«Чекати — це вибір, який кожна з нас не робила». Історія сім'ї, в якій воюють троє чоловіків

Маргарита: переродження

На Майдан 2014-го 22-річна Маргарита Мудрик зібралася через концерт Вакарчука. Після виступу підійшла погрітися до бочки. Там із пекінесом стояла жінка за 70. Дівчина подумала, що та живе на Хрещатику й прогулюється центром. «Я, дочко, приїхала з Рівненської області, бо тут дітей побили. Але нема на кого залишити пса, тому ми тут». Після цих слів життя Маргарити перевернулося. І вона залишилася на ніч допомагати майданівцям, потім — ще на одну.

А 18 лютого потрапила в заміс. На Інститутській виколупувала бруківку, носила її у своїй модній шкіряній сумці на барикади. А потім беззбройних людей погнав «Беркут». Біля барикади у вузькому проході їх затиснули й усі навалилися в купу один на одного. Опинилася там і дівчина.

«Всі плачуть, борсаються, кістки тріщать, легені стискаються, дихати нема чим. Ніхто не може встати, поруч вибухають гранати. У той момент я відчула найжахливіший запах у своєму житті: нудотний, страшний. Запах страху. Це всі ми виділяли ферменти безумного страху за своє життя. Так ми лежали хвилин 20. Було відчуття, що всі вмирають і я разом із ними», — згадує той момент Маргарита.

Зрештою, хтось із майданівців зміг висмикнути її за руку. Решту ж людей теж потроху витягли з капкана, але на них відразу накинулися беркутівці. Дісталося кийком по голові й Мудрик, яка перебинтовувала поранених.

Там у двох старших людей зупинилося серце. А Маргарита відтоді вважає 18 лютого своїй другим днем народження. І моментом переродження: «Змінилися мої думки, цінності, я почала дихати, а не сопіти носом. Майдан дав орієнтири: силу, правду, любов до країни».

Із весни 2014-го вона почала працювати в Самообороні та їздити волонтеркою на фронт.

Діма: кохання, як блискавка

На 17 років старший за Маргариту Дмитро Бабич теж був на Майдані в четвертій козацькій сотні, але під час Революції Гідності вони не перетнулися.

Із початком війни на Донбасі, він пішов добровольцем у «Айдар». Коли охороняв луганську ТЕС у Щасті, Маргарита привезла аптечки.

«Я побачила Діму вперше, коли він сидів у себе на ліжку. Щось заговорив. І я відчула, що вродливішого чоловіка, з таким гарним голосом, з таким із ніг збиваючим запахом, я не зустрічала. А ці білосніжні зуби, ця хвацька сережка у вусі. Не бачила досі такого мужнього красеня ні в житті, ні в голлівудському фільмі. Зухвалий, компанійський, веселий. Ну ідеальний чоловік. Мене наче вдарила блискавка, така от шалена закоханість з першого погляду. Такі вібрації пішли, що мене аж затрусило. Навесні буде сім років, як ми разом, і я й досі на нього так дивлюся, — зізнається жінка. — Він часом мене бісить, але все одно, — сміється. — Хоч закоханість і стала глибоким коханням, оці метелики в животі є. І це так прикольно».

Однак спершу дівчина вирішила, що красунчик на неї й не гляне. Продовжила жити своїм життям, але завжди пам'ятала чоловіка своєї мрії. Підглядала за ним у соцмережах.

Пізніше Дмитро зізнається, що ходив за нею всією ТЕС.

Аж через півтора року, на той час чоловік уже демобілізувався, знайшов її сам. Залишав коментарі у фейсбуці під фото.

Якось написав: «Пора заміж». І в неї майнула думка, що він це проговорює не так їй, як собі на майбутнє. Наче цим обранцем стане він.

2017-го Маргарита, як завжди, вирушила на Майдан у сакральні, енергетичні для себе дні: 18-20 лютого. А 19-го зранку за несподіваним покликом душі поїхала зі своєю бабусею монастирями Києва. В одному з них, Голосіївській пустині, — могила матушки Аліпії, до якої звертається багато прочан із мольбами. Стала навколішки й Маргарита, поклала записку, де попросила чорницю про взаємне й велике кохання.

«У мене давно не було ніяких стосунків і вже дуже хотілося, мріялося про кохання, родину», — розповідає Маргарита.

Того ж дня її сфотографував на Майдані знайомий і світлину дівчина опублікувала у фейсбуці. Відразу ж відписав Дмитро:

«Я дивлюся на тебе і згадую школу. На стіні висів портрет Леніна. І за якою б партою я не сидів, здавалося, що він завжди дивиться на мене. Так і ти на цьому фото. Дивишся саме на мене».

Після цього дивного коментаря закрутилися їхні стосунки. Спершу в листуванні, потім — у щоденних зустрічах. І за кілька тижнів закохані почали жити разом. Спочатку — на квартирі, а потім купили будинок у селі, неподалік Києва.

«Це перші серйозні стосунки в моєму житті, — відкривається Маргарита. — Мені відразу було комфортно, серце співало: це моя людина».

Велика війна: пішов батько, вітчим і чоловік

 П'ять із хвостиком років молода жінка жила, як за кам'яною стіною:

«Я постійно відчувала, що я з дорослою, зрілою людиною. Мені з Дімкою нічого не страшно. Бо він усе розрулить, щось придумає, що б не трапилося, він нічого й нікого не боїться.

Коли почалося вторгнення, ми в перші дні організувалися і виїхали по бензин. Я розповідала Дімі про свої емоції, а він раптом: “Слухай, мені так страшно. Вперше за багато-багато років”. І мене пронизало: якщо моєму Дімі страшно, значить щось не так у світі».

І продовжує:

«Уже зараз я розумію, що ці п'ять із половиною років, які ми разом із ним прожили до того, як почалася велика війна, він підсвідомо до неї готувався. Знав, що вона буде.

Він реально провітрював свою військову форму. Тобто, не почав у ній ходити на риболовлю, щоб вона там стерлася. Мав відсік у гаражі, де зберігав свою амуніцію. Я казала: “Хоч аптечку хлопцям віддай!” — “Ні, вона мені ще знадобиться”. Я хотіла дітей, а він: “Ще не час”. І я розумію — він відчував, що щось буде.

І коли сталася велика війна, у мене не було навіть варіантів, що хтось кудись не піде. Очевидно, всі підуть туди, куди треба».

У родині Маргарити, крім чоловіка, який повернувся до своїх хлопців, з якими воював із 2014-го (зараз це 118 Черкаська бригада), на фронті батько та вітчим. Мама — волонтерка, і немає нічого такого, що вона не змогла б дістати: від тепловізора до авто чи дрона. «Вона одна волонтерить, як один хороший фонд».

Минулого літа Дмитро боронив Бахмутський район. Там сталася моторошна історія: у Маргарити, коли згадує її, і досі мурахи біжать по шкірі.

«Тоді ще Бахмут був наш і наші позиції якраз за ним. На териконі розташовувався спостережний пункт. Із цього бліндажа гарно оглядати місцевість. І ось хлопці давали координати своїй артилерії, куди їй відпрацьовувати. По них фігачили постійно. Там на очах Діми загинув його хороший друг.

Група мінялася що три дні. Три дні хлопці на позиціях — три відпочивають у Костянтинівці. І одного разу йому замість цих трьох днів дали чотири дні відпустки. От він їхав ніч додому, вранці снідаємо, а він постійно заглядає в різні групи, що ж там у побратимів. І якраз у ці хвилини іншу зміну накрили артилерією. Всі хлопці загинули. А наступного дня на териконі вже були росіяни. Навіть тіл наших бійців українці не дістали. Тобто, якби Діма лишився там ще на один день, він би загинув».

Іншого разу її чоловік теж дивом розминувся зі смертю. Він був на базі,саме йшов у їдальню снідати. Туди прилетіло дві авіабомби.

«Казав, що хлопцю поруч знесло башку, багато загиблих і поранених. Він — найлегший — контузія».

Запитую, як вона справляється з хвилюванням за трьох рідних чоловіків на фронті.

«Я собі придумала таку штуку: у Другій світовій воювали всі чоловіки нашої країни, мільйони не повернулися. Один мій прадідусь, герой Радянського Союзу, прийшов додому. Інший, льотчик-ас, теж. І я вірю, що в нас так на роду написано: чоловіки з нашої сім'ї з усіх воєн повертатимуться живими й здоровими. Мене ця віра тримає на плаву», — відповідає жінка.

Каже, що їй дуже допомагає заземлення: фізично садити рослини в землю. Також — найпростіша робота руками: її мама плете спицями, вона робить «джерки» — сушене м'ясо для бійців.

Самопідтримка: заряджаючи інших, заряджаєш себе

А ще рятує група самопідтримки. Маргарита має три роботи, щоб більше донатити. Перша й основна — гостьова редакторка на телеканалі ICTV, друга — розплідниця мальтійських болонок. Частину від виторгу за цуценят перераховує на ЗСУ, дарує песиків дітям із родин військових. У Ветеран Хабі працює ко-тренеркою в групах для жінок, які чекають чоловіків із фронту, де й сама є учасницею. Мета груп — бути опорою.

«Наша родина в цьому всьому вариться з 2014-го, вся наша “бульбашка” дотична до війни, тому я звикла до стану чекання. А є дівчата, які зовсім недавно вийшли заміж. В їхньому містечку чи селі всі живуть звичайним життям. І дівчатам нема з ким розділити свій біль, проговорити свої переживання. І ці групи саме й створені для того, щоб виговоритися. Є болючі теми, що не дуже толерантні в нашому суспільстві. Наприклад, повні родини, в яких чоловіки не йдуть на війну і не допомагають. Чи про тих, хто виїхав за кордон. То в групі можна позлитися. Можна поговорити про стосунки між чоловіками й жінками, які змінилися під час війни. Багато дівчат не розуміють своєї ніші в суспільстві. Хто вони? Їх гризе відчуття якогось неіснування, непоміченості. Хоча ноша дружини, яка чекає, дуже важка. Чекати — це вибір, який кожна з нас не робила і вплинути на це не може ніяк. І коли ти це проговорюєш без страху, що тебе осудять, коли бачиш десяток пар розуміючих очей, стає легше», — роз'яснює Маргарита.

Мудрик сама знайшла визначення для своїх учасниць — «жінки війни».

Їй і самій допомагають ці групи. Коли вона націлює дівчат перевіряти здоров'я, відпочивати — перевіряє і своє. Придумала, що буде в групах людиною-позитивом. Смішить дівчат, ділиться своїм досвідом. Заряджаючи їх, заряджає себе.

Нещодавно одна з учасниць поділилися страхом, що чоловік тиждень не виходив на зв'язок. І всі її заспокоювали, підтримували, аж тут — магія: чоловік подзвонив!

Любов, яку об'єднує горе

Маргарита теж хотіла йти на війну. Не в окопи — у штаб. Робити щось корисне, наприклад, шукати загиблих.

«Але Діма мене дуже попросив, і я вдячна, що не бив кулаком по столу, а так тихо і твердо: “Для мене надважливо, щоб ти була вдома. Щоб у мене був тил, і тоді я буду ефективний там”».

Якось, пригадує, їй стало соромно від того, що нема чого розповісти чоловіку. Пралка зламалася, але хіба таке скажеш людині в окопах? І вона написала повідомлення, що, мовляв, мені так ніяково.

«А він відповів: “Навпаки. Я тут надивився трупів. Мені страшно, холодно (це зима була), а ти розповідаєш про наш дім, про наших собачок, про зламану машинку і те, як ти справляєшся з цим. Це так важливо для мене, це так переключає”», — розповідає Маргарита.

Їй було незручно їхати у відпустку (вибрала українську Бакоту), але так втомилася, так хотіла видихнути. Він їй відповів те саме: «Я щасливий, коли тобі добре. Їдь, я бачитиму твою задоволену усмішку. Я за це воюю».

І вона поїхала. І показувала по відеозв'язку, де ходить, що гарного побачила. І усміхалася. І він усміхався у відповідь. За відчуттями вийшло, як медовий місяць. І зараз, коли вони зідзвонюються, жінка старається мати гарний вигляд: розпускає волосся, підфарбовується. Може одягти сукню з декольте. На цих мініпобаченнях розказує щось веселе й миле.

Запитую, чи змогла б покохати чоловіка, який не воює?

«Мабуть так, цього ж не вгадаєш заздалегідь. Але я точно не дивилася б на нього, як на Дімку. Як на людину честі й гідності, людину, яка мене безмежно захоплює своїми вчинками. Ми можемо з ним говорити про війну й удвох враз замовкнути. Про щось замислитися. І я знаю, що він думає про загиблих друзів. І я теж, бо в нас їх багато спільних. Я відправляла їх щотижня на війну з Майдану, Діма з ними воював.

Оце відчуття про загиблих хлопців і оціненність їхнього подвигу нас єднає. Я відчуваю, що жодна інша людина мене б так не зрозуміла, як він.

Із 2014-го ми складаємося з болю. Тільки зараз його набагато більше. Моя родина знає цю ціну, глибоко розуміє це. І ми з Дімою знаємо, нам не треба говорити — ми обмінюємося думками. Ми вже одне ціле, оце усвідомлення в нас у крові. І за це спільне відчуття на двох я люблю його ще більше».