Чому Пілсудський — не Бандера?

«Як так? Це пам’ятник Пілсудському? Він же…» — я дивилася на кам’яну постать у центрі Варшави й не вірила, що «зрадника» могли вшанувати як героя. Зрештою, Юзеф Пілсудський тоді не асоціювався в мене як один з батьків-фундаторів незалежності Польщі. Ця студентська подорож до дружньої країни не зруйнувала стереотипи, а лише посіяла сумніви, що радянські підручники маніпулюють…

Хоч як парадоксально, та саме «історична доктрина» держави є тим, що визначає майбутнє. І впливає буквально на все: міжнародні відносини, сприйняття суспільствами, підтримку та потенційні конфлікти.

Радянська пропаганда, як і її наступниця (нинішня, путінська), досі успішно імплементує потрібні їй штампи у європейські суспільства. І націлені вони на окремі історичні постаті: вибірково, незалежно від поглядів цієї людини, одіозності чи нашарування «націоналізму».

Коли зараз мої друзі-поляки починають говорити про «нациста» Степана Бандеру, я чую в їхніх словах той самий радянський шкільний підручник. Той, за яким Пілсудський — «зрадник».

«А ти знаєш, що Бандера був вʼязнем гітлерівських тюрем і концтаборів, його брати були закатовані та знищені в Аушвіці?» — питаю в польського колеги. І бачу в його очах шок.

Безперечно, немає ідеальних політиків. Але є злочинці. Наприклад, засуджені російські поплічники гітлерівців, про що є підтвердження у протоколах Нюрнберзького процесу. російська пропаганда у розповсюджені цього факту не зацікавлена, тому в Польщі про це мало знають. Водночас кремлівська гебельс-машина брехливо стверджує, що в Нюрнберзі нібито засудили Бандеру. Натомість правдою є те, що Бандеру згадано в документах процесу, але ні він, ні члени УПА не засуджені, тобто не є злочинцями. Навпаки, у цих матеріалах є свідчення про репресії гітлерівського режиму проти ОУН та масові страти українських націоналістів.

російській пропаганді вигідно демонізувати окремі історичні постаті минулого, не лише націоналістів (бо ж «зрадник» Пілсудський зовсім не належить до цього грона), для сварок і роз’єднання потенційних союзників у боротьбі з нинішніми імперськими амбіціями москви. Це їхній політичний капітал, їхнє підігрування націоналістичним настроям у Європі.

Я запитую друзів-поляків, яким так важливо знати про «нацистів» та їхніх «поплічників», а що вони думають, наприклад, про генерала Власова? І виявляється, що на відміну від «жахливого» Бандери, відомого кожному польському громадянину, з російським посіпакою нацизму більшість моїх варшавських співрозмовників не знайомі.

Я йду варшавським цвинтарем у районі Брудно, на центральній алеї бачу дуже доглянуту могилу Романа Дмовського, одного з ідеологів польського націоналізму, який разом із Пілсудським стояв біля витоків незалежності РП понад сто років тому. І з подивом розумію, що й нам, українцям, невідомі значущі постаті польського визвольного руху. Віддаючи шану Дмовському як одному з політиків-творців незалежності, польський історик Гжегош Кшивець пише:

«Інший Дмовський — політик крайнього націоналізму, пропагандист радикального антисемітизму, водночас вправний демагог, одержимий на схилі літ убивчими фобіями. Неперевершений аналітик дійсності, заручник своїх нав'язливих ідей, як одного разу написав один із його найзапекліших критиків, Адам Міхнік».

Здавалось би, неоднозначні ідеї Дмовського про Польщу для поляків та, мʼяко кажучи, некоректні висловлювання щодо інших націй (наприклад, за кілька років до Першої світової війни він називав євреїв та українців ворогами Польщі й навіть закликав бойкотувати фірми, власниками яких були євреї) мали би зробити його об’єктом російської атаки як «нациста» чи «зрадника». Але ні.

Річ навіть не в тому, що він помер у січні 1939 року. Якраз його переконання та дії частково сприяли збереженню постімперії-росії, СРСР, зі значною частиною українських територій. Націоналізм Дмовського з його тяжінням до дружби з росією проти Німеччини був тим напрямком, який для москви мав свої зиски, тому демонізувати цю історичну постать не було сенсу.

Після здобуття незалежності Польщі Роман Дмовський висловлював переконання, що створення СРСР — позитивне явище, яке означало, що ситуація в росії стабілізувалася, тож Польща одержала «сильного», але «передбачуваного» сусіда, який їй не загрожував, бо вже привласнив землі Наддніпрянської України. Як виявилось, це було хибне самозаколисування польських Представники польських організацій національно-демократичного спрямуванняендеків.

Загалом поляки вважають, що їхня країна мала близько двадцяти воєн із росією в різні періоди боротьби за незалежність, і саме коли московитам вдавалося зіштовхнути лобами поляків та українців, вони святкували перемогу. Історичні уроки дозволяють сьогодні побачити перспективи. Паралелі напрошуються самі.

Отже, до незалежності Польщі, співавторами якої є Дмовський та Пілсудський, вони йшли двома різними шляхами: один передбачав угоду з москвою та більшовицькими маріонетками в Україні (зрештою, ця стратегія Дмовського перемогла), другий прагнув співпрацювати з українцями, підтримати їхні війська й домогтися створення вільної України як союзника незалежної Польщі (позиція Пілсудського була антиросійською, росіянам є за що його не любити).

Це були часи, які польське офіційне джерело називає «хаосом» і невизначеністю: закінчилась Перша світова, Німеччина зазнала поразки, у росії тривала громадянська війна, і Польща отримала шанс після 120 років узалежнення то від німців, то від росіян нарешті знову стати вільною державою.

Пригадаємо події листопада 1918 року, які збіглися з Днем закінчення Першої світової війни: до Варшави приїздить Юзеф Пілсудський, який стає першим начальником відродженої польської держави.

«11 листопада 1918 року Польща відновила свою незалежність. Того дня Юзеф Пілсудський, звільнившись із Магдебурзької фортеці, прийняв від Регентської ради військову владу, а через три дні — цивільну, щоби врешті "як головнокомандувач Війська Польського [...] сповістити уряди й народи, у стані війни та нейтральні", про повернення "відродженої незалежної Польської Речі Посполитої" на карту світу. Через 123 роки Польща ставала суверенною державою, відновлюючи свою суб'єктність на міжнародній арені», — так описують ці події польські офіційні джерела.

Не наводитиму всіх епітетів, які досі навішує на польського лідера Пілсудського Большая российская энциклопедия, але одна цитата варта того, щоб зрозуміти різницю підходів. Навіть не різницю. Прірву. Ось як описують дії начальника польської держави після 11 листопада 1918 року в цій енциклопедії: «Проявив себе як прихильник політики “факту, що відбувся” (фр. fait accompli) під час встановлення кордонів Польщі, діяв наперекір рекомендаціям великих держав, особливо на східному напрямку».

І це правда — він діяв наперекір росіянам, саме тому радянська історична доктрина його і кваліфікувала як «зрадника». (А от шовінізму й антисемітизму Дмовського не помітила). І як же добре, що полякам ще 105 років тому вдалося уникнути таких хамських «рекомендацій», які з росії лунають і зараз! Але згоди між батьками польської незалежності, зокрема Пілсудським та Дмовським, не було.

Загалом Роман Дмовський, головний ідеолог польського націоналізму, є дуже шанованою постаттю в Польщі: на його поховання в 1939 році зібралась маніфестація, яка налічувала близько 200 тисяч людей, а на варшавському цвинтарі на Брудно щороку його могила на День усіх святих щільно заставлена свічками (хоча цьогоріч родина політика й просила не робити цього у звʼязку з відновленням памʼятника). У певні періоди, зокрема у своїй праці «Німеччина, росія та польське питання» (1908 року), аж до здобуття незалежності Польщі й відразу після цього, Дмовський виступав за відносини з росією проти Німеччини.

«На противагу теорії федерації (тобто федеративного устрою — ред.) Пілсудського, Дмовський був прихильником інкорпораційної концепції східного кордону Польщі, значною мірою реалізованої в межах миру, укладеного з радянською росією в Ризі у березні 1921 року», — згадується в публікації Національної бібліотеки РП, присвяченій фундаторам польської незалежності.

Дехто з українських дослідників, наприклад Максим Зелінський, вбачає у поглядах і діях Дмовського відверто проросійські позиції, але це спірне питання: скоріше йдеться про бажання використати всі можливі інструменти для встановлення та зміцнення, власне, польської державності. Дмовський сформулював доктрину «націоналістичного егоїзму».

Відверто шовіністичні висловлювання лідера нацдеків щодо нацменшин у Польщі, зокрема євреїв, легко знайти в його працях: «Єврейське населення є безумовним паразитом на соціальному тілі будь-якої країни, де воно проживає».

Але зверну увагу на одну стратегічну позицію політика, висловлену в жовтні 1918 року: «Утворення незалежних литовської та української держав означало б або анархію, або управління чужинців, німців. Повернення цих земель росії означало б меншу анархію і стагнацію в інтелектуальній сфері та економіці. Відновлення Польщі на всіх цих територіях поклало б на польську державу завдання понад її сили, позбавило б її внутрішньої щільності, необхідної для кожної держави, особливо для Польщі, безпосередньої сусідки Німеччини».

Як напрошуються паралелі з сьогоденням! Але ж ми тут не про ультранаціоналістичну партію «Конфедерація» пишемо з її блокуванням українських кордонів і вантажів для України, яка воює.

Засаднича помилка польських націоналістів призвела до важких історичних подій для українців, які на той момент зібрали потужне військо й готові були боронити свою державу. Але польські лідери вирішили інакше, тому зрештою 18 березня 1921 року був підписаний Ризький мирний договір між Польщею та більшовицькою росією, де від України були присутні лише більшовицькі маріонетки. Представників УНР та ЗУНР не допустили до переговорів.

Фактично Пілсудський був проти угод із росією. Як пізніше і Єжи Ґедройць, він виступав за союз із вільною Україною, бо договори з росією завжди закінчувались поразкою. Позиція Пілсудського полягала в тому, щоб Литва та Польща стали федеративною державою, а Україна (УНР) була близьким їхнім союзником. Пілсудський, на відміну від Дмовського, бачив найбільшу загрозу з боку росії.

А втім, у Ризі перемогли прихильники Дмовського: мирна угода з більшовиками передбачала поділ українських земель, роззброєння багатотисячного українського війська. Ризький мирний договір утратив чинність 17 вересня 1939 року, коли розпочалась окупація Польщі вже радянською росією…

Новітня історія доводить, що є трагічні історичні помилки і немає ідеальних політиків. Але найгірше, що прорадянські імперські історичні міфи у Європі ще домінують.

Нині маємо ті самі виклики, що й сто років тому, і головний ворог — усе ще росія.

Але російська історична пропагандистська доктрина досі чудово себе почуває. Звісно, польське суспільство у війні проти росії нас підтримує. Але навіть у моїх інтелектуальних емпатичних співрозмовників іноді виривається ніякове: «А от скажи чесно… там же у вас були “нацисти”?» Я знову викладаю факти…

Сумно, що Україна як держава не доклала зусиль до формування свого, не викривленого, бачення власного минулого (йдеться про історичну доктрину не лише внутрішню, але й для міжнародної спільноти), а саме ці, по суті російські пропагандистські, стереотипи розколюють західні суспільства, які переважно за нас у війні проти росії. Однак тезу «але ж у вас там були нацисти» нам доведеться спростовувати роками. Хоча ми могли б — і мали б — розпочати ще 32 роки тому.

Матеріал підготовлений за допомоги MediaPort Warsaw, хабу для українських журналістів у Польщі та за підтримки міжнародної ініціативи Media Lifeline Ukraine.