Чи допоможе розмова Байдена та Путіна зупинити нову ескалацію в Україні? Головні підсумки та прогнози
Розмова президентів Джо Байдена та Володимира Путіна 7 грудня мала зробити зрозумілим головне питання останніх тижнів: чи справді чекати на повномасштабне вторгнення Росії в Україну вже взимку? А ще — які запобіжники можуть запропонувати Сполучені Штати?
Відповіді вдалося отримати лише частково — принаймні у пресрелізах на сайті Білого дому та Кремля (у яких, ясна річ, акценти різняться) деталей небагато, а журналістів на переговори не пустили: онлайн-саміт відбувався через захищений відеозв’язок у закритому форматі.
Однак сам факт того, що розмова відбулася, свідчить про серйозність ситуації. Це — лише другий особистий контакт Байдена та Путіна, відколи Байден став президентом США. До цього лідери зустрічалися особисто в Женеві 16 червня. Тоді пропозиція побачитися пролунала саме на тлі весняного нарощування російських військ біля українських кордонів та в Криму й очікуваної подальшої ескалації. Але того разу Україна була лише однією з численних тем, тепер же — фокусним питанням двогодинної розмови.
Що сказав Байден і як це тлумачать у Вашингтоні?
«Президент Байден висловив глибоке занепокоєння Сполучених Штатів і наших європейських союзників стосовно ескалації збройних сил Росії довкола України та дав чітко зрозуміти, що США та наші союзники відреагують потужними економічними та іншими заходами в разі військової ескалації», — підсумовує онлайн-зустріч пресреліз на сайті Білого дому. У цій заяві, яка продовжується ще кількома короткими реченнями, можна прочитати кілька важливих меседжів.
По-перше, у підтримці територіальної цілісності та суверенітету України з боку США сумніватися не випадає.
По-друге, Байден нагадує про підтримку не лише Вашингтона, а й союзників — перед дзвінком Путіну американський президент обговорив нарощування російських військ на кордонах України з лідерами Франції, Німеччини, Італії та Великої Британії. До слова, зустрічі з Путіним у червні теж передувало європейське турне Байдена, під час якого вдалося «звірити позиції» з колегами з ЄС.
Третє, і чи не найважливіше, — теза про санкції, які неминуче очікують на Росію в разі вторгнення в Україну. Водночас, як уточнив радник президента США з питань національної безпеки Джейк Салліван, за результатами перемовин поки не схоже, що Путін уже ухвалив рішення щодо можливої ескалації. Себто застосування санкцій — це варіант для найгіршого сценарію на випадок, якщо Росія все ж почне наступ. За його словами, йдеться про санкції, «до яких США не вдалися у 2014 році й готові запровадити зараз».
Заступниця державного секретаря США Вікторія Нуланд у Конгресі потім додала: йдеться про повну ізоляцію Росії від міжнародної фінансової системи, як про це раніше повідомляли джерела CNN. Це можуть бути доволі болісні санкції проти оточення Путіна, російського банківського та енергетичного сектора й суверенного боргу, а також від’єднання РФ від міжнародної платіжної системи SWIFT.
Крім того, Нуланд згадала й про ймовірну зупинку роботи газопроводу «Північний потік-2». Вона наголосила: енергоресурси є «дійною коровою», яка й дозволяє Росії здійснювати військові маневри на кшталт тих, що відбуваються біля українського кордону — і недарма США уже не перший рік закликають партнерів у Європі знизити залежність від російського газу.
Водночас у Вашингтоні запевняють: у разі наступу Росії підтримають країни Балтії, Румунію та Польщу, які вже звернулися по військову допомогу до США. Знову ж таки, у Білому домі все ще вірять, що ескалації насправді не буде. Зокрема тому у посольстві США в Україні спростували чутки про евакуацію співробітників із Києва.
Хоча наскільки цей оптимізм виправданий, якщо в основоположному пункті — щодо членства України в НАТО — сторони переговорів не збіглися? Байден не надав Путіну гарантій нерозширення НАТО на схід — а саме це Москва трактує як загрозу російській національній безпеці.
А що каже Кремль? Чи справді можлива ескалація?
Нічого надто нового з російського боку у «відвертій та діловій розмові», як її назвали на сайті Кремля, не пролунало. Путін заявив про «деструктивну лінію Києва, спрямовану на повний демонтаж Мінських угод і домовленостей, досягнутих у Нормандському форматі», яку «проілюстрував конкретними прикладами». Звісно ж, у пресрелізі не забули згадати й про «провокаційні дії Києва проти Донбасу», і взагалі цей тематичний блок розмови назвали «внутрішньоукраїнською кризою».
«Не варто перекладати відповідальність на плечі Росії, адже це саме НАТО вдається до небезпечних спроб освоєння української території та нарощує військовий потенціал біля наших кордонів. Тож Росія серйозно зацікавлена в отриманні надійних, юридично зафіксованих гарантій, які виключатимуть розширення НАТО у Східному напрямку (що виключатиме можливість приєднання до Альянсу зокрема й України — ред.)», — підкреслили у Кремлі.
Це саме та «червона лінія», про яку неодноразово говорив російський президент. Зокрема, під час підготовки до ймовірної ескалації у квітні і яку тепер, на його думку, НАТО та союзники, гарантуючи підтримку Україні, уже перетинають. Байден, до слова, ще раніше наголошував, що жодних «червоних ліній» від Путіна він не визнає.
Чи варто в цих словах шукати відкриту погрозу майбутньою ескалацією? Враховуючи, що вона лунає не вперше, ймовірно, ні. Однак слід простежити, як протягом останніх місяців змінилася риторика офіційної Москви щодо звинувачень у стягуванні військ до українських кордонів. Спершу після повідомлень американських медіа Politico та The Washington Post, у Кремлі рішуче заперечували будь-яку свою причетність, а застереження західної преси називали «неякісними вкидами».
Потім же заперечувати пересування російських військ перестали. Натомість нагадали: «На своїй території ми маємо право пересувати війська, однак про жодне нагнітання не йдеться». Але вже незабаром прокремлівські медіа підхопили іншу тезу: це, мовляв, саме Україна готується до нового загострення, стягнула 125-тисячне військове угруповання до лінії розмежування на Донбасі. «Триває військове “накачування” України, що підігріває настрої Києва на саботаж Мінських угод та підживлює ілюзію силового розв’язання конфлікту», — наголошував очільник Російського МЗС Сергій Лавров.
То, виходить, особливо-то ні про що не домовилися?
Байден та Путін домовилися продовжувати взаємодію («щодо цих чутливих питань», як повідомили у Кремлі) — що б це не означало. США пообіцяли робити це у тісній координації із союзниками та партнерами, зокрема і з самою Україною. У четвер, 9 грудня, має відбутися запланований дзвінок Байдена із президентом Володимиром Зеленським. Про результати переговорів із Путіним Байден уже встиг поінформувати європейських колег.
Крім українського питання, президенти обговорили й діалог між США та Росією щодо стратегічної стабільності, кібербезпеки, а також спільну роботу над розв’язанням регіональних проблем, зокрема в Ірані. Також Путін запропонував Байдену обнулити всі обмеження на функціонування посольств, щоб нормалізувати дипломатичні відносини. Щодо цих тем подробиць у пресрелізах обох сторін менше, і не схоже, що конфронтація така сама відкрита, як щодо ймовірного військового загострення. Ще президенти поговорили й про Другу світову та союзництво США та Росії в той час, на яке треба б рівнятися й нині.
Чи стане розмова президентів переломним моментом у відносинах США та Росії або у можливому розвитку нової ескалації? Малоймовірно.
Експерти Financial Times зауважують, що розмова з американським президентом навряд чи послужить для Путіна поштовхом чи запобіжником нового витка війни. Це радше спроба продемонструвати важливість Росії як держави, яка хоче, щоб її думку брали до уваги. «У Кремлі повідомили, що Байден і Путін домовилися про нові консультації щодо “чутливих питань”, які, найімовірніше, стосуються нової моделі архітектури безпеки в Європі, чого Путін прагнув щонайменше останні 15 років», — наголошує видання.
The Washington Post у матеріалі за підсумками діалогу президентів наводить слова Джона Гербста, експосла США в Україні. Він вважає, що наразі головна ціль Путіна, яку супроводжує накопичення військ біля українських кордонів, — аж ніяк не вторгнення, а радше залякування США та Європи та здобуття якогось компромісу. На умовах Кремля, певна річ. За словами Гербста, найбільша складність для США — «дати зрозуміти, що залякування Москви не працюють».