Цензура, мрія про Європу та фемінізм у Туреччині — інтерв’ю з турецькою експерткою Асеною Гюнал

Чим живе Туреччина за правління президента Ердогана? Чому в країні посилюється цензура, а спроби громадянського спротиву не приносять результатів? Що таке «європейська мрія» Туреччини, та чим займаються турецькі феміністки? На ці питання Громадського відповідає Асена Гюнал, координаторка проектів у культурному та мистецькому центрі DEPO.

Громадське публікує основні тези розмови, яка відбулася під час Київської бієнале 2017 — Київський Інтернаціонал, де Асена Гюнал робила доповідь «Цензура в мистецтві та досвіди спротиву в Туреччині під час надзвичайного стану».

Понад рік у режимі «надзвичайного стану» 

Нині ми живемо в режимі надзвичайного стану. Після спроби державного перевороту уряд запровадив надзвичайний стан на три місяці, але його продовжували вже п’ять разів. Поступово «надзвичайний стан» став нашим звичним способом життя. Усе визначають постанови уряду.

У нас немає незалежних медіа, уряд нав’язує правила та регламентації в обхід парламенту саме завдяки праву на постанови, пов’язані з «надзвичайним станом».

Президент Ердоган використав спробу державного перевороту для того, щоб позбутися всіх критичних голосів у країні.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ Дорогою ціною: як у Туреччині «рятують демократію» коштом доль тисяч людей — репортаж з Анкари

Протести проти арешту журналістів турецької опозиційної газети Cumhuriyet, 24 липня 2017 року. Турецька поліція затримала головреда газети Мурата Сабунчу та ще 12 журналістів видання, підозрюючи в підтримці руху Фетхуллаха Гюлена. Його Анкара давно звинувачує в спробі організації державного перевороту. Сімох журналістів згодом звільнили, четверо їхніх колег залишаються під арештом — серед них Сабунча й директор видання Акін Аталай Фото: EPA/ERDEM SAHIN

Обмеження свободи висловлювання та мистецтво ​

Наразі Туреччина конфліктує майже з усіма сусідами. У самій країні суттєво обмежують свободу висловлювань.

Колись у нас було багато галерей, різних виставок і незалежних майданчиків, але в останні роки через терористичні атаки та посилення авторитаризму, а також послаблення зв’язків з ЄС, ми бачимо спад інтересу до Туреччини, зокрема і з боку Європи. Деякі галереї закриваються, художники шукають можливостей виїхати за кордон, інші подаються на різні програми для художників.

Посилення авторитаризму, обмеження свободи висловлювань і безпекові питання дуже сильно змінили ситуацію в країні.

Посилення цензури

Цензура в Туреччині існувала завжди. Але в останні роки ми відчуваємо посилення. Надто після масових протестів у 2013 році, уряд дедалі більше тяжіє до авторитаризму. Зокрема це стосується питання курдів, теми примирення, прав людини, прав меншин тощо. Є сильний тиск на культуру курдів і загалом на мистецькі кола в Туреччині. Курди — велика етнічна група в країні, яка вимагає власних культурних і мовних прав, тому нині на них чинять тиск.

Я опікуюся культурною платформою, яка документує факти цензури в культурі й мистецтві. Ми визначаємо цензуру трохи ширше, ніж прості випадки прямої заборони того чи іншого витвору мистецтва. Ми бачимо різні способи здійснення цензури, і не лише з боку держави — інституції також можуть здійснювати цензуру. Навіть самі художники — у явищі, яке ми називаємо самоцензурою.

Уряд може вдатися до адміністративних процедур з метою цензури. Відмова у фінансуванні також може бути таким інструментом. А надто це стосується кіноіндустрії, адже традиційно держава дуже потужно підтримувала кінематограф. В останні роки ми бачимо, що Міністерство культури не фінансує режисерів, критично налаштованих до уряду. Можна казати навіть про певний «чорний список» режисерів, яких не фінансує держава.

Турецькі глядачі в кінотеатрі «Атлас», де відбувався Стамбульський кінофестиваль. Організатори фестивалю були змушені скасувати понад 20 показів, три нагородження й церемонію закриття після того, як потрапила під заборону курдська документальна стрічка. На знак протесту багато турецьких митців відмовилися показувати власні фільми, архівне фото 14 квітня 2015 року Фото: EPA/SEDAT SUNA

Громадянське суспільство: спроби спротиву

Громадянське суспільство в Туреччині доволі активне. Є активісти, які працюють у сфері захисту прав людини. Водночас треба визнати, що тиск на громадські організації посилився. Три місяці тому поліція атакувала звичайну зустріч представників правозахисних організацій. Поліцейські доставили їх у відділок й затримали на три місяці. На щастя, нещодавно їх звільнили. Звільнили, бо не змогли звинуватити — просто не було за що.

18 жовтня, на жаль, поліція забрала до відділку директора та засновника Центру, в якому я працюю, бізнесмена Османа Кавалу. Він є засновником центру DEPO, веде активну діяльність у цій сфері ще з 80-х років, бореться за громадянське суспільство й демократію, за примирення, за верховенство права, за діалог.

Надто важко дивитися в майбутнє в такій ситуації. Звісно, люди намагаються боротися. Але проблема в тому, що всі ці зусилля не дуже об’єднані. Наразі нам не вдається боротися разом, гадаю, саме в цьому нині полягає найбільша проблема Туреччини. Багато людей протестують проти тиску з боку уряду, але наразі немає центру, який би їх об’єднав. Тому кожен окремо бореться на своїй території за свій центр чи проект. Це не так ефективно, як мало би бути.

Популярність президента Ердогана  

Ердоган досі є популярним, хоча багато людей почали сумніватися. Деякі соцопитування свідчать, що підтримка впала, він не має наразі такої кількості прихильників, як раніше. Але зміна президента та уряду займе певний час. Ми побачимо, як це відбуватиметься у 2019 році. Сьогодні, навіть на повсякденному рівні, відчутно, що його репресивна політика викликає зворотню реакцію суспільства. Тому що це занадто.

Турецьке суспільство є консервативним і націоналістичним, воно любить силу. Правоцентричний популізм має підтримку. Але я не думаю, що більшість турків підтримуватимуть його репресивну політику, схильність до релігійної освіти, до релігійного способу життя.

Туреччина та Європа

Європейський Союз був мрією Туреччини, і коли розпочалися переговори щодо можливого членства країни в ЄС, усі поділяли ентузіазм щодо цієї перспективи. Але з часом усе змінилося. Насамперед через репресивні та авторитарні дії уряду, але також і через ставлення ЄС.

Насправді країни-члени ЄС не надто підтримували ідею входження Туреччини до Євросоюзу. Також згодом і сама Європа втратила колишню привабливість, а надто через кризу біженців. Тему біженців завжди використовували як своєрідний хабар Туреччині, яку обіцяли за це взяти до ЄС, інтегрувати, хоча було й зрозуміло, що цього не станеться. Європейці казали: тримайте біженців у Туреччині і ми продовжуватимемо розмови про можливе членство в ЄС. Це, вочевидь, було таким символічним хабаром. Тому люди втратили віру в ЄС.

Наразі не можна сказати, щоб турки відчували великий ентузіазм щодо можливості Туреччини бути країною-членом ЄС. Але водночас я не думаю, що люди були б щасливі, якби їх виключили з європейської ідеї загалом, з універсальних цінностей секуляризму, демократії та прав людини. Значна частина населення Туреччини воліла б бути частиною цього ідеалу, а не частиною авторитарних режимів Близького Сходу. Тому багато хто прагне поділяти західний стиль життя та ідеї, навіть і без членства в ЄС, просто бути частиною європейського ідеалу.

Координаторка проектів у культурному та мистецькому центрі DEPO Асена Гюнал Фото: Громадське

Фемінізм у Туреччині   

Наразі в Туреччині є потужний феміністичний рух, тому коли уряд нав’язує консервативні правила, жінки виходять на вулицю. У країні дуже багато жінок-професіоналок, навіть у порівнянні з багатьма іншими країнами. Жінок багато в освіті, журналістиці, у різних компаніях. Жінки є активними.

Водночас уряд хоче примусити їх залишатися вдома. Він дозволяє їм працювати, але прагне, щоб вони більше часу присвячували догляду за дітьми чи людьми похилого віку. Таким чином уряд прагне повернути жінок до їхньої традиційної ролі, але наражається на спротив. Я не думаю, що більшість жінок у країні будуть щасливі, якщо їхнє життя обмежать стінами домівки. Саме тому жінки  активні в соціальному та культурному житті... Хоча на керівних посадах більшість — чоловіки. І з цим треба щось робити. Тому ми продовжуватимемо боротьбу.