Чи залежить патріотизм офіцера від місця, де він навчався
У призначенні Олександра Сирського на посаду головнокомандувача Збройних сил України багатьох збентежив той факт, що генерал-полковник свого часу закінчив Московське вище військове командне училище. Мовляв, московська освіта автоматично означає неправильну і ворожу позицію для інтересів України.
Нагадаємо, Олександр Сирський народився в 1965-му, тобто за 26 років до проголошення української незалежності, тож міг отримати тільки радянську освіту, незалежно від місця розташування його військового училища. Як і багато інших українських офіцерів, які здобували професію до 1991 року на теренах сучасної росії.
Чи робить це їх однозначно меншими українськими патріотами, ніж, наприклад, випускників військових навчальних закладів Львова та Харкова? Про це hromadske поговорило з капітаном 1 рангу у відставці Євгеном Лупаковим — людиною, якій радянсько-російська освіта не завадила стати українським патріотом.
Він — випускник Вищого військово-морського училища радіоелектроніки ім. Попова (м. Петергоф, росія), Військово-морської академії імені Гречка (м. Санкт-Петербург, росія). З 1971 року Євген Лупаков проходив службу на підводних човнах Чорноморського флоту СРСР. А в 1992 році вступив до Спілки офіцерів України, був народним депутатом II скликання, активним членом Конгресу українських націоналістів, зараз є заступником голови КУН.
Пане Євгене, якою була система розміщення військових училищ на території колишнього СРСР? Приміром, чи могли хлопці певної національності отримати вищу військову освіту саме у своїй республіці?
Концепція підготовки військових була така: кожне училище, незалежно від місця розташування, готувало кадри для всього СРСР. Водночас училища мали свою специфіку. Наприклад, у Києві готували політпрацівників для військового флоту, а у Львові — майбутніх військових журналістів. Хоча обидва училища були військово-політичними.
Хлопці могли вступати в будь-яке військове училище — зазвичай це робилося через військкомати, бо ці установи отримували рознарядку, на які спеціальності в які училища потрібні вступники. Вони мали таку профорієнтаційну інформацію і могли спрямувати випускників шкіл по всьому СРСР.
Можна було подавати документи в училища і самостійно, без військкоматів. Жодних обмежень щодо цього не існувало.
А чи були обмеження у вступі на військові спеціальності для представників певних національностей?
Зазвичай ні.
А як регламентувалася служба після закінчення училища?
Принцип комплектування збройних сил СРСР був екстериторіальний. Якщо ти вчився, приміром, в Україні, то служити мусив під Москвою, в Казахстані чи на Далекому Сході. Тобто не за місцем народження чи призову. Так перетасовували офіцерські кадри.
І строкова служба відбувалася за тим же принципом. Зокрема, українці не могли служити на Чорноморському флоті. На 99% його особовий склад був не українським. Я потрапив на ЧФ тільки тому, що добре закінчив училище і мав право вибирати місце проходження служби.
Відповідно до радянської військової доктрини головним ворогом СРСР були країни НАТО. Тобто для всіх офіцерів, які вчились у часи СРСР, це положення було безсумнівним?
Це сиділо навіть не в голові, а в кістковому мозку. Ворог — країни НАТО і їхні союзники з інших військових блоків. Це було, як табличка множення. Наші друзі — тільки в країнах соцтабору. Але і їх треба пильнувати. Я заходив у порти капіталістичних та соціалістичних країн — а донесення про це писалися однакові, за однією формою: що бачив, що чув, що насторожило.
Тобто офіцер, який вчився у часи СРСР, мав із настанням незалежності України пережити зміну системи координат, прийняти вчорашніх заклятих ворогів як своїх партнерів? А хлопців-однокашників, з якими разом навчався й жив у курсантській казармі — як потенційних ворогів?
Так, і це було для багатьох дуже непросто. Чимало офіцерів, які до 1991 року служили на території України, не змогли змінити цю систему координат — і переїхали до росії або, прийнявши українську присягу, фактично працювали на інтереси рф.
Я особисто не задумувався над цим навіть тоді, коли у грудні 1991 року йшов на референдум щодо української незалежності. Потім побачив, як мій матрос читає газету «За вільну Україну» (це була одна з перших українських політичних газет, яка пропагувала українську державність), і теж став її читачем, почав осмислювати державотворчі процеси в Україні, місце української армії в них тощо.
І тоді я зрозумів, що як радянський офіцер я був не захисником, а яничаром, бо СРСР десятиліттями вів окупаційні війни на території інших держав. На борту підводних човнів дивізії, які несли бойове чергування чи бойову службу, обов'язково було по дві ядерні торпеди.
Як командир підводного човна я готовий був їх використати за наказом москви. Тому мені було непросто усвідомити себе яничаром, але завдяки цьому я зміг узяти участь у розбудові української армії та стати національно свідомим політиком.
На жаль, для багатьох українських військових росія залишалася братньою країною і в 90-х, і навіть дотепер. Хтось не міг, а хтось не хотів повірити, що небезпеку для України становить саме росія, саме звідти до нас іде загроза.
Я про це ще в 1995 році говорив, виступаючи як народний депутат проти підписання з росією договору про дружбу та співробітництво. Але договір підписали — спрацювала наша радянська зазомбованість.
Чи важко відбувався процес зміни образу ворога в українських військових училищах після 1991 року?
Звичайно. Викладачі ж лишилися радянські, навчальні програми теж. До речі, багато тих викладачів виїхали до росії. Я вам більше скажу: довгі роки українські військові училища фактично готували кадри для армії рф, зокрема у тому ж Криму.
Діти офіцерів ЧФ росії, ветеранів радянської армії вчилися у наших училищах, не приймаючи ні українську незалежність, ні нашу співпрацю з НАТО. Вони потім і перейшли на службу до росії, коли отримали таку можливість. (наприклад, кілька офіцерів з російського підводного човна «Курськ», які затонули із судном у 2000 році й поховані у Севастополі).
Але багато українських військових отримали можливість учитися в країнах НАТО.
Так. І це дуже допомогло становленню нашої армії. Бо ці люди поверталися в Україну, позбувшись радянських стереотипів у питаннях безпеки та оборони.
Пане Євгене, як ви вважаєте, чи є раціональне зерно у побоюваннях, що на українських офіцерів, які вчилися не в Україні, можуть чинити тиск їхні колишні товариші по навчанню, що нині служать в армії росії?
Минуло майже 33 роки після розпаду СРСР. Це достатній час, щоб зрозуміти, є людина українським патріотом чи ні. Бо її патріотизм за цей період міг проявитися в її справах. Є приклади, коли етнічні росіяни віддано служать Україні, а українці стають зрадниками.
У 1991 році вся робота з розбудови армії та флоту України лягла на плечі людей, що вчилися в СРСР і пройшли горнило радянської політпросвіти. Саме вони забезпечили місток наступництва між армією СРСР на території України та українською національною армією, що розбудовується за стандартами НАТО. Не варто про це забувати.
Так, трапляються прикрі винятки, але серед зрадників є й випускники українських військових вишів. Патріотизм чи його відсутність не залежать від місця навчання. Ще раз наголошую: людину треба оцінювати за її справами — на користь Україні вони чи ні.