Чоловік — на фронт, дружина — на шахту. Як жінки опановують професії гірників
Після повномасштабного вторгнення українські шахти зіткнулися з нестачею працівників, коли гірники стали вирушати на фронт. Вакантні місця під землею намагаються зайняти жінки — тепер вони опановують раніше заборонені для них професії.
Тетяна — невисока тендітна блондинка зі світло-сірими очима та манікюром з блискітками. Вона натискає кнопку на щитку — і лунає дзвінок-попередження про запуск стрічкового конвеєра, який доправляє вугілля в лаву.
Ще два роки тому жінка не змогла б працювати тут, у шахті. Закон цього не дозволяв. Але вторгнення змінило все.
Раніше 36-річна Тетяна Тарасова працювала на поверхні шахти — прибирала в лазні. У березні 2022-го її чоловік — гірник із 20-річним стажем — вступив до лав ЗСУ.
Коли подруга розповіла Тетяні, що жінок стали набирати на роботу в шахті, вона вирішила спробувати. І їй сподобалося.
«У нас мало людей. Можна хоча б на кнопках допомагати нашим хлопцям», — пояснює своє рішення Тетяна, яка нині працює машиністкою підземних установок. Поки її чоловік запускає дрони під Авдіївкою.
«Ця робота не складна», — запевняє Тетяна. Принаймні на фоні хвилювання за чоловіка на фронті. Саме це найтяжче, що зараз є в її житті. «А робота мене наче заспокоює», — ділиться Тетяна.
Тепер вона одна зі 150 жінок, які працюють на двох шахтах Дніпровщини, де побувало hromadske. Це майже 10% від усіх гірників шахтоуправління.
Війна змінює шахти
На шахтоуправлінні, де працює Тетяна, з початку вторгнення мобілізувалися понад 600 гірників. Це типова картина для українських шахт, які стикнулися з нестачею рук і знайшли рішення саме в наборі жінок.
До 2022 року закон забороняв жінкам працювати під землею. Однак на час воєнного стану законодавці цю заборону зняли. Щойно жінки отримали право працювати під землею, видобувачі вугілля розробили програми для залучення їх на свої підприємства. Щоб заповнити частину вакантних місць, жінкам не пропонують працювати безпосередньо у Поверхня породи, з якої добувають вугілля.вибої, а переважно на місцях, які потребують не так сили, як уваги та відповідальності.
Як розповідає Інна Кобозова, керівниця департаменту з управління персоналом шахтоуправління, жінок спершу запрошували на екскурсії — показали, якою є праця в шахті. Також організовували навчання. Для нових робітниць змінювали інфраструктуру: під землею з’явилася санітарна кімната, у лазнях встановили дзеркала, додали фени, пошили одяг менших розмірів і пристосовували графік роботи для жінок, у яких є маленькі діти.
Однією з перших цільових груп стали жінки, які вже працювали на підприємствах, але на поверхні. Слюсаркам чи машиністкам пропонували робити те саме, але під землею.
Одна з них — Євгенія Клочко, яка вже п’ять років працює на шахті, але спустилася під землю лише торік. Вона керує шахтним стовбуром, що опускає та підіймає людей і вантажі — саме вона відчиняє ворота перед шахтарями, які спускаються на Найнижчий рівень шахти, на якому розташоване активне місце видобутку руди.нульовий горизонт.
У Євгенії шахтарська родина: її батько, брат і чоловік — гірники. Тож і їй самій завжди було цікаво, як воно — працювати під землею. Поки вона справно натискає кнопки на пункті управління стовбуром та веде перемовини зі своїми колегами на поверхні, Євгенія розмовляє і з нами. Розповідає, що коли побачила, як багато чоловіків пішли на війну, то подумала: «Чого б не піти та не підтримати “енергетичний фронт”».
Їй так подобається нова професія, що вона хотіла б мати можливість лишитися тут працювати й після закінчення війни. Для неї, молодої мами, робота під землею пропонує зручний графік — її зміна закінчується о 14:20, а опісля вона може забирати з садочка чотирирічну донечку, яка цілує Євгенію перед кожною зміною.
«Мені не так важко під землею, як хлопцям в окопах»
Попри складні умови праці, жінки, які опустилися працювати під землю, відзначають і кілька переваг, які й підштовхнули їх до такого рішення.
Анна та Надія зазначають одну з причин свого вибору — заробити стаж.
Шахтарки можуть вийти на пенсію за сім з половиною років та отримувати підвищену пенсію. Це одна з мотивацій, через яку жінки спускаються в шахти.
Інша причина — зарплата. Непогана, як для цієї місцевості, — уточнює Анна. Вони з Надією — переселенки з Луганщини. До вторгнення Надія працювала в кафе, а Анна — на «Укрпошті». Переїхавши в шахтарський район Дніпровщини, вони мали небагато варіантів.
«У нас не було вибору. Куди брали, туди й пішли», — відверто відповідає Анна. У них обох по двоє дітей, яких вони виховують самостійно.
Анна і Надія саме обходять шахту. На маршрутному листі записують дані датчиків, які вимірюють концентрацію газу. Їхнє завдання — стежити, щоб показники відповідали нормі.
«Складного тут нічого. Єдине: багато ходити», — зауважує Надія. За день доводиться обходити близько 8 км.
Заробітну плату як одну з мотивацій називає і 33-річна Вікторія Аврамчук — машиністка підземного електротяга, яким вона розвозить матеріали. На шахті вона новенька — тут лише другий місяць. Її чоловік Іван теж шахтар. На двох дітей подружжю бракувало грошей, коли Вікторія залишилася без роботи — вона працювала на декретному місці виховательки в дитячому садку. Іван розповідав Вікторії, як у шахті з’являлися перші жінки. Сам спостерігав, як вони опановують нові професії. Вікторія почала цікавитися, а потім і собі вирішила піти на навчання.
Ще одна перевага — логістика. Вікторія живе в селі неподалік шахти, а підприємство організовує транспорт. Навіть якби в садочку знову з’явилося місце, вона продовжила б їздити на шахту.
«Поки війна, я б хлопців не кинула. Там потрібніші руки. Я розуміла, що мені не настільки тяжко під землею, як хлопцям в окопах. Там набагато важче. Потрібно якось допомагати, щоб ми до чогось дійшли, щоб зупинили цю війну», — говорить Вікторія.
«Шахти — не місце для дівчат»
Попри вимушені зрушення, гірництво залишається переважно чоловічою справою. Надія й Анна згадують, що спочатку було важко адаптуватися в колективі — шахтарі-чоловіки кепкували й насміхалися. Поруч з ними саме стоїть гірник, який підтверджує: і сам жартував.
«Вважаю, що шахти — не місце для дівчат. Їхнє місце — вдома сидіти, їсти готувати, а не в шахті ходити по пилу, газом дихати. Це тяжка робота», — переконаний гірник.
Утім, не всі шахтарі поділяють цю думку. Дмитро Діденко, який навчав Вікторію їздити на електротязі, пригадує, що теж спочатку скептично ставився до нових колег. Проте потім побачив, що його підопічна справляється краще, ніж багато чоловіків. Дмитро, між іншим, сам воював і тепер повернувся на шахту з фронту — він багатодітний батько.
Чоловік Вікторії також підтримав її рішення. Іван готує Вікторію до того, що війна може тривати довго, тож і він може з часом мобілізуватися. Навчає дружину всього по господарству та заохочує ставати самостійною.
«Це стереотипи. Ми відходимо від того режиму, що жінка сидить вдома на кухні. Така забита, людина, яка нічого не бачить. Так не повинно бути — жінка повинна бути завжди та всюди», — стверджує Іван.
Інші шахтарі теж визнають: поки жінки в шахтах виконують важливу функцію, бо людей бракує. Але на підприємствах мають сумнів, що це повністю врятує шахтарську справу.
«Жінка не може повністю замінити важкий чоловічий труд, бо в шахті чоловіки виконують важчу роботу», — пояснює Інна Кобозова.
Але так було не завжди — жінки вже видобували вугілля під час Другої світової війни.
Першопрохідниці
Вікторія Аврамчук панічно боялася ліфтів і з острахом чекала першого спуску під землю. Та приклад інших жінок, які вже спустилися в шахту, її підтримував. Вона спілкувалася з першими українками, які пішли працювати в шахти та переконувалась, що це можливо.
«На перший погляд, шахта — це страшно, але я ж не першопрохідниця», — каже Вікторія.
Її батько, який теж був шахтарем, бачив цих першопрохідниць на власні очі. У шахту жінки сходу України вперше спустилися 1943 року — після звільнення Лівобережжя від нацистів. 18-річна Марія Гришутіна зібрала в Горлівці першу жіночу бригаду та закликала ставати до «чоловічих професій».
Тоді жінки відіграли величезну роль у відновленні роботи шахт. Працювали й у вибої, оскільки більшість гірників загинула в боях, а самі шахти були затоплені та зруйновані. Батько Вікторії, коли тільки прийшов працювати на шахту, спостерігав за роботою жінок. А заборонили жінкам працювати під землею в 1971-му, коли ухвалили Кодекс законів про працю. Вікторії це резонує з сьогоденням.
«Ми вернулися в той період — недобрий, але його треба прожити з оптимізмом. Не опускати руки, не дивитися на жодні складнощі. Якби ми опустили руки, то ми б уже не були під прапором України», — підсумовує Вікторія.