«Чекайте два-три роки, в нас 26 тисяч невпізнаних тіл»
Вісьмох зниклих безвісти маріупольців, серед яких троє дітей, уже багато місяців шукають їхні родичі. Дім, де вони перебували, зруйнував вибух, але тіл під завалами не знайшли. Чи живі, чи мертві? Невідомо. Окупаційна «влада» міста наказує: «Чекайте два-три роки, в нас 26 тисяч невпізнаних тіл…»
Будинок 110 на вулиці Зелінського в Маріуполі — типова дев’ятиповерхівка в Центральному районі міста. 12 березня 2022 року о четвертій ранку у двір будинку щось прилетіло.
Для мешканців району, що на той час ще частково контролювався українськими військовими, приліт не був несподіванкою. Вони знали, що російський літак майже щоночі пролітав над ними й скидав бомби близько четвертої ранку та приблизно о четвертій п’ятнадцять, коли розвертався у бік Новоазовська. Так було впродовж майже всього місяця.
Кілька днів до того росіяни бомбардували дитячу лікарню й пологовий. Маріупольці не встигали отямитись від пекла, в якому опинилися за два тижні після початку повномасштабного вторгнення.
Олена, мешканка Центрального району Маріуполя, каже, що ніч з 11 на 12 березня була гучною. Спати було неможливо. Одягнені, із зібраними сумками, без тепла, світла і зв'язку, разом із чоловіком та родиною старшої дочки, вони ночували вдома. За півтора кілометра звідти — на четвертому поверсі маріупольської дев’ятиповерхівки на вул. Зелінського, 110 — жила родина її молодшої дочки Ольги Толстокорової.
Ольгу добре знали в її будинку. Вона, бухгалтерка за фахом, зокрема, займалася фінансовими питаннями ОСББ. В Ольги був чоловік Павло та трирічна донька Настя, яку любили всі сусіди. Бабуся Олена пригадує: «Настя для усіх була як сонечко».
…Уночі 12 березня штори у квартирі Олени були щільно зсунуті. «Щоби, крий Боже, десь світла від свічки не було видно», — пригадує жінка.
О 4:15 прогримів другий вибух. Знову на Зелінського, 110. Імовірно, літак повертався на якусь з авіабаз в рф поблизу кордону. Мешканці району, що свідчили нам, стверджують: літаки росіян летіли або з півдня, або зі сходу, й поверталися на схід у напрямку кордону з росією. Олена пригадує: «Я почула цей другий страшний гучний вибух. Посунула штору й сказала чоловікові: “Здається, в Оліну квартиру прилетіло”».
Уже 20 березня окремий загін спеціального призначення НГУ «Азов» повідомив: на Маріуполь російська авіація здійснює близько ста літако-вертольотних вильотів на день.
Руйнування частини будинку було колосальним. Поверхи з другого по п’ятий обвалилися одразу. Вищі впали за кілька годин. На знімку, зробленому за годину двадцять хвилин після вибуху, видно залишки масштабної пожежі. Таке серйозне руйнування та збіг влучення зі звичайним «розкладом» авіанальотів вказує на високу ймовірність, що в будинок поцілила некерована авіабомба. Ця зброя широкого ураження, на відміну від високоточної, призводить до значних втрат серед цивільних. Міжнародне право забороняє використання такої зброї. Скидання фугасних авіабомб на місто є злочином проти людяності і порушенням чотирьох Женевських конвенцій 1949 року.
Крізь сльози Олена розповідає: «Ми з чоловіком не могли чекати на завершення комендантської години і вирушили до будинку дочки. Коли прийшли туди о 5:30, там нікого не було. Жодної живої душі. Ми побачили тіло чоловіка у дворі. Вже потім дізналися, що то був мешканець квартири з третього поверху. Я облила свого чоловіка водою, щоб той прийшов до тями від шоку й не обпалився в розпечених руїнах. І він пішов всередину. Але після третього поверху сходів не було, там було просто пусто».
Родина загиблого чоловіка з третього поверху, його дружина та дві дочки 15 та 12 років — зниклі безвісти. Дочка Олени Ольга Толстокорова з онучкою Настею й зятем також. Вважаються зниклими й літня пара з шостого поверху.
«Ніхто не розбирав ту купу, — каже Олена. — Не було рятівників чи пожежників. Але у квітні, коли “денеерівці” розбирали знищений Драмтеатр, це було за три кілометри від нас, наші родичі ходили туди й вимагали у “денеерівців” пригнати техніку на Зелінського».
2 травня 2022 року, через 52 дні після трагедії, працівники МНС із російського міста Самара почали розбір завалів.
Людмила (ім’я змінене з міркувань безпеки) спостерігала, як розгрібали розтрощені житлові будинки. Вона досі залишається в місті, допомагає українцям розшукувати своїх близьких та шукає власних загублених родичів. Жінка пригадує: «У нас було багато руйнувань. З кожної області (рф — ред.) висилали якийсь підряд МНСників. На Піщанці робив ленінградський МНС, на Зелінського — самарський. І воронезькі були, які хочеш. В липні було дуже жарко. Трупний запах стояв дуже довго».
Толстокоровим в «офіційній» відповіді так званої «Генеральної прокуратури “ДНР”» вказали, що останків тіл їхніх рідних під завалами не знайшли. Такі самі відповіді отримали й сім’ї інших п'ятьох зниклих безвісти.
Родичі Толстокорових стверджують, що уважно стежили за роботою «деенерівських» рятувальників і жодних останків під завалами справді не було. «Не було й трупного запаху там, ніколи. Тоді як від інших будинків тхнуло цим мерезенно-солодкуватим запахом, який неможливо забути», — каже Людмила.
Не залишилося також і слідів боєприпасу, що вразив будинок. «Нічого схожого на рештки бомби чи ракети ми не бачили. Не виключено, що “деенерівці” прибирали такі речі від очей цивільних якомога швидше», — додає жінка.
Толстокорові продовжують пошуки Ольги, Павла та маленької Анастасії. У травні дівчинці виповнилося чотири роки. «Вони могли піти у бік “Азовсталі”, могли бути пораненими. Дівчинку могли депортувати в рф окремо без батьків», — каже Олена.
Чотирирічну Настю в Україні оголосили в розшук. Родина має надію, що Толстокорові покинули будинок до вибуху. Адже весною та влітку обліковий запис соцмережі доньки Олени кілька разів був онлайн.
«Я не знаю, як це пояснити, — каже Олена. — Спочатку ми були впевнені, що вони усі загинули там. Але поява Олиного акаунту в соцмережі дає нам надію. В Маріуполі ті “деенерівці” мають наше ДНК. Вони сказали, що чекати доведеться два-три роки, адже в них 26 тисяч невпізнаних тіл».
Будинок на Зелінського, 110 окупаційна «влада» Маріуполя планує зносити найближчим часом.
Матеріал створено в межах The Reckoning Project («Свідчить Україна») — міжнародного проєкту з документування свідчень, які матимуть юридичну силу у справах про воєнні злочини і злочини проти людяності.
Авторка: Вікторія Новікова