатьох інших операцій ЗСУ на окупованому Донбасі причетний герой тексту hromadske. Йому було 17, коли тодішній Стаханов окупували у 2014-му.
Про те, як тоді жило місто, хлопець спершу писав у Twitter. Згодом туди ж виклав карту Стаханова з позначеними місцями скупчення росіян та бойовиків. Потім з'явилися дописи про пересування окупаційних військ.
Акаунт був анонімний, хлопець тоді не думав про небезпеку. Про неї йому нагадали люди з підконтрольної українському урядові території, які знайшли його акаунт і попросили надсилати зібрану про окупантів інформацію певним адресатам.
Так він став підпільником.
Прожив в окупації майже 8 років. Не довіряв жодній людині, не дозволяв собі навіть закохатися. Поспіхом стирав інформацію з комп’ютера, коли росіяни товклися в нього під дверима і батько посірілими губами говорив: «Сину, вони тебе вб’ють».
Отримав нагороди від головнокомандувача ЗСУ Валерія Залужного і колишнього міністра оборони Олексія Рєзнікова.
З уболівальника — у підпільники
Мама — листоноша, батько працював на шахті. Сім’я з російським прізвищем жила, як і багато хто, за принципом «від нас нічого не залежить».
Хлопчик любив переглядати по телевізору спортивні матчі, особливо, коли перемагала команда України. Не розумів, чому всі навколо вважають «нашими» і російські команди.
Потім зійшовся з ультрас донецького «Шахтаря». Ходив на стадіони з прапорами України й УПА. А коли під час маршу ультрас до 70-ліття УПА комуністи та донські козаки-гастролери ламали древки червоно-чорних прапорів, уперше задумався: чому українці не можуть відкрито вшанувати своїх героїв у своїй країні?
«У мене було все просто: від підтримки своєї команди до підтримки своєї країни», — зауважує він.
Під час Революції гідності, коли у Стаханові наймали охочих їхати до Києва на Антимайдан, він із друзями розклеював наліпки на підтримку Майдану й писав проукраїнські заклики на стінах будинків.
А потім над Стахановим нависли російські та сепаратистські прапори. Виїздити з міста батьки не хотіли: «нас там ніхто не чекає, а тут своє житло». І сина теж не пустили. Батько казав про відсутність грошей — його шахта саме закрилася. У мами від самої думки про від’їзд сина починалася паніка.
«Ми з батьками були дуже близькі. Мій головний страх був — утратити їх», — ділиться хлопець.
З батьками хлопець обговорював усе, крім одного: що насправді він робить, коли «гуляє» чи їде кудись «до друзів». Втім, за кілька років батько почав здогадуватися.
Він нічого не знав про людей, яким надсилав інформацію. У відповідь на його повідомлення приходили беземоційні «+».
Одного разу, коли він передав координати ворожого підрозділу, побачив, що за тими координатами «прилетіло». Кинувся написати про це й побачив повідомлення: «Поцілили?». То була мить щастя: за його наведенням знищили ворога! Але на ту пору це сталося тільки раз.
Після Мінських домовленостей адресати більше цікавилися економічними питаннями, політичною ситуацією в регіоні. Рахувати вагони з вугіллям було не так цікаво, як ворожі танки, але як треба — то треба.
«Дуже хотілося бути корисним. Хоч чимось допомагати хлопцям із ЗСУ, які воюють на передовій.
Бувало, що дуже хотілося дати цеглиною по голові якомусь ополченцю. Особливо коли він іде поперед тебе п’янючий. Але це безвідповідальна партизанщина. Так само, наприклад, кинути “коктейль Молотова” в якусь окупаційну установу. Кинув — тобі кінець, а результат дріб’язковий.
Інша річ — якщо ти передаси координати цієї установи, встановиш, коли в ній буває якнайбільше ворогів, і ЗСУ знищать їх одним влучанням ракети».
Рятівна самотність
Він умирав щоразу, коли бойовики брали до рук його телефон: а раптом не видалив якісь відзняті раніше об’єкти та «бандерівські» картинки?
Було, що разом із найкращим другом їхав із Харкова назад в окупацію. Серед літніх людей, що «каталися» по українську пенсію, у салоні автобуса вони стирчали, як два кілки. Він мав гарно продуману легенду про те, чому їздив «до нацистів», а друг став невлад відповідати на питання бойовиків. Пощастило, що ті виявилися не надто пильними.
«Я тоді остаточно зрозумів, що будь-хто поруч, навіть найкращий друг, може ускладнити ситуацію. Коли ти сам, ти все контролюєш і не залежиш від чужої витримки.
Але кохана дівчина — це більше, ніж друг. Хіба можна передбачити, що вона розкаже іншому своєму залицяльнику про твою найбільшу таємницю? А вона розказала.
Той був проросійським активістом. Прийшов і відверто сказав: “вона злила, що ти — “укропівський” навідник. Якби я хотів, то мої пацани тебе б просто зарізали. Але мені цього не треба”».
Хлопець розумів, що після такого краще тікати з міста, бо завтра можуть прийти.
«Але як сказати про від’їзд хворій мамі? Учергове почистив свій ноутбук, видалив Twitter — і наступного дня пішов на навчання. Вони подумали: раз не втік, значить, не навідник».
Після цього на серйозні стосунки хлопець не наважувався.
«Важко зустрічатися з дівчиною, у якої проросійські погляди. Через це останні роки в окупації я був сам. У принципі не знав, як можна будувати стосунки, створювати сім’ю, тому що здавалося: усі навколо — вороги».
Він вчився на юриста, навіть проходив практику в міліції окупантів. Подвійне життя іноді додавало адреналіну. Послухати, наприклад, розмови міліціянтів у курилці, а потім передати інформацію куди треба — це був кайф.
А от не підтримати одногрупника, який на якомусь пропагандистському заході говорить викладачеві, що «ЛНР» — ніяка не держава, — важко. Але одногрупник не має таємниць і не проговориться про них на можливому допиті. А він мусить мовчати, бо на допиті ще «наговорить» собі термін.
Необхідність «шифруватись» упродовж багатьох років далася взнаки. Коли переїхав до Києва, люди дивувалися, як він спиною відчуває машини, котрі повільно під’їжджають ззаду, або чому сахається тих, хто раптово вигулькує перед ним.
«На окупованих територіях машини з ефесбівцями саме так під’їжджають, коли тебе "пакують". Я завжди цього дуже боявся. І боявся заходити в під’їзди, особливо у свій. Завжди просвічував ліхтариком верхні поверхи, майданчики біля сміттєпроводу. Хоча розумів: якщо захочуть затримати, то ліхтарик не допоможе».
Був момент, коли певні структури запропонували приїхати пройти перевірку й повернутися до роботи в окупацію вже «офіційним підпільником» із зарплатою. Але він відмовився.
Розумів, що й у секретних структурах є російська агентура, і що дуже скоро місцеві ефесбівці можуть про нього дізнатися. Тоді не допоможуть ті два «коридори», якими він, за інструкцією, мав скористатися, аби в загрозливій ситуації вийти «на велику землю».
Стріляють — значить, прийдуть
Його дуже бере за душу фільм «Похований живцем». Американського вояка в Іраку тамтешні терористи закопали у ящику в землю — неглибоко, щоб мобілка ловила сигнал. Відкопають, якщо родичі заплатять викуп.
Американець намагається домовитися про викуп, командування обіцяє його відбити та навіть посилає по нього якусь групу. Але марно — вояк приречений померти.
«Для мене цей фільм — про події на Донбасі. Дуже багато українських людей на Донбасі вже десять років поховані живцем. Їх обіцяли врятувати — і досі не врятували. Вони конають в окупації.
Особливо важко стало, коли почалися переговори в Мінську. Бойовики стали спинатися на ноги: своя міліція, держустанови. Я зрозумів, що цей жах — надовго, якщо не назавжди. Що тепер моя робота на ЗСУ — це злочин, який в окупації не матиме терміну давності, і що рано чи пізно по мене прийдуть.
Знаєте, як це: чуєш постріл з українського боку, і тішиш себе, що про нас Україна пам’ятає, що наші ще повернуться. Але що менше стріляли, то більше думалося: ми залишаємося наодинці з ворогом.
Добре, що я працював на ЗСУ, а гроші заробляв дистанційною роботою на українську фірму. Інакше можна було б збожеволіти від розпачу й зневіри. З роками батько вже почав схилятися до думки про мій від’їзд, але у 2020-му померла мама, і він запитав: “Ти залишиш мене?”. Я не зміг».
Уперше після початку окупації Донбасу він приїхав до Харкова у 2016-му. Коли побачив українські прапори, відчув, що нарешті вдома.
Старався приїжджати «на велику землю» на футбольні матчі й на День Незалежності. От тільки нестерпно було бачити, як цього дня хтось у Харкові недбало волочив із параду український прапор — у Стаханові за цей прапор кидали до Вертикальне штучне заглиблення в землі, необхідне для вентиляції шахт, добування корисних копалин тощо.шурфів.
«У мене тоді з’являлися думки: на вас треба війни, щоб ви цінували цей прапор».
Він розуміє земляків, які мають велику образу на Україну: мовляв, чому так довго не повертається і цим спонукає до компромісу з окупантами? Але сам іншої думки.
«Я ще після Іловайська трагедія («Іловайський котел») — напад російської армії на українських військовослужбовців 29 серпня 2014 року, попри попередню домовленість про гуманітарний коридор. Частина боїв за місто Іловайськ на Донеччині, що тривали з 6 до 29 серпня 2014 року.Іловайська усвідомив, які зусилля потрібні, щоб деокупувати цю територію. Бо за сепарами стояла регулярна російська армія. А її так просто не здолаєш».
Відкрита війна
Наприкінці 2021 року померла бабуся, потім — батько, якому не виповнилося й 60 років.
«У місті мене вже нічого не тримало. Відчуття якоїсь вселенської самотності: усіх поховав, я сам на світі, не розумію, що робити далі, як існувати. Усередині немовби щось обірвалося».
У грудні 2021-го він через рф дістався Києва. Не встиг обжитися, як почалася повномасштабна війна.
«Я був у Києві сам. Розгубився. Як іти у військкомат, якщо в мене луганська прописка? Кругом пильнували ворожих диверсантів, ще подумали б, що я сепарський навідник».
Через кілька днів після початку повномасштабної війни приєднався до чоловіків із тероборони. Йому зав’язали на рукав жовту пов’язку, показали, як стріляти з кулемета. Навіть попередили, щоб стерігся засланих сепаратистів. І поставили на чергування.
Найбільше він боявся, що хтось загляне в його документи та побачить, що він теж із «сепарстану». Офіційно до тероборони його записали через два тижні. Командир виявився з окупованої Донеччини — зі Сніжного.
Наприкінці літа 2022 року він був уже в бойовому підрозділі під Бахмутом. І водночас активно збирав інформацію з окупованих територій.
Зараз збір такої інформації є частиною його службових обов’язків. Тепер уже йому навідники й коригувальники передають дані, які можуть допомогти ЗСУ.
Багато років на окупованій території він мріяв, як колись відкриє своє обличчя і напише у Twitter: «це я, той самий український коригувальник, завдяки якому…»
Він відкрив обличчя у лютому 2023 року — після 9 років своєї роботи на ЗСУ. Тепер Артем Карякін веде відкриту війну проти росіян.
«Я обміняв особисту безпеку на ефективність роботи. Щойно я відкрив обличчя, у мене побільшало контактів на окупованій території, бо тепер люди знають, із ким співпрацюють».
Чоловік вважає, що зараз людям у рази важче працювати, ніж колись йому.
«росіяни взяли окуповані території під жорсткий контроль. Усюди відеокамери, постійні перевірки телефонів, комп’ютерів. Я проводжу інструктаж для своїх інформаторів, передаю їм досвід, здобутий людьми, яких залякували, калічили, вбивали.
Але передбачити всі загрози неможливо. Зараз українських патріотів на окупованому Донбасі вже не кидають у шурфи шахт. Їм дають великі терміни. Можна отримати й 25 років. Треба бути максимально обережним».
…Колись він сказав журналістам, що напише книжку про своє життя в окупації. Сьогодні додає: напише, коли в Україні не залишиться окупованих територій.